Спадкова приглухуватість

Спадкова приглухуватість – одна з форм вродженого порушення слуху, обумовлена ​​генетичними мутаціями і тому здатна передаватися у спадок від батьків потомству. Симптомами даного стану є ослаблення слуху різного ступеня тяжкості, що нерідко виникає у перші місяці та роки життя дитини (дуже рідко – після 6 років), а також вторинні мовні порушення. Діагностика спадкової приглухуватості здійснюється на підставі даних аудіометричних досліджень (аудіометр, звукореактотест), спадкового анамнезу хворого та молекулярно-генетичного аналізу. Специфічного лікування спадкової приглухуватості не існує, хворим нерідко потрібне навчання у спеціалізованих центрах та реабілітація.

Спадкова приглухуватість – широка група різних генетичних захворювань, які супроводжуються ослабленням слуху до повної глухоти (залежно від форми патології). Цими захворюваннями обумовлено понад половину випадків раннього ослаблення слуху – інші варіанти є наслідком пренатального ушкодження плода чи набутої ранньому дитинстві приглухуватості. Подібні статки відомі дуже давно. Вони активно вивчалися отоларингологами, неврологами, а XX столітті і лікарями-генетиками, які змогли визначити спадкову природу в частині подібних захворювань.

Було також виявлено, що одні різновиди спадкової приглухуватості виявляються в поєднанні з іншими симптомами генетичного захворювання (синдромальні форми), інші типи проявляються тільки порушеннями слуху (несиндромальні форми). Подальші дослідження спадкової приглухуватості показали наявність величезної кількості різновидів захворювання, що вимагало створення складної класифікації цього стану залежно від його типу, механізму пошкодження органу слуху, типу спадкування та інших факторів. Спадкова приглухуватість є досить поширеною патологією – за деякими даними, її зустрічальність становить 1-2 випадки на 1000 новонароджених.

Усі форми спадкової приглухуватості діляться за такими ознаками: поєднання з іншими порушеннями в рамках однієї генетичної патології (синдромальні та несиндромальні форми), механізму передачі потомству (аутосомно-домінантні, аутосомно-рецесивні та Х-зчеплені), причини порушення слуху (кондуктивна, сенсо змішана приглухуватість). Крім того, клініцисти поділяють всі випадки захворювання за ступенем ослаблення слуху (легка, помірна, помірно-важка та глибока) та віком появи порушень щодо розвитку мови (прелінгвальне та постлінгвальне). Складність класифікації всіх форм спадкової приглухуватості обумовлена ​​тим, що цей стан може бути наслідком величезної кількості різних генетичних мутацій, які, до того ж, здатні призводити до різних фенотипних проявів патології.

Несиндромальні форми спадкової приглухуватості є найпоширенішими варіантами цього стану – у різних популяціях ними зумовлено від 60 до 80% всіх випадків вроджених порушень слуху, що передаються у спадок. Зазвичай (близько 75-80%) це аутосомно-рецесивні патології, зумовлені мутацією гена GJB2, розташованого на 13 хромосомі. Ген кодує білок під назвою коннектин-26, що бере участь у формуванні міжклітинних зв’язків у нейросенсорному апараті внутрішнього вуха. В результаті мутації у гомозигот даний протеїн не утворюється взагалі або містить певний дефект. Це стає причиною вираженої (найчастіше глибокої) прелінгвальної спадкової приглухуватості сенсоневрального характеру. Інші гени, що дають схожу клінічну картину, поки досконально не вивчені.

Домінантні форми несиндромальної спадкової приглухуватості практично завжди є алельними варіантами інших генетичних захворювань, які, крім іншого, характеризуються порушеннями слуху. Вони становлять приблизно 20% від усіх випадків несиндромальних уражень слухового апарату. Так, одна з форм домінантної спадкової приглухуватості (DFNB18) обумовлена ​​мутацією гена USH1C, розташованого на 11 хромосомі. Продуктом експресії даного гена є білок PZD, який бере активну участь у формуванні волоскових клітин та інших компонентів внутрішнього вуха. Мутація USH1C також є відповідальною за деякі варіанти синдрому Ушера (тип 1С).

Домінантна несиндромальна спадкова приглухуватість типу DFNB12 викликається дефектом гена CDH23, локалізованого на 10 хромосомі. Він кодує один з основних білків-кадгеринів, які беруть участь у формуванні множини нейроструктур та органів чуття, тому мутації CDH23 проявляються не тільки порушеннями слуху, але й синдромом Ушера 1D, пігментною ретинопатією та іншими подібними станами. Аналогічно алельними захворюваннями є домінантна спадкова приглухуватість DFNB4 та синдром Пендреда, зумовлені мутацією гена SLC26A4, розташованого на 7 хромосомі. Продуктом експресії даного гена є один з трансмембранних аніонних каналів під назвою пендрин, що найчастіше зустрічається в органі слуху, щитовидній залозі та деяких інших органах. Більшість домінантних форм спадкової приглухуватості розвиваються після формування промови в дитини.

Набагато більш рідкісними (близько 1-3% від усіх випадків) є форми спадкової приглухуватості з Х-зчепленим механізмом успадкування. Найбільш поширеним варіантом такої патології виступають мутації гена POU3F4, який кодує важливий фактор транскрипції, необхідний експресії інших протеїнів (досконало не вивчених), що беруть участь у формуванні органів слуху. Порушення функціонування цього органу почуттів у разі має кондуктивний характері і зумовлено аномальним циркулюванням перилимфи. Приводити до Х-зчепленої спадкової приглухуватості можуть і мутації гена PRPS1, який кодує послідовність одного з ферментів (фосфорибозилпірофосфат синтетазу-1) – патогенез розвитку порушень слуху поки залишається незрозумілим. Найрідкіснішою описаною формою спадкової приглухуватості стають мутації гена MTRNR1, який локалізований над ядрі клітини, а мітохондріальної ДНК – тому захворювання передається лише з жіночої лінії чи то з матері дітям.

Головним проявом спадкової приглухуватості, як можна зрозуміти з назви патології, є зниження слуху різної виразності та характеру. Симптоми захворювання нерідко з’являються в ранньому дитинстві (прелінгвальне розвиток), при цьому зрештою може страждати розвиток мови – спостерігається пряма кореляція між ступенем зниження слуху та затримкою або недорозвиненням мовного апарату. Таке раннє виникнення спадкової приглухуватості може вказувати на аутосомно-рецесивний характер цієї патології. Поступове післялінгвальне зниження слуху (після 6-8 років) найчастіше має аутосомно-домінантний характер успадкування. При проведенні аудіографії можна визначити ступінь спадкової приглухуватості, а також її частотність (звуки якої саме частоти найслабше сприймає хворий). В окремих випадках ослаблення слуху може відбуватися у дорослому віці.

Крім власне зниження слуху, різні форми спадкової приглухуватості можуть виявлятися й іншими симптомами. Найбільш частим із них є дисфункція вестибулярного апарату, обумовлена ​​анатомічною та функціональною близькістю органів слуху та рівноваги. Крім того, можуть спостерігатися ознаки інших генетичних та вроджених вад: порушення з боку щитовидної залози, шкірних покривів (гіперкератози, псоріаз), сечовидільної системи, органів зору. Це найбільш характерно для синдромальних форм спадкової приглухуватості: хвороби Ваарденбурга, хвороби Стиклера, хвороби Ушера, хвороби Пендреда та інших. Усього описано понад 400 генетичних патологій, які можуть виявлятися синдромальною спадковою приглухуватістю.

Для визначення спадкової приглухуватості використовують традиційні отоларингологічні методики: аудіометрію, огляд слухових ходів, відповідь слухового відділу стовбура мозку (так звана BAYER-методика), спричинену отоакустичну емісію. Оскільки в більшості випадків ця патологія визначається в дитячому віці, аудіометрія нерідко виробляється в ігровій формі. При спадковій приглухуватості різних типів може визначатися як порушення повітряної провідності звукових коливань (особливо при кондуктивних механізмах розвитку захворювання), і поєднане зниження кісткової і повітряної провідності. Певну роль у діагностиці патології можуть грати аномалії розвитку органів слуху – наприклад, широкий вир присінка при несиндромальній спадковій приглухуватості 4-го типу (DFNB4) або синдромі Пендреда.

Зниження слуху може спостерігатися як щодо певних звукових частот, так і в широкому діапазоні коливань. Виразність порушень також досить сильно варіюється при різних формах спадкової приглухуватості. При сенсоневральному механізмі ураження відзначатиметься зменшення активності імпульсів у слуховому нерві, що визначається при проведенні електрофізіологічних досліджень. Затримка мовленнєвого розвитку виявляється при прелінгвальних формах спадкової приглухуватості. Для низки типів захворювання (наприклад, обумовлених мутаціями генів GJB2, SLC26A4, POU3F4) як діагностику використовують методи сучасної генетики – секвенування послідовності генів виявлення мутацій.

Лікування спадкової приглухуватості, як правило, зводиться до підбору слухових апаратів різного типу, які слід почати використовувати якомога раніше для запобігання патології розвитку мови. У деяких випадках при ізольованих кондуктивних ураженнях органів слуху може бути проведена хірургічна корекція, проте результати її неоднозначні. Більшість форм спадкової приглухуватості рідко прогресують до абсолютної глухоти, тому довічне застосування слухових апаратів забезпечує прийнятну для хворого якість життя.

Прогноз та профілактика спадкової приглухуватості

Прогноз спадкової приглухуватості щодо одужання несприятливий – здебільшого зниження слуху зберігається протягом усього життя. Вкрай повільне прогресування симптомів або навіть відсутність прогресування дозволяє використовувати слухові апарати. У тих випадках, коли у дитини була пізно виявлена ​​прелінгвальна приглухуватість, може знадобитися корекція дефектів мови у логопеда. Для ряду синдромальних форм спадкової приглухуватості у дітей прогноз багато в чому залежить від супутніх порушень та вад розвитку. Для профілактики цього стану використовують методи генетичної пренатальної діагностики, а також виявлення носій дефектних генів (при рецесивних та Х-зчеплених типах захворювання) з подальшим медико-генетичним консультуванням батьків перед зачаттям.