Шистосомоз

Шистосомоз – гельмінтне захворювання, що викликається кров’яними сисунами-шистосомами; протікає з токсико-алергічними реакціями, ураженням ШКТ або сечостатевих органів. Гострий період шистосомозу характеризується лихоманкою, папульозними висипаннями та свербінням шкірних покривів; в хронічну стадію може розвиватися цистит, пієлонефрит, гідронефроз, кольпіт, простатит, епідидиміт або коліт, гепатоспленомегалія, асцит. Діагностується шистосомоз завдяки виявленню яєць гельмінтів у зразках сечі або калу, проведенню цистоскопії, урографії. Для лікування шистосомозу використовуються протигельмінтні засоби; за показаннями проводиться хірургічне лікування.

Шистосомоз (більгарціоз) – трематодози, що викликаються гельмінтами роду Schistosoma і включають сечостатевий, кишковий та японський шистосомози. Гельмінтоз широко поширений у країнах Азії, Африки, Латинської Америки. За статистикою ВООЗ, на шистосомоз страждає 300 млн. осіб; щорічно від цього захворювання та його ускладнень гине 500 тис. жителів ендемічних країн. Чоловіки заражаються шистосомозом у 5 разів частіше за жінок. Хронічний перебіг шистосомозу призводить до інвалідизації працездатного населення, а у дітей викликає анемію, уповільнення фізичного та розумового розвитку. Зважаючи на специфіку захворювання, вивченням шистосомозу, крім інфекційних хвороб, займається урологія та гастроентерологія.

Кров’яні сисуни, що викликають шистосомози, належать до класу Trematoda, роду Schistosoma. Це плоскі гельмінти роздільностатеві довжиною 4-20 мм, шириною 0,25 мм. На тілі гельмінта є 2 присоски – ротова та черевна, розташовані близько один до одного. Самки шистосом довші і тонші за самців. На тілі самця є поздовжній жолобок (гінекоформний канал), за допомогою якого він утримує самку. Яйця шистосом мають діаметр 0,1 мм, овальну форму та великий шип на одному з полюсів. В організмі людини можуть паразитувати кілька видів шистосом: S.haematobium (збудник сечостатевого шистосомозу), S.mansoni (збудник кишкового шистосомозу), S.japonicum (збудник японського шистосомозу) та ін.

Остаточним господарем статевозрілих шистосом та резервуаром інфекції є людина та ссавці. У їхньому організмі шистосоми паразитують у дрібних венах товстого кишечника, черевної порожнини, малого таза, матки, сечового міхура. Гельмінти живляться кров’ю, частково адсорбують через кутикулу поживні речовини. Відкладені шистосомами яйця мігрують у сечовий міхур чи кишечник, де дозрівають і звідки виводяться із сечею та калом із організму. При попаданні в прісноводні водойми з яйця виходить личинкова форма гельмінта – мірацидій, подальший розвиток якого вимагає присутності проміжного господаря – прісноводних молюсків. Впровадившись у тіло молюска, мірацидії перебувають у ньому 4-8 тижнів; за цей час вони зазнають циклу безстатевого розмноження, в результаті якого утворюються хвостаті личинки шистосом – церкарії.

Інвазійні личинки знову виходять у воду, звідки можуть проникнути в організм людини через неушкоджені покриви шкіри або слизові оболонки. Зараження людини шистосомозом може відбуватися під час купання, забору води, прання білизни, поливу землі, релігійних обрядів та ін. Через 5 днів від початку міграції метацеркарії досягають портальної вени та її печінкових гілок, а ще через 3 тижні остаточно осідають у дуоденальних, мезентеріальних венозних сплетіннях, судинах сечового міхура. Через 2,5-3 місяці личинки перетворюються на статевозрілих шистосом і починають відкладати яйця. Особливістю паразитування збудників шистосомозу є здатність яєць проникати через судинну стінку, виходити в навколишні тканини та просвіт порожнистих органів (кишкового тракту та сечового міхура) і вже звідти виділятися у зовнішнє середовище.

У період міграційної фази личинок прояви шистосомозу пов’язані з руйнуванням дрібних кровоносних судин, геморагічних реакцій. Відкладення яєць у підслизовому, слизовому або м’язовому шарі сечового міхура і стінках сечоводу викликає специфічний запальний процес з утворенням шистосомозних гранул і виразок, розвитком фіброзу та зморщування сечового міхура, звапнінням яєць. Тривала наявність виразкових дефектів може призвести до розвитку раку сечового міхура. Кишковий шистосомоз супроводжується шистосомозним колітом з наслідком склероз стінки кишки; можливий розвиток шистосомозного апендициту.

У перебігу сечостатевого шистосомозу виділяють гостру, хронічну стадії та стадію результату. Гострий період захворювання за часом збігається із фазою міграції личинки по кров’яному руслу. На ранній стадії шистосомозу пацієнтів турбують алергічні реакції на кшталт кропив’янки, локальний набряк шкіри. Можлива поява кашлю, кровохаркання, гепатоспленомегалії, лімфаденопатії. Загальнотоксичні симптоми включають лихоманку, озноб, пітливість, біль у м’язах та суглобах, головний біль.

Через кілька місяців після інвазії шистосомоз переходить у хронічну форму, яка може мати легку, середньотяжку та важку течію. При легкій формі шистосомозу самопочуття не порушується, працездатність зберігається, дизуричні розлади незначні. Шистосомоз середньої тяжкості протікає з чітко вираженою дизурією, термінальною (іноді тотальною) гематурією, збільшенням печінки та селезінки, розвитком анемії. Тяжкий перебіг шистосомозу супроводжується частими загостреннями циститу, пієлонефриту, утворенням каменів у сечоводах та сечовому міхурі. Можливий розвиток кольпіту, вагінальної кровотечі у жінок, епідидиміту та простатиту у чоловіків. Пізніми ускладненнями шистосомозу є безпліддя, стриктури сечоводу, гідронефроз, цироз печінки, ХНН. Тяжкі форми інвазії призводять до втрати хворими на працездатність і можуть закінчитися летально.

Рання фаза кишкового шистосомозу протікає з тими ж клінічними ознаками, що його сечостатева форма (лихоманка, нездужання, артралгії і міалгії і т. д.). Характерні поганий апетит, болі в ділянці живота ниючого або переймоподібного характеру, тенезми, діарея з домішкою крові, що чергується із запорами. У пізній стадії розвивається збільшення печінки, портальна гіпертензія, асцит, шлунково-кишкові кровотечі, легенева гіпертензія та легеневе серце. Клініка японського шистосомозу нагадує кишкову форму (алергія, коліт, гепатит, цироз печінки), проте симптоми виражені значніше.

Основні діагностичні дані одержують при збиранні епідеміологічного анамнезу, аналізі клінічних проявів, проведенні лабораторних та інструментальних досліджень. Крім інфекціоністів, у діагностиці шистосомозу можуть бути задіяні урологи та гастроентерологи. Настороженість фахівців має викликати факт перебування пацієнта в ендемічному осередку, поєднання токсико-алергічних симптомів з дизурією, гематурією, колітом.

Вирішальна роль діагностиці шистосомозу належить виявленню яєць шистосом щодо сечі і калу. Стандартними методиками виявлення сечостатевого шистосомозу є методи відстоювання, центрифугування чи фільтрації сечі; кишкового – методи Като, Рітчі, осадження. У загальному аналізі сечі виявляється гематурія, протеїнурія, лейкоцитурія. Інформативно проведення цистоскопії, під час якої вдається виявити шистосомозні гранульоми та виразки, поліпоїдні розростання, скупчення яєць шистосом, а також провести біопсію патологічно зміненої ділянки сечового міхура. Оглядова та екскреторна урографія дозволяють побачити вогнища звапніння в стінці сечового міхура або сечоводу, каміння в нирках, стриктури сечоводів, гідронефротичну трансформацію нирки та ін. При кишковому шистосомозі додатково може виконуватися лапароскопія, біопсія печінки.

Для попередньої діагностики шистосомозу використовуються імунологічні тести – РСК, РНГА, ІФА. При масових обстеженнях населення в ендемічних районах проводяться внутрішньошкірні алергопроби з шистосомозним антигеном. Сечостатевий шистосомоз потребує диференціації із сечокам’яною хворобою, туберкульозом сечового міхура; кишковий шистосомоз – з амебіазом, черевним тифом, дизентерією, раком товстої кишки.

Медикаментозна терапія шистосомозу ефективна на ранніх стадіях, за відсутності ускладнень; в останніх випадках нерідко доводиться вдаватися до хірургічного лікування. При всіх формах шистосомозу можуть бути використані антигельмінтні засоби: празиквантел, тинідазол, метрифонат. Успішність проведеної терапії оцінюється на підставі повторних гельмінтологічних досліджень та серологічних реакцій. Хірургічна тактика зазвичай потрібна при ускладненнях сечостатевого шистосомозу і може включати операції на сечоводах (при розвитку стриктури), видалення каменів з сечового міхура і нирок.

При своєчасному призначенні специфічної терапії прогноз неускладненого шистосомозу сприятливий. Тривалий хронічний перебіг гельмінтозу може призвести до інвалідності та загибелі пацієнта від ускладнень, що розвинулися. Комплекс заходів щодо профілактики шистосомозу включає обробку водойм з метою знищення черевоногих молюсків, активну санітарно-освітню роботу, своєчасне виявлення та лікування хворих. Населення ендемічних вогнищ рекомендується кип’ятити або фільтрувати воду для пиття та господарських потреб, використовувати захисний одяг (гумові рукавички та чоботи) при контакті з водою.