Спінальний арахноїдит

Спінальний арахноїдит – Асептичне або інфекційне запалення арахноїдальної оболонки спинного мозку. Може поєднуватись з церебральним арахноїдитом. Клінічні прояви варіюють відповідно до топики та поширеності арахноїдиту, найчастіше мають картину радикуліту, що супроводжується неврологічним дефіцитом сегментарного та провідникового характеру. Діагноз “спінальний арахноїдит” виставляється після проведення мієлографії або МРТ спинного мозку. Лікування гострих та підгострих форм переважно консервативне. Не піддається терапії хронічний спинальний арахноїдит є показанням до хірургічного розсічення спайок та видалення кіст.

Вперше спинальний

арахноїдит

з мієлографічним підтвердженням був описаний у 1929 р. У середині XX століття він розглядався переважно як ускладнення

операцій на хребті

. У період з 1960 р. по 1980 р. відзначалося суттєве збільшення частоти народження арахноїдиту, пов’язане з використанням для контрастування в ході

мієлографії

йодфенілундецилатів. Пізніше з’ясувалося, що жирові краплі цих контрастних речовин здатні тривалий час зберігатись у субдуральному спинальному просторі, обростати фібрином та провокувати асептичний запальний процес у павутинній оболонці. Заміна мієлографії сучасними методами нейровізуалізації спинного мозку, а також технічне вдосконалення операційних втручань на хребті, в тому числі завдяки застосуванню мікрохірургії, призвели до значного зниження захворюваності. Однак до цього дня спинальний арахноїдит залишається актуальною проблемою практичної нейрохірургії та

неврології

.

Серед тригерних факторів розвитку арахноїдиту спинного мозку суттєва частка належить до травм хребта. Травмування спинного мозку та його оболонок може статися під час хірургічних втручань на хребетному стовпі, внаслідок багаторазового проведення епідуральних блокад та люмбальних пункцій. Вторинний спінальний арахноїдит може виникнути на тлі стенозу хребетного каналу, дегенеративних захворювань (спондильозу, остеохондрозу, спондилоартрозу), пухлин хребта, гематомієлії. Асептичний арахноїдит може сформуватися внаслідок введення у хребетний канал різних хімічних речовин, наприклад, контрастів для мієлографії.

Інфекційний спінальний арахноїдит може бути викликаний специфічним збудником і бути наслідком сифілісу, генералізованого туберкульозу або туберкульозу хребта, бруцельозу, рикетсіозу, системної грибкової інфекції у осіб з ВІЛ або ослаблених пацієнтів та ін. описано роль стрептококової інфекції, протею, ешерихій. У 37% випадків арахноїдиту гострої та підгострої течії виявити збудника не вдається.

За протяжністю ураження спінальний арахноїдит класифікується на обмежений та дифузний. Обмежений варіант зазвичай виникає внаслідок мікротравми, дифузний – обумовлений хребетно-спинномозковою травмою, інфекційно-запальною поразкою ЦНС або системним інфекційним процесом. За етіології спінальний арахноїдит може бути асептичним та інфекційним (специфічним та неспецифічним).

Морфологічно спінальний арахноїдит поділяють на сліпчивий (адгезивний), кістозний та змішаний кістозно-сліпливий.

• Для сліпчивої форми характерно потовщення арахноїдальної оболонки та наявність її спайок з твердою спинальною оболонковою; іноді спостерігається осифікація арахноїдальної оболонки.
• Кістозна форма протікає повільно з поступовим утворенням арахноїдальних кіст, які можуть бути екстрадуральними (що включають і не включають нервові коріння) та інтрадуральними.
• Найчастіше спостерігається кістозно-сліпчу форму арахноїдиту, що поєднує в собі утворення кіст поряд зі спайковим процесом.

Відповідно до клінічної класифікації виділяють 4 варіанти арахноїдиту: корінцево-чутливий, корінцево-заднестолбовой, рухово-спинномозковий, корінцево-спинномозковий. За своєю течією спінальний арахноїдит буває гострим, підгострим і хронічним, хоча часові рамки цих форм течії точно не встановлені і по-різному описані в неврологічній літературі.

Клінічні прояви арахноїдиту спинного мозку залежать від локалізації та поширеності запалення по павутинній оболонці. Обмежений арахноїдит частіше має субклінічну течію і може бути випадково діагностований при обстеженні або на розтині. Гострий та підгострий дифузний спинальний арахноїдит маніфестує високою температурою, оболонковими симптомами, гострими запальними змінами в крові та лікворі. Часто супроводжується церебральним арахноїдитом.

Першими проявами арахноїдиту найчастіше виступають минущі корінцеві болі та парестезії. Потім болі стають постійними, мають характер завзятого радикуліту, ішіалгії. Розвиваються сегментарні та провідникові розлади чутливості, моторні порушення, випадають сухожильні рефлекси, з’являються тазові розлади. Хронічний арахноїдит має повільно прогресуючий перебіг, супроводжується ліквороциркуляторними розладами. Якщо відбувається формування кіст, то прояви арахноїдиту включають симптомокомплекс компресійної мієлопатії та аналогічні клініці спинальних пухлин.

Діагностичний пошук при арахноїдиті спинного мозку складається з вивчення анамнезу, огляду невролога, лабораторних досліджень, люмбальної пункції, мієлографії чи томографії. Гострий спинальний арахноїдит відбивається в аналізі крові підйомом рівня лейкоцитів та С-реактивного білка, прискоренням ШОЕ. Про ліквороциркуляторні порушення свідчить підвищений тиск цереброспінальної рідини, її швидке витікання при люмбальній пункції. Під час дослідження цереброспінальної рідини спостерігається білково-клітинна дисоціація, незначне збільшення концентрації білків.

Як правило, однозначно встановити діагноз арахноїдиту не можна без застосування мієлографії або томографічних досліджень. Патогномонічною ознакою арахноїдиту при проведенні контрастної мієлографії є ​​затримка розмаїття у вигляді окремих крапель. Візуалізувати зміни спінальної арахноїдальної оболонки стало можливим після впровадження в неврологічну практику МРТ хребта. МРТ дозволяє також виключити пухлини та інші органічні ураження спинного мозку.

Диференціальний діагноз проводиться з менінгомієлітом, мієлітом, епідуральним абсцесом, посттравматичною гематомою, грижею міжхребцевого диска та іншою хребетно-спинномозковою патологією.

Фармакотерапія інфекційного арахноїдиту передбачає призначення антибіотиків, за необхідності – протитуберкульозних та протисифілітичних препаратів. Застосовуються протизапальні препарати, за показаннями – кортикостероїди. Проводиться протинабрякова терапія сечогінними засобами (тріамтереном, гідрохлортіазидом, фуросемідом, спіронолактоном), судинне (нікотинова кислота, пентоксифілін) та нейрометаболічне (вітаміни В, неостигмін) лікування. При спастичних паралічах використовують міорелаксанти (толперизону гідрохлорид), при тазових порушеннях – уросептики (уротропін). Основу відновної терапії становить адекватна лікувальна фізкультура, фізіотерапевтичні процедури (електростимуляція, рефлексотерапія, електрофорез, магнітотерапія тощо), масаж та водолікування (радонові, йодобромні, хлоридно-натрієві лікувальні ванни).

Питання про хірургічне лікування арахноїдиту виникає при неефективності консервативної терапії, в основному при хронічному перебігу хвороби з формуванням кіст та спайок. Рішення про доцільність операції обговорюється разом із нейрохірургом. Завданням оперативного втручання є випорожнення арахноїдальних кіст і розтин спайок. Операційний доступ здійснюється шляхом ламінектомії. Однак відкрите хірургічне втручання часто не приносить очікуваних результатів через свою травматичність, часті ускладнення у вигляді утворення повторних зрощень та активацію дрімучої інфекції. Більш ефективними є малоінвазивні техніки операції, що передбачають роз’єднання спайок за допомогою маніпуляторів ендоскопа, введеного в простір дурного мішка.

Гострий спінальний арахноїдит має відносно сприятливий прогноз. При адекватному та своєчасно проведеному консервативному лікуванні можливе повне відновлення неврологічних функцій. Хронічна форма менш сприятлива, найчастіше призводить до інвалідності та погано піддається терапії. Впровадження нових операційних технік дещо покращило післяопераційний прогноз, і робота у цьому напрямі продовжується.