Вже через чотири роки після перших ядерних катастроф
у Японії пошуки радіобіологів увінчалися першими успіхами.
У 1949 році практично водночас дослідник З.Бак і А.Ерве із Бель-
гії та Г.Патт із США повідомили наукову громадськість світу про
дві хімічні сполуки, введення яких для лабораторних тварин
рентгенівським опроміненням підвищує їх виживання.
Перші заявили, що таку дію має добре відома дуже сильна від-
рута ціанід натрію – аналог сумнозвісного ціаністого калію. Ін’єк-
ція цієї речовини мишам у дозі, у кілька разів меншій за летальну
безпосередньо перед гострим опроміненням, знижувала ступінь
радіаційного ураження приблизно у 1,5 раза. Г.Патт навів дані про
широко відому біологам і медикам амінокислоту цистеїн, яка при-
близько такою ж мірою захищала тварин від опромінення. Так бу-
ло відкрито перші протипроменеві або радіозахисні речовини, що
дістали назву радіопротекторів.
Радіопротектори – це хімічні речовини, введення яких в ор-
ганізм перед опроміненням або під час опромінення (шляхом
ін’єкцій, згодовування та іншими способами) іонізуючою радіаці-
ею, знижує ступінь прояву радіобіологічних ефектів, тобто спри-
яє послабленню радіаційного ураження.