Сечовий синдром

Сечовий синдром – це лабораторний синдром, який включає протеїнурію, гематурію, лейкоцитурію та циліндрурію. Перелічені порушення виникають усі разом чи виявляються у різноманітних поєднаннях із 2-3 ознак. Патологія спостерігається при гломерулонефритах, пієлонефритах, сечокам’яній хворобі та інших видах ураження нирок. Основні симптоми: набряки на обличчі, біль у зоні попереку або внизу живота, дизуричні явища. Для діагностики причин синдрому призначається УЗД, МРТ нирок, рентгенологічні дослідження (КТ, екскреторна урографія, реносцинтиграфія). Лікування підбирається з урахуванням основного та супутніх захворювань.

У широкому значенні поняття «сечовий синдром» включає всі кількісні та якісні зміни сечі, які визначаються при лабораторному дослідженні. Однак у практичній урології та нефрології лікарі користуються більш вузьким трактуванням терміну. Традиційно він включає 4 показники: збільшення вмісту в сечі білка (протеїнурія), еритроцитів (гематурія), лейкоцитів (лейкоцитурія) та циліндрів (циліндрурія). Сечовий синдром займає провідне місце у пацієнтів з ураженнями нирок, є основною ознакою гострої та хронічної патології сечовидільної системи.

Безсимптомний сечовий синдром може мати фізіологічне походження, особливо при виявленні ізольованої протеїнурії. Він розвивається при інтенсивному фізичному та психоемоційному напрузі, гарячкових станах, вживанні великої кількості білкової їжі. Спектр патологічних причин лабораторного синдрому різноманітний, найчастіше зміни сечі виникають за наступних груп захворювань:

• Гломерулопатії. Хвороби, що протікають з ураженням клубочкового апарату, супроводжуються порушеннями ниркового фільтра та потраплянням до сечі патологічних включень. До типових причин сечового синдрому відносять гломерулонефрит, діабетичну нефропатію, набутий амілоїдоз. Серед спадкових хвороб виділяють синдром Альпорта, ліпоїдний нефроз.
• Тубулопатії. Пошкодження ниркових канальців проявляється порушеннями транспорту органічних речовин та електролітів, великою кількістю циліндрів у сечі. До найпоширеніших варіантів тубулопатії відносять некротичний нефроз, уратну нефропатію, мієломну нефропатію. У дітей патологія виникає і натомість синдрому де Тоні-Дебре-Фанконі, синдрому Олбрайта.
• Інтерстиціальні хвороби нирок. Найчастішою нирковою причиною масивної лейкоцитурії є пієлонефрит, що виникає при інфікуванні бактеріальними збудниками. Різноманітні форми сечового синдрому типові для тубуло-інтерстиціального нефриту, що розвивається під впливом токсинів, інфекцій, обмінних порушень.
• Мочекам’яна хвороба. Нефролітіаз проявляється кристалурією – накопиченням патологічних солей у сечі, також для нього характерна лейкоцитурія, еритроцитурія. При формуванні великого каміння та пошкодженні слизової оболонки чашково-милкової системи розвивається масивна гематурія, яку необхідно відрізняти від кровотечі на тлі розпаду пухлини.
• Урологічні захворювання. Сечовий синдром – постійний супутник циститів та уретритів. Характер та інтенсивність змін лабораторних показників залежить від особливостей перебігу, тривалості та тяжкості захворювання. Інтенсивна гематурія може вказувати на геморагічний цистит, пухлину сечового міхура.

У нормі нирки мають анатомічний бар’єр, який включає складний гломерулярний фільтр, який не пропускає великих молекул і клітин. Діаметр часу становить до 4 нм, тому крізь них можуть проходити лише легкі ланцюги протеїнів. При патологічних станах пори збільшуються у розмірах, внаслідок відкладення імунних комплексів та розвитку запалення підвищується проникність судинної стінки для макромолекул.

Механізм формування гематурії остаточно не з’ясований. Значну роль у розвитку цього симптому має залучення мезангія, ураження тканини інтерстицію та епітелію звивистих канальців. За даними електронограм, еритроцити здатні змінювати свою форму і проникати в сечу через дрібні розриви базальної мембрани. Другий варіант гематурії пов’язаний пошкодженнями слизової оболонки сечовивідних шляхів при урологічних захворюваннях.

Поява лейкоцитурії пов’язують із запальними процесами у будь-якому відділі сечовидільної системи, у відповідь на який відбувається міграція імунних клітин до патологічного вогнища. Від активності захворювання залежить кількість лейкоцитів у полі зору – від незначної лейкоцитурії (8-10 клітин) до піурії (лейкоцити покривають більше половини поля зору). Поява циліндрів свідчить про патологічні процеси в ниркових канальцях.

Клінічні прояви залежать від першопричини лабораторних змін та тяжкості захворювання у конкретного пацієнта. При зовнішньому огляді привертає увагу «facies nephritica» – одутле обличчя з блідою шкірою, опухлими віками та звуженими очними щілинами. При тривалому існуванні набряків шкіра стає сухою та витонченою, покривається світлими смугами розтягування. Для амілоїдозу типова воскова блідість шкірних покривів.

Багато хвороб, що з’являються сечовим синдромом, викликають болі в ділянці попереку. Пацієнти скаржаться на тупі ниючі болі при гломерулонефриті та хронічному пієлонефриті, сильні переймоподібні відчуття з іррадіацією в промежину при камені в нирках. Симптоми посилюються при рясному питті, трясній їзді, фізичному навантаженні. Захворювання сечових шляхів проявляються болями у нижніх відділах живота при сечовиділенні.

Ще одна типова ознака ураження сечовивідної системи – порушення процесу сечовипускання. Пацієнти відзначають почастішання походів у туалет, посилення болю під час процесу, імперативні позиви. Характерна зміна кількості, кольору та щільності сечі, при гнійно-запальних процесах з’являється різкий неприємний запах. Червоний та бурий відтінок сечі вказує на гематурію, коричневий колір – симптом жовтяниці.

Найбільш небезпечним наслідком сечового синдрому є розвиток ниркової недостатності. За патогенезу та клінічною симптоматикою вона буває гострою та хронічною. Гостра ниркова недостатність (ГНН) відображає некроз епітелію канальців та тяжкі порушення кровообігу в органі. При своєчасному лікуванні смертність становить 10-15%, без надання медичної допомоги – понад 50%, у пацієнтів з тяжкою супутньою патологією – до 80%.

При анатомо-функціональних ураженнях, що тривають більше 3 місяців, діагностується хронічна хвороба нирок (ХХН). Це небезпечне неухильно прогресуюче захворювання, яке супроводжується поступовим зниженням швидкості клубочкової фільтрації (СКФ). Фінальною стадією ХХН є термінальна ниркова недостатність, яка найчастіше супроводжується життєзагрозливими серцево-судинними та інфекційними ускладненнями.

Для встановлення факту сечового синдрому потрібні показники стандартного лабораторного аналізу. При виявленні патологічних відхилень від норми пацієнту потрібне обстеження у лікаря-нефролога чи уролога виявлення першопричини порушень. Спочатку проводиться загальноклінічний огляд, пальпація попереку, збирання анамнезу життя. Розширена програма діагностики включає такі види досліджень:

• УЗД нирок. При ехосонографії вдається виявити локальні ділянки підвищеної эхогенности при каменях і пухлинах, чи осередки зниженої щільності – абсцеси, кісти. Дифузні зміни ниркової паренхіми спостерігаються при амілоїдозі, нефрокальцінозі, ХХН. Збільшення розмірів органу характерне для ГНН, застійної нефропатії, полікістозу.
• Екскреторна урографія. Рентгенконтрастне дослідження використовується визначення реномегалії, виявлення деформації контурів органу, визначення ознак вроджених аномалій. Урографія показує ознаки пієлонефриту, пухлини, ХХН. За даними рентгенографії можна встановити наявність полікістозу, гідронефрозу.
• КТ нирок. p align=”justify”> Сучасний рентгенологічний метод дослідження використовується для уточнення структурних аномалій органу, виявлення мінімальних змін, не помічених при інших видах діагностики. Комп’ютерну томографію показано при підозрі на пухлини, вроджені вади, хронічні захворювання. Як альтернатива може призначатися МРТ.
• Реносцинтиграфія. Радіонуклідне сканування – інформативний метод визначення функціональної активності нирок. За швидкістю накопичення та характером розподілу фармпрепарату вдається виявити ознаки нефропатії або ниркової недостатності, оцінити ефективність лікування, вирішити питання необхідності проведення операції.
• Ангіографія ниркових артерій. Дослідження призначається при підозрі на преренальні причини ураження органу, пов’язані з аневризмами, тромбозами, артеріовенозними фістулами. Проведення ангіографії також рекомендується пацієнтам із серцево-судинними проблемами.
• Проба Реберга. Визначення ШКФ з кліренсу ендогенного креатиніну використовується для встановлення стадії хронічної ниркової патології та підбору оптимальних методів лікування. Додатково виконується коагулограма, біохімічний аналіз крові з протеїнограмою та ліпідограмою.

Фармакотерапія

При виборі методів лікування враховується основна патологія, після усунення якої зникають патологічні зміни, характерні для сечового синдрому. Пацієнтам рекомендується дотримання дієти з обмеженням кількості кухонної солі, суворим контролем рівня білка та споживаної рідини. Для лікування хвороби нирок та нормалізації функцій органу використовуються такі групи медикаментів:

• Глюкокортикоїди. Препарати мають потужну протизапальну та імуносупресорну дію, тому вони використовуються при різних формах гломерулонефриту, інтерстиціального нефриту, нефропатий на тлі аутоімунних патологій.
• Антибіотики. Протимікробні препарати застосовуються при лейкоцитурії для усунення бактеріальних інфекцій сечовивідних шляхів. Вони підбираються емпірично з наступною корекцією терапії за результатами бакпосіву сечі.
• Діуретики. Препарати із групи петлевих, тіазидних та калійзберігаючих засобів призначаються для корекції водно-сольового балансу, зменшення ниркових набряків, попередження кардіоваскулярних ускладнень.
• Кардіотропні засоби. У лікарській практиці типове поєднання сечового синдрому з артеріальною гіпертензією та іншими хворобами серця, тому в комплексній терапії застосовуються гіпотензивні, гіполіпідемічні, кардіометаболічні ліки.

Екстракорпоральні методи детоксикації

Для корекції системних проявів ниркової недостатності та заміщення втраченої функції органу проводиться гемодіаліз щодня або через день при гострій нирковій недостатності, регулярно 1-3 рази на тиждень при хронічному захворюванні нирок. За показаннями застосовуються інші екстракорпоральні методи: плазмаферез для видалення токсинів та продуктів метаболізму з плазми крові, процедури безперервної терапії (гемофільтрація та гемодіафільтрація).

Хірургічне лікування

За хронічної недостатності функцій нирок розглядається можливість радикальних заходів – трансплантації органу. Пересадка є найбільш ефективним способом корекції захворювання, що дозволяє значно продовжити життя пацієнтам. Допомога хірургів може бути потрібна для корекції вроджених аномалій розвитку, що порушують роботу нирок, для усунення судинних патологій у басейні ниркових артерій.

Віддалені ризики для пацієнта залежать від першопричини відхилень в аналізі сечі та правильності лікування. За відсутності ознак ниркової недостатності та інших соматичних захворювань вдається повністю усунути проблему методами консервативного лікування. Після перенесеної ГНН до 50% хворих мають зниження функцій нирок, близько 5% потребують постійної нирково-замісної терапії. ХНН вимагає довічного підтримуючого лікування.

Оскільки сечовий синдром не є самостійною нозологією, суть превентивних заходів зводиться до запобігання розвитку хвороб нирок. Пацієнтам рекомендується дотримуватися здорового харчування з обмеженням жирів та солі, уникати переохолоджування, своєчасно лікувати інфекції нижніх сечовивідних шляхів. Для профілактики токсичних уражень нирок лікарям необхідно раціонально підходити до підбору фармакотерапії, уникати поліпрагмазії.