Співзалежність

Співзалежність – це патологічна форма взаємовідносин, що характеризується глибоким поглинанням і всебічною залученістю в життя іншої людини, найчастіше залежної від алкоголю, наркотиків, азартних ігор. Виявляється емоційними та поведінковими відхиленнями, порушеннями соціальної адаптації. Співзалежні люди мають занижену самооцінку, схильні до самозвинувачення, самознищення. Пригнічення гніву, потреб призводить до депресії, неконтрольованих спалахів подразнення, агресії. Діагностика співзалежності виконується шляхом опитування, психологічного тестування. Для лікування використовуються техніки психотерапії, участь у групах підтримки.

Термін «співзалежність» означає «спільна залежність». Вперше він був уживаний у медицині та психології наприкінці 1970-х років, коли почали досліджуватися причини високого рівня рецидивів у пацієнтів із хімічною залежністю. Алкоголіки та наркомани, повертаючись після терапії та реабілітації до родини, відновлювали згубні звички. Вивчення взаємин між близькими родичами та пацієнтом виявило феномен співзалежності як стійкої системи установок, стимулів та реакцій, що підтримують вживання наркотиків та алкоголю. Серед близьких родичів адиктивних пацієнтів поширеність становить 80-98%. Співзалежними частіше стають жінки.

Чинники розвитку співзалежної поведінки мають соціально-психологічний характер. Основною умовою його формування вважається наявність близького родича, друга, коханого з патологічною адикцією – наркоманією, алкоголізмом, ігроманією, трудоголізмом, іпохондрією, залежністю від сексу чи їжі. Чинниками підвищеного ризику є:

• Близькі відносини із залежним. Порушення розвивається у дружин та матерів. Менш схильні до співзалежності батьки, сестри, брати, кохані, діти.
• Досвід залежності. Розлад формується в осіб, які мають хімічну адикцію у минулому. Також до групи ризику належать ті, хто перебуває у прикордонному стані між нормою та патологічною залежністю.
• Негативні умови виховання. Співзалежність часто виникає у людей, які виросли в емоційно-репресивних сім’ях. Їх батьки та близькі родичі були схильні до страхів, агресії, мали залежність, психічний розлад, демонстрували насильство або використовували його як виховний захід стосовно дитини.

Патогенетичною основою співзалежності є непродуктивні способи адаптації до відносин із патологічно зміненою особистістю. Спочатку «рятівник» має деяку невпевненість у собі, страждає від заниженої самооцінки і боязні самотності, потребує схвалення. Через турботу про більш вразливу, несамостійну людину компенсуються власні недоліки. Соціальним механізмом, який підтримує співзалежність, є культивування жертовності, самовіддачі, безкорисливої ​​допомоги ближньому. Елементи такої поведінки впроваджуються у школі, релігійних організаціях, засобах масової інформації.

Роль жінки часто інтерпретується через служіння чоловікові та сім’ї, безмежну відданість та прихильність. У цьому продуктивні методи поведінки, засновані на силі особистості, ігноруються. Чим більше співзалежна людина залучається до ролі рятівника, тим глибше стають його емоційні, поведінкові та особистісні деформації. Поступово вони об’єктивізуються – втрачають зв’язок із конкретною людиною, реалізуються у всіх сферах життя. З іншого боку, чим значнішою стає виразність співзалежності «рятівника», тим більше прогресує безініціативність «жертви» – втрачається необхідність виявляти самостійність та силу волі, боротися зі згубною звичкою.

У співзалежних людей виявляються деструктивні уявлення про взаємини, емоційні та поведінкові розлади. На ментальному рівні домінують шаблонні переконання та установки: близьким треба допомагати, не можна кидати друга в біді, слово може вилікувати, справжнє кохання все стерпить. Вони не відповідають реальності – не враховують патологічні механізми, які є основою алкогольної, наркотичної та інших залежностей. Відбувається підміна ефективної допомоги надмірним співчуттям, жалістю, турботою, повсякденним доглядом – ставленням, яке зручно хворому (залежному) та перешкоджає його одужанню.

Співзалежним властиво заперечення патологічного уподобання, применшення проблем. Поведінкою часто рухає страх самотності, засудження оточуючих, страх життя хворого, відсутність власних орієнтирів у житті. Тому такі люди постійно знаходяться поруч, супроводжують на прогулянках, походах до лікаря, обирають одяг, готують їжу – організують побут згідно з потребами партнера, нехтуючи власним комфортом та бажаннями. У співзалежної людини знижено соціальну відповідальність, всі проблеми пояснюються захворюванням аддикту. Відносини реалізуються з позицій «батько» та «дитина»: один виявляє любов, турботу, прощення, інший дозволяє собі «капризи» – алкоголь, наркотики, неробство, насильство, образи. Співзалежні інтерпретують свою поведінку позитивно, як здатність любити людину з усіма її недоліками та слабкостями. Такі стосунки можуть тривати роками, не роблячи учасників щасливими.

Тривала співзалежність супроводжується накопиченням негативних емоцій, які відкидаються як неприйнятні. Роздратування, гнів, розчарування, пригніченість та страх пригнічуються. Зростаюча напруга в результаті проявляється неконтрольованими спалахами ауто-і гетероагресії, маскованою депресією. Співзалежні перебувають у групі високого ризику суїцидальної поведінки, часто виявляються соціально дезадаптованими, оскільки весь свій час і сили витрачають на догляд за хворим. Для залежного ускладнення є посилення патологічної звички, висока ймовірність рецидиву після курсу лікування.

Проблема співзалежності зазвичай виявляється у процесі лікування, реабілітації людей з алкоголізмом та наркоманією. Внутрішньосімейні стосунки досліджуються психіатрами, психологами, психотерапевтами. Основним методом є клініко-анамнестичний, додатково проводиться психологічне обстеження. Комплексна діагностика включає:

• Розмову. Лікар збирає анамнестичні дані: склад сім’ї, характер залежності, тривалість, участь родичів у реабілітації хворого. Характерна особливість відповідей пацієнта: заперечення співзалежності, переключення уваги з власних проблем на стан та самопочуття залежного члена, спроби викликати жалість та співчуття у фахівця (залучити до співзалежних відносин).
• Опитувальники. Для об’єктивного дослідження використовуються стандартизовані методики, створені задля виявлення співзалежності та супутніх станів – депресії, тривожності, агресії. Набір тестів підбирається психологом індивідуально, може включати опитувальник «Перевірка особистих якостей на співзалежність» Б. Уайнхолд, Д. Уайнхолд, шкалу депресії Т. Бека, опитувальник тривожності Спілбергер-Ханіна.
• Проектні методики. З метою діагностики несвідомих емоційних компонентів особистості співзалежних пацієнтів застосовуються малюнки та тести інтерпретації ситуацій. Результати дозволяють отримати більш достовірну інформацію про страх, тривогу, деструктивні відносини.

Усунення співзалежності проводиться методами психотерапії, спрямоване на відновлення та реконструювання особистості. Основними завданнями є підвищення рівня емоційної чутливості, формування та зміцнення уявлень про межі Я, підвищення самооцінки. Психотерапевтична допомога реалізується у кількох форматах:

• індивідуальні сеанси. Проводиться робота з деструктивними установками, спотвореним самосприйняттям, страхами. Пацієнтів навчають відкрито висловлювати негативні емоції, знижувати рівень тривоги та напруження, піклуватися про себе. Використовуються методи когнітивної та поведінкової психотерапії, аутотренінги.
• Сімейне консультування. Членам сім’ї, які не мають співзалежності, розповідають про механізми, що лежать в основі таких відносин. Психотерапевт дає рекомендації про способи підтримки залежного та співзалежного члена сім’ї, організацію їх взаємодії. Іноді може бути потрібна тимчасова розлука, перерозподіл домашніх обов’язків.
• Групові зустрічі. На тренінгах реалізуються різні методи продуктивного взаємодії. Пацієнти починають відчувати і розуміти свою значущість, прийняття іншими людьми. Виникає відчуття безпеки, підтримки, зростає віра у власні сили. Формується образ Я як соціально адаптованої, успішної людини, яка володіє особистою енергетикою.

Ефективність лікування багато чому визначається своєчасністю його початку. Співзалежність краще піддається терапії на ранніх стадіях, коли у пацієнта більш збережені ресурси для відновлення – сила волі, впевненість, розуміння цінності особистості. Основною профілактичною мірою є правильне виховання дитини – формування адекватної самооцінки, віри у свої сили, вміння відкрито виявляти емоції, говорити про бажання та потреби. Якщо в сім’ї з’являється хворий на адикцію, необхідно проконсультуватися з лікарем про правила надання допомоги. У таких ситуаціях на перший план мають виходити вольові якості, готовність протистояти патологічному потягу, а не співчуття та жалість.