Спондилоепіфізарна дисплазія

Спондилоепіфізарна дисплазія (хвороба Моркіо-Брайлсфорда) – вроджене генетично обумовлене захворювання, при якому порушуються процеси росту кісткової тканини переважно хребців та епіфізів довгих трубчастих кісток. Слід відрізняти від синдрому Моркіо – мукополісахаридозу 4 типу. Нерідко під поняттям «спондилоепіфізарні дисплазії» розуміють широку групу генетичних патологій, таких як хвороба Кніста, спондилоепіметафізарна дисплазія та низка інших. Однак більшість дослідників виділяє хворобу Моркіо-Брайлсфорда в окрему нозологічну одиницю. Вперше дане захворювання було описане в 1929 уругвайським педіатром Л. Моркіо і практично одночасно з ним І. Брайлсфордом.

На даний момент методами сучасної генетики виділено кілька різновидів спондилоепіфізарної дисплазії, що відрізняються механізмом успадкування і частотою народження, яка коливається в межах 0,2-1 випадку на 100 тисяч населення. Найбільш поширені форми цього захворювання мають аутосомно-домінантний характер успадкування (за деякими даними – з неповною пенетрантністю), більш рідкісні різновиди характеризуються рецесивною, зчепленою з Х-хромосомою передачею. Залежно від механізму успадкування спондилоепіфізарної дисплазії відрізняється і статевий розподіл патології – зазвичай з однаковою частотою уражаються як чоловіки, так і жінки, але при зчепленій зі статтю передачі хворіють майже виключно хлопчики.

Як і більшість інших форм вроджених остеохондропатій, спондилоепіфізарна дисплазія розвивається через дефект структурних білків кісткової та хрящової тканин. Найбільш поширений (частота 1:100 тис.) аутосомно-домінантний різновид захворювання обумовлений мутацією гена COL2A1, розташованого на 12 хромосомі. Він кодує послідовність альфа-1 ланцюга колагену 2 типу, найбільш поширеного в хрящовій тканині та склоподібному тілі ока. Крім спондилоепіфізарної дисплазії дефекти цього гена призводять до розвитку хвороб Кніста та Легга-Кальве-Пертеса, ахондрогенезу 2 типу та ряду інших генетичних патологій опорно-рухової системи. Більшість порушень у COL2A1 відносяться до міссенс-мутацій, їх результатом є експресія дефектного колагену, нездатного повноцінно виконувати свої функції. Для цієї форми спондилоепіфізарної дисплазії поряд з ураженнями скелета характерний розвиток аномалій зору – міопії, відшарування сітківки, так як колаген 2 типу представлений і в склоподібному тілі.

Більш рідкісний (зустрічається близько 1:200-250 тис.) Різновид спондилоепіфізарної дисплазії характеризується рецесивним, зчепленим з Х-хромосомою успадкуванням. Причиною цієї форми захворювання є мутація гена SEDL (TRAPPC2), що кодує специфічний білок сідлін. За останніми науковими даними, цей протеїн відповідає за ряд внутрішньоклітинних транспортних процесів, зокрема сприяє передачі білків від ендоплазматичного ретикулуму в комплекс Гольджі. Патогенез спондилоепіфізарної дисплазії при цьому генетичному порушенні вивчений недостатньо – передбачається, що дефект структури сідліну призводить до утрудненої модифікації білків, у тому числі тих, що входять до складу кісткової та хрящових тканин. Особливістю гена SEDL є повна відсутність його пригнічення у жінок (що має місце при деяких зчеплених зі статтю захворюваннях), тому гетерозиготи є лише носіями патологічного гена і у них не виявляється жодних порушень. Ця форма спондилоепіфізарної дисплазії характеризується пізнішим початком, зменшеною вираженістю симптомів та відсутністю ураження органів зору чи слуху.

Важливу роль розвитку симптомів спондилоэпифизарной дисплазії будь-якого типу грає статична навантаження на опорно-руховий апарат. Так, при цьому захворюванні точки окостеніння утворюються в тілах хребців пізніше за звичайний – за цей період маса тіла вже встигає деформувати кісткові структури хребетного стовпа, внаслідок чого окостеніння відбувається з аномаліями. Аналогічна ситуація і з епіфізами довгих трубчастих кісток – саме тому при спондилоепіфізарної дисплазії переважно уражаються нижні кінцівки, що зазнають найбільшого навантаження. Ця обставина використовується в лікуванні даного захворювання – якомога раніше застосування ортопедичних засобів знижує навантаження на елементи скелета, дозволяючи їм сформуватися і окостеніти правильно. Такий підхід значно знижує вираженість кісткових деформацій при спондилоепіфізарної дисплазії.

Прояви спондилоепіфізарної дисплазії дещо відрізняються при різних формах цього захворювання, головним чином – віком розвитку та ступенем виразності. Аутосомно-домінантний різновид патології характеризується появою перших симптомів у віці півтора-двох років, хоча рентгенологічні ознаки порушень можна виявити вже у новонародженої дитини. У важких випадках спочатку виникають порушення дихання через утруднення відведення ребер. Але найчастіше при цьому типі спондилоепіфізарної дисплазії спочатку розвивається кульгавість, що переростає в качину ходу, підвищена стомлюваність при ходьбі, болі та обмеження руху у великих суглобах. Ці прояви поступово наростають упродовж 4-5 років.

До 7-9 років у хворих на цю форму спондилоепіфізарної дисплазії вже можна виявити відставання в зростанні порівняно зі здоровими однолітками, виражені контрактури кульшового та колінного суглобів. Виявляється викривлення хребта – значно збільшена вираженість грудного кіфозу та поперекового лордозу. У ряді випадків виникає м’язова слабкість, яка може бути обумовлена ​​як первинним ураженням м’язової тканини, так і порушенням її іннервації через здавлення спинномозкових корінців та нервів. Крім того, такий різновид спондилоепіфізарної дисплазії характеризується частими порушеннями зору (більш ніж у половині випадків) – міопією, астигматизмом, помутнінням або дистрофією кришталика, відшаруванням сітківки. Іноді реєструється кардіоміопатія, збільшення печінки та селезінки. Інтелектуальний розвиток зазвичай не страждає, проте описані окремі випадки розумової відсталості.

Спондилоепіфізарна дисплазія, що успадковується по зчепленому зі статтю механізму, зазвичай не виявляється протягом перших 4-7 років життя дитини. Першою ознакою захворювання є відставання у зростанні, можуть відзначатися біль у спині, розвивається сколіоз, що ускладнюється кіфозом. Зростання дорослих хворих на цю патологію становить не більше 150 сантиметрів, проте тяжких порушень з боку суглобів при цій формі спондилоепіфізарної дисплазії зазвичай не відзначається. Також даний тип захворювання характеризується відсутністю вад розвитку органів зору та внутрішніх органів, уражається тільки опорно-руховий апарат.

Визначення спондилоепіфізарної дисплазії проводиться на підставі даних рентгенологічних досліджень, вивчення спадкового анамнезу хворого, молекулярно-генетичних аналізів. Аутосомно-домінантна форма захворювання характеризується численними кістковими аномаліями хребців та епіфізів трубчастих кісток, що виявляється на рентгенограмах. Зокрема, спостерігається відсутність або запізніла поява точок окостеніння в тілах хребців, платиспондилія, особливо сильно страждають на грудні та поперекові хребці, які зазнають клиноподібної деформації. При цьому дужки та відростки при спондилоепіфізарній дисплазії, як правило, залишаються без змін. Висота міжхребцевих дисків спочатку залишається нормальною, надалі вони піддаються дистрофії та їх товщина зменшується. У поодиноких випадках виникають зміни в шийному відділі хребта, такі як гіпоплазія зубоподібного відростка.

Епіфізи довгих трубчастих кісток, особливо нижніх кінцівок, також ущільнюються та деформуються. Це призводить до зміни конфігурації суглобів – у тазостегновому суглобі спостерігається грибоподібна деформація головки стегнової кістки та розширення вертлужної западини, яка стає глибшою, тим самим змінюючи форму тазу. Уражаються при спондилоепіфізарної дисплазії та колінні суглоби – суглобові поверхні кісток сплощуються, практично зникає міжлужний гребінь великогомілкової кістки. Нерідко виявляється дольчатое будова надколінка з його поздовжнім розщепленням. У разі спондилоепіфізарної дисплазії, обумовленої мутацією гена SEDL, зазвичай виявляється лише платиспондилія та зменшення висоти міжхребцевих дисків.

Дослідження спадкового анамнезу при спондилоепіфізарній дисплазії допомагає встановити тип наслідування цього захворювання. Для остаточного підтвердження діагнозу вдаються за допомогою лікаря-генетика. В даний час молекулярно-генетичне визначення спондилоепіфізарної дисплазії проводиться за допомогою прямого секвенування асоційованих із захворюванням генів (COL2A1 та SEDL) з метою виявлення мутацій. Можлива також пренатальна діагностика захворювання, аутосомно-домінантна форма патології може виявлятись і на профілактичних УЗД у 2-3 триместрах вагітності.

Специфічне лікування спондилоепіфізарної дисплазії на сьогоднішній день не розроблено, основні зусилля лікарів спрямовані на зменшення виразності деформацій скелета та симптоматичну терапію супутніх вад розвитку. При ранній діагностиці цього стану (до розвитку значних змін у тілах хребців та епіфіз кісток) призначають використання корсетів та інших ортопедичних допоміжних засобів для зниження навантаження на опорно-руховий апарат. Це дозволяє уникнути значних деформацій елементів скелета до їх повноцінного окостеніння і в ряді випадків значно покращити якість життя хворого на спондилоепіфізарну дисплазію.

За наявності вже існуючих деформацій також призначають носіння ортопедичних засобів. Крім цього, можуть проводити хірургічну корекцію для зменшення симптомів захворювання. Аутосомно-домінантна форма спондилоепіфізарної дисплазії потребує лікування супутніх вад розвитку (порушень зору, неврологічних патологій) за показаннями. Хворим рекомендується проведення масажу та вправ для зміцнення м’язів та покращення загального стану. При болях у спині чи суглобах призначають ненаркотичні анальгетики із групи нестероїдних протизапальних засобів.

Прогноз та профілактика спондилоепіфізарної дисплазії

Як правило, прогноз спондилоепіфізарної дисплазії невизначений через те, що на розвиток цього захворювання можуть впливати багато факторів – вік постановки діагнозу, ступінь порушень окостеніння, наявність або відсутність додаткових аномалій. При ранній діагностиці та кваліфікованій допомозі ортопеда можливе зниження симптомів патології до мінімального рівня із збереженням оптимальної якості життя хворого. При пізньому визначенні спондилоепіфізарної дисплазії прогноз цього захворювання значно погіршується. Профілактика цього стану зараз можлива лише в рамках пренатальної діагностики ультразвуковими або молекулярно-генетичними методиками, а також медико-генетичного консультування батьків перед зачаттям дитини.