Сіаладеноз

Сіаладенози – реактивно-дистрофічне ураження слинних залоз, що протікає з порушенням їхньої секреторної та видільної функції. Сіаладенози в більшості випадків пов’язані з ендокринними, нейрогенними, алергічними захворюваннями, порушенням харчування та протікають із безболісним, симетричним збільшенням обсягу слинних залоз, зниженням слиновиділення. Діагностика сіаладенозу потребує проведення сіалометрії, сіалографії, УЗД слинних залоз, сіалосцинтиграфії, КТ, цитологічного та біохімічного дослідження протокового секрету, біопсії тканин залози. Лікування сіаладенозу включає медикаментозні блокади, фізіотерапію, голкорефлексотерапію, інфузійну терапію розчинами реополіглюкіну та гемодезу.

Сіаладеноз (сіалоз) – незапальне та непухлинне захворювання слинних залоз, що супроводжується їх збільшенням та/або порушенням функції. У стоматології сіаладенози становлять близько 10% від усієї патології слинних залоз. Сіаладеноз переважно діагностується у осіб старше 30 років, з однаковою частотою у чоловіків та жінок. Оскільки досить часто сіаладеноз супроводжує перебіг ендокринних, системних, дисметаболічних, алергічних захворювань, ця патологія також становить практичний інтерес для ендокринології, ревматології, гастроентерології, алергології та інших дисциплін.

По локалізації патологічних змін розрізняють інтерстиціальну, паренхіматозну та протокову форму сіаладенозу. У розвитку захворювання виділяють початкову стадію, стадію виражених клінічних змін та пізню стадію сіаладенозу.

Первинна оцінка розмірів великих слинних залоз проводиться з урахуванням даних огляду та пальпації:

• I ступінь – слинні залози мають звичайні розміри: не визначаються візуально та не збільшені при пальпації.
• II ступінь – незначне збільшення розмірів слинних залоз, яке не виявляється на око, але визначається пальпаторно.
• III ступінь – Значне збільшення розмірів слинних залоз, що визначається візуально і пальпаторно.

Етіологічна класифікація сіаладенозів передбачає їх розподіл на нейрогенні, ендокринні, алергічні та зумовлені порушенням харчування (аліментарні).

Cіаладеноз може бути обумовлений причинами фізіологічного та патологічного характеру. Так, сіаладеноз може виникати у жінок під час вагітності чи годування груддю. Патологические сиаладенозы встречаются при аутоиммунных заболеваниях (ревматоидном артрите, системной красной волчанке, склеродермии, псориазе, болезни Шегрена, болезни Микулича и др.), эндокринных и метаболических расстройствах (сахарном диабете, циррозе печени, метаболическом синдроме), нарушениях питания (анорексии), алкоголизме . Крім цього, сіаладеноз може розвиватися у хворих із порушеннями менструального циклу (гіпоменструальним синдромом), хронічним панкреатитом, простатитом.

Алергічні сіаладенози трапляються при прийомі деяких лікарських препаратів. Можливе виникнення післяопераційного та посттравматичного сіаладенозу, обумовленого хірургічним втручанням на слинній залозі або її травмою. За відсутності у пацієнта вище перерахованих фізіологічних та патологічних станів говорять про сіаладеноз неясного походження.

Механізм розвитку сіаладенозу остаточно не зрозумілий; передбачається, що його реалізація пов’язана з такими основними факторами: нейрогуморальною дисрегуляцією іннервації слинних залоз, порушеннями в системі мікроциркуляторного русла та окислення ліпідів, уродженими змінами архітектоніки протокової системи. Ці процеси викликають функціональну недостатність та структурну перебудову залізистої тканини (гіпертрофію ацинусів, заміщення залізистої тканини жирової).

Найчастіше при сиаладенозе уражаються околоушные, рідше – поднижнечелюстные, дуже рідко – подъязычные слинні залози. Як правило, патологічний процес має двосторонній характер. Клінічні прояви сіаладенозу малоспецифічні. Зазвичай хворі помічають появу безболісної припухлості у сфері слинних залоз. Збільшення слинних залоз зберігається протягом тривалого часу, при їді їх розміри не змінюються. При сиаладенозе слиновиділення часто знижено, наслідком є ​​ксеростомія.

При огляді хворого з сіаладеноз виявляється зміна конфігурації обличчя, обумовлене симетричною (рідше односторонньої) припухлістю м’яких тканин. При пальпації збільшені залози, зазвичай, безболісні, іноді слабоболючі, щільні, з гладкою поверхнею. Найближчі лімфовузли не змінені; відкривання рота відбувається вільно. При масуванні слинної залози виділяється прозора слина; рідше секрет має каламутний, в’язкий характер.

До сіаладеноз також відносять захворювання, що протікають зі зниженим або підвищеним слиновиділенням, але не супроводжуються збільшенням слинних залоз. Їхня клініка, діагностика та лікування докладно розглянуті у відповідних статтях.

Так, посилене слиновиділення (гіперсалівація) зустрічається при стоматиті, виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки, гельмінтозах, токсикозах вагітності та ін станах. Знижене слиновиділення (гіпосалівація) може супроводжувати перебіг атеросклерозу, шийного остеохондрозу, неврастенії, вегетоневрозу, кандидозу ротової порожнини, гострих інфекційних захворювань та ін.

Загальні методи обстеження хворого з підозрою на сіаладеноз включають опитування, огляд, пальпацію, клінічні та біохімічні аналізи крові та сечі, вивчення параметрів вуглеводного обміну (визначення глюкози крові, глюкозо-толерантний тест). Приватні діагностичні методи спрямовані на підтвердження незапальної та непухлинної зміни слинних залоз. За допомогою УЗД слинних залоз визначається їх збільшення, неоднорідність паренхіми, підвищення чи зниження ехогенності.

Специфічні рентгенологічні ознаки сіаладенозів відсутні. При сіалографії може виявляється розширення або звуження слинних проток, уповільнення виведення рентгеноконтрастного препарату із залози. Радіосіалограми також демонструють зниження секреторної здатності слинних залоз. Комп’ютерна томографія дозволяє виявити двостороннє збільшення обсягу та щільності залози, виключивши пухлинну поразку.

Додаткові методи діагностики включають сіалометрію, цитологічне дослідження секрету проток, біохімічне дослідження слини. Діагноз сіаладенозу підтверджується за допомогою аспіраційної або інцізійної біопсії слинних залоз. Гістологічне дослідження виявляє збільшення ацинусів, наявність у них дистрофічних змін, відсутність запальної інфільтрації.

Для виявлення супутніх сіаладенозу захворювань пацієнти можуть потребувати консультацій вузьких фахівців: ревматолога, ендокринолога, гастроентеролога, гінеколога-ендокринолога, уролога-андролога, алерголога-імунолога та ін. В рамках діагностичних заходів виключаються інші можливі причини збільшення пухлини та кісти слинних залоз, каміння слинних залоз.

Лікування сіаладенозу є важким завданням. Терапія супутнього захворювання зазвичай супроводжується деяким зменшенням розмірів слинних залоз, проте вирішує проблему повністю. Для симптоматичного лікування сіаладенозу використовується голкорефлексотерапія, курси новокаїнових блокад. З методів фізіотерапії застосовується електрофорез новокаїну та гальванізація на область шийних симпатичних гангліїв; імпульсна магнітотерапія, лазеротерапія на область слинних залоз; можливе проведення гіпербаричної оксигенації.

Медикаментозні призначення при сіаладенозах можуть включати прийом вітаміну Е, внутрішньовенне введення розчинів реополіглюкіну та гемодезу. За відсутності задовільних результатів консервативної терапії може бути показано хірургічне лікування.

Прогноз та профілактика сіаладенозу цілком залежать від основного захворювання.