Сказ

Сказ – інфекційний зооноз вірусної етіології, що характеризується переважним тяжким ураженням центральної нервової системи, що загрожують летальним кінцем. Людина заражається сказом при укусі тварин. Поширюючись нервовими волокнами, вірус сказу спочатку підвищує їх збудливість, та був викликає розвиток паралічів. Проникаючи в тканини спинного та головного мозку вірус викликає грубі порушення в роботі ЦНС, що клінічно проявляються різними фобіями, нападами агресивного збудження, галюцинаторним синдромом. Сказ досі залишається невиліковним захворюванням. З цієї причини важко переоцінити значення профілактичної антирабічної вакцинації, яка проводиться пацієнту у разі укусу тварини.

Сказ – інфекційний зооноз вірусної етіології, що характеризується переважним тяжким ураженням центральної нервової системи, що загрожують летальним кінцем. Людина заражається сказом при укусі тварин.

Сказ викликає РНК-містить рабдовірус, що має кулеподібну форму і має два специфічні антигени: розчинний AgS і поверхневий AgV&. У процесі реплікації вірус сприяє виникненню в нейронах специфічних включень – еозинофільних тілець Бабеша-Негрі. Вірус сказу досить стійкий до охолодження та заморожування, але легко інактивується при кип’ятінні, впливі ультрафіолетового випромінювання, а також дезінфекції різними хімічними реагентами (лізол, хлорамін, карбонова кислота, сулема та ін.).

Резервуаром і джерелом сказу є м’ясоїдні тварини (собаки, вовки, кішки, деякі гризуни, коні та худобу). Тварини виділяють вірус із слиною, контагіозний період починається за 8-10 днів до розвитку клінічних ознак. Хворі люди є значним джерелом інфекції. Сказ передається парентерально, зазвичай під час укусу людини хворим тваринам (слина, що містить збудника, потрапляє в ранку і вірус проникає в судинне русло). В даний час є дані про можливість реалізації аерогенного, аліментарного та трансплацентарного шляху зараження.

Люди мають обмежену природну сприйнятливість до сказу, ймовірність розвитку інфекції у разі зараження залежить від локалізації укусу та глибини пошкодження і коливається в межах від 23% випадків при укусах кінцівок (проксимальних відділів) до 90% у разі укусу в обличчя та шию. У третині випадків зараження відбувається при укусі диких тварин, в інших випадках винуватцями ураження людини на сказ є домашні тварини та худоба. У разі своєчасного звернення за медичною допомогою та проведення профілактичних заходів повною мірою сказ у інфікованих осіб не розвивається.

Вірус сказу проникає в організм через пошкоджену шкіру і поширюється волокнами нервових клітин, до яких має виражену тропність. Крім того, можливе поширення вірусу по організму зі струмом крові та лімфи. Основну роль патогенезі захворювання грає здатність вірусу пов’язувати рецептори ацетилхоліну нервових клітин і підвищувати рефлекторну збудливість, а згодом – викликати паралічі. Проникнення вірусу в клітини головного та спинного мозку призводять до грубих органічних та функціональних порушень роботи ЦНС. У хворих розвиваються крововиливи та набряк головного мозку, некроз та дегенерація його тканини.

У патологічний процес залучаються клітини кори півкуль, мозочка, зорового бугра та підбугорної області, а також ядра черепно-мозкових нервів. Усередині нейронів головного мозку при мікроскопії відзначаються еозинофільні утворення (тільця Бабеша-Негрі). Патологічне переродження клітин веде до функціональних розладів органів та систем через порушення іннервації. З центральної нервової системи вірус поширюється на інші органи та тканини (легкі, нирки, печінка та залози внутрішньої секреції та ін.). Попадання їх у слинні залози веде до виділення збудника зі слиною.

Інкубаційний період сказ може становити від кількох тижнів при локалізації укусу на обличчі або шиї до кількох місяців (1-3) при впровадженні збудника в ділянці кінцівок. У поодиноких випадках інкубаційний період затягувався до року.

Сказ протікає із послідовною зміною трьох періодів. У початковому періоді (депресії) відзначається поступова зміна поведінки хворого. У поодиноких випадках депресії передує загальне нездужання, субфебрилітет, біль у ділянці воріт інфекції (як правило, рана, що вже загоїлася до початку захворювання). Іноді (вкрай рідко) місце застосування збудника знову запалюється. Зазвичай у цьому періоді клініка обмежується проявами з боку центральної нервової системи (головний біль, розлади сну, втрата апетиту) та психіки (апатія, пригніченість, дратівливість, пригніченість та напади страху). Іноді хворі можуть відчувати дискомфорт у грудях (сороміння), страждати на розлад травлення (зазвичай запорами).

Розпал захворювання (стадія збудження) настає на 2-3 день після появи перших ознак депресії, що характеризується розвитком різних фобій: боязні води, повітря, звуків та світла. Гідрофобія – страх води – заважає хворим пити. Характерна поведінка – при простяганні склянки з водою, хворий з радістю її бере, але спроба випити рідину викликає напад паралізуючого страху, припинення дихання та хворий кидає склянку. Однак не завжди сказ супроводжується гідрофобією, що може ускладнювати діагностику. При прогресуванні захворювання хворі страждають від сильної спраги, але через рефлекс, що сформувався, навіть вид і шум води викликають спазми дихальних м’язів.

Аерофобія характеризується нападами ядухи у зв’язку з рухом повітря, при акустофобії та фотофобії така реакція спостерігається на шум та яскраве світло. Приступи ядухи короткочасні (кілька секунд), їх супроводжують спазми та судоми мімічної мускулатури, зіниці розширені, хворі збуджені, відчувають панічний жах, кричать, відкидають голову назад. Спостерігається тремтіння рук. Дихання під час пароксизмів уривчасте, свистяче, вдихи – галасливі. У диханні задіяна мускулатура плечового пояса. У цьому періоді хворі перебувають у агресивному збудженому стані, багато кричать, схильні до безсистемної агресивної активності (мічаються, можуть вдарити чи вкусити). Характерна гіперсалівація.

З прогресуванням захворювання напади збудження стають дедалі частіше. Відзначається втрата ваги, надмірне потовиділення, виникають галюцинації (слухові, зорові та нюхові). Тривалість періоду збудження становить 2-3 дні, рідше подовжується до 6 діб.

Термінальна стадія хвороби – паралітична. У той період хворі стають апатичними, їх рухи обмежені, чутливість знижена. Через стихання фобічних пароксизмів виникає помилкове враження, що хворому стало краще, проте в цей час швидко піднімається температура тіла, розвивається тахікардія та артеріальна гіпотензія, виникають паралічі кінцівок, а надалі і черепно-мозкових нервів. Поразка дихального та судинно-рухового центру викликає зупинку серцевої діяльності та дихання та смерть. Паралітичний період може тривати від одного до трьох днів.

Є способи виділення вірусу сказу з ліквору та слини, крім того, існує можливість діагностики за допомогою реакції флюоресціюючих антитіл на біоптатах дерми, відбитках рогівки. Але через трудомісткість та економічну недоцільність ці методики не застосовуються у широкій клінічній практиці.

В основному діагностику здійснюють на підставі клінічної картини та даних епідеміологічного анамнезу. До діагностичних методик, що мають прижиттєвий характер, також відносять біопроб на лабораторних тварин (новонароджених мишах). При зараженні їх виділеним із слини, ліквору чи слізної рідини вірусом миші гинуть через 6-7 днів. Гістологічний аналіз тканини головного мозку померлого хворого дозволяє остаточно підтвердити діагноз у разі виявлення у клітинах тілець Бабеша-Негрі.

В даний час сказ є невиліковним захворюванням, терапевтичні заходи мають паліативний характер і спрямовані на полегшення стану пацієнта. Хворі госпіталізуються до затемненої шумоізольованої палати, їм призначають симптоматичні засоби: снодійні та протисудомні препарати, знеболювальні, транквілізатори. Харчування та регідратаційні заходи здійснюють парентерально.

Наразі триває активне випробування нових схем лікування за допомогою специфічних імуноглобулінів, імуномодуляторів, гіпотермії головного мозку та методик інтенсивної терапії. Однак досі сказ є смертельним захворюванням: летальний кінець настає у 100% випадків розвитку клінічної симптоматики.

Профілактика сказу в першу чергу спрямована на зниження захворюваності серед тварин та обмеження ймовірності укусу бродячими та дикими тваринами людини. Домашні тварини в обов’язковому порядку зазнають планової вакцинації від сказу, декретовані категорії громадян (працівники ветеринарних служб, собаколови, мисливці тощо) проходять імунізацію антирабічною вакциною (триразове внутрішньом’язове введення). Через рік проводиться ревакцинація і надалі у разі збереження високого ризику зараження рекомендовано повторення імунізації кожні три роки.

У разі укусу тварини обов’язково проводиться комплекс заходів, спрямованих на запобігання сказу: рана промивається медичним спиртом, обробляється антисептиками, накладається асептична пов’язка, після чого слід негайно звернутися до травматологічного пункту (або хірурга або фельдшера ФАП). У найкоротші терміни проводиться курс профілактичної антирабічної вакцинації (сухою інактивованою вакциною) та пасивної імунізації (антирабічний імуноглобулін). Схема профілактичних ін’єкцій залежить від локалізації укусу, глибини рани та ступеня забруднення слиною.