Стокгольмський синдром

Стокгольмський синдром – це специфічний психологічний стан, що характеризує парадоксальну взаємну чи односторонню симпатію між жертвою та агресором. Виникає у ситуаціях захоплення заручників, викрадення, погроз, застосування насильства. Виявляється співчуттям до злочинців, спробами раціонально пояснити, виправдати їхні дії, ототожненням себе з ними, допомогою агресорам за втручання поліції, винесення офіційних звинувачень. Діагностика проводиться психологами, психіатрами з допомогою спостереження, клінічної розмови, опитування свідків. Коригування виконується після закінчення конфлікту методами психотерапії.

Термін «стокгольмський синдром» запроваджено криміналістом Н. Бейеротом у 1973 році при дослідженні ситуації захоплення у заручники співробітників швейцарського банку у місті Стокгольм. Сам феномен парадоксальної поведінки жертви був описаний в 1936 А. Фрейд, отримав назву «ідентифікація з агресором». Існує безліч синонімів синдрому – синдром ідентифікації заручника, стокгольмський фактор, синдром здорового глузду. Поширеність серед жертв терористів становить 8%. Цей поведінковий феномен не включений в офіційні класифікації захворювань, розглядається як нормальна адаптивна реакція психіки на подію, що травмує.

Умовою розвитку синдрому є ситуація взаємодії з агресорами – групою людей або однією людиною, що обмежує свободу, здатною вчинити насильство. Парадоксальна поведінка жертви розгортається при політичних, кримінальних терактах, військових операціях, ув’язненні, викраденні, розвитку диктатури всередині сімей, професійних колективів, релігійних сект, політичних груп. Гуманізації відносин між загарбником і жертвою сприяє низка факторів:

• Демонстрація насильства. Люди, наражені на фізичну розправу, що спостерігають її з боку, схильні до прояву гуманного ставлення. Страх смерті, каліцтв стає джерелом мотивації поведінки.
• Мовний, культурний бар’єр. Цей чинник може перешкоджати розвитку синдрому чи збільшувати ймовірність його виникнення. Позитивний вплив пояснюється тим, що іншу мову, культуру, релігію інтерпретують як умови, що виправдовують жорстокість агресорів.
• Знання прийомів виживання. Психологічна грамотність обох учасників ситуації посилює гуманізацію взаємин. Активно задіяні механізми психологічного впливу, які б виживання.
• Особистісні якості. Синдром частіше спостерігається у людей із високим рівнем комунікативних навичок, здатністю до емпатії. Дипломатичне спілкування здатне змінити дії агресора, знизивши ризики життя жертв.
• Тривалість травмуючої ситуації. Синдром виникає протягом кількох діб від початку активних дій злочинця. Тривале спілкування дозволяє краще дізнатися агресора, зрозуміти причини насильства, виправдати дії.

Стокгольмський синдром є механізмом психологічного захисту, формується несвідомо, але може бути поступово усвідомлюваним жертвою. Він розгортається на двох рівнях: поведінковому та психічному. На рівні поведінки жертва демонструє ухвалення, послух, виконання вимог, надання допомоги агресору, що збільшує ймовірність позитивної реакції – скорочення насильницьких дій, відмови від вбивства, згоди на переговори. Для жертви підвищується можливість вижити, зберегти здоров’я. На психічному рівні синдром реалізується через ідентифікацію, виправдання вчинків терориста, прощення. Такі механізми дозволяють зберегти цілісність Я як системи особистості, що включає самоповагу, любов до себе, силу волі. Психологічний захист попереджає розвиток психічних розладів після травматичної ситуації – люди легше справляються зі стресом, швидше повертаються до звичного способу життя, не страждають на ПТСР.

Ідентифікація жертви з особистістю агресора виникає у різних типах відносин: при збройних захопленнях, викраденнях, сімейних та професійних конфліктах. Ключова особливість – розподіл ролей. “Жертва”, не маючи коштів для активного самозахисту, займає пасивну позицію. Поведінка «агресора» має певну мету, часто реалізується згідно з планом або звичним сценарієм, за якого придушення жертви є умовою досягнення результату. Прагнення гуманізувати відносини проявляється спробами встановити продуктивний контакт. Людина, яка займає позицію жертви, надає необхідну медичну, побутову допомогу агресору, ініціює розмову. Темою обговорення часто стають аспекти особистого життя – сім’я, вид діяльності, причини, що спонукали до насильства, скоєння злочину.

В окремих випадках жертви захищають агресорів від поліції, звинувачень під час судового розгляду. Якщо стокгольмський синдром розвивається на побутовому рівні між членами сім’ї, постраждалі часто заперечують факт насильства та тиранії, відкликають власні офіційні заяви (звинувачення). Існують приклади, коли заручники приховували злочинця від поліцейських, закривали його власним тілом у разі загрози застосування зброї, виступали на судових засіданнях на стороні захисту. Після вирішення критичної ситуації агресор та жертва можуть стати друзями.

Стокгольмський синдром – форма адаптивного поведінки у ситуації небезпеки. Він спрямований на захист жертв від дій агресорів, але може стати перешкодою для дій реальних захисників – поліцейських, групи спеціального підрозділу, обвинувальної сторони при судових розглядах. Особливо несприятливі наслідки спостерігаються у «хронічних» ситуаціях, наприклад, при домашньому насильстві. Уникнувши покарання, агресор повторює свої дії з більшою жорстокістю.

Специфічних діагностичних методів виявлення синдрому не розроблено. Обстеження виконуються після завершення психотравмуючої ситуації. Ознаки доброзичливого ставлення жертви до загарбників визначаються під час розмови, спостереження поведінкою під час судових засідань. Зазвичай люди відкрито розповідають про події, що відбулися, прагнуть виправдати злочинців в очах лікаря-психіатра або психолога. Вони применшують значущість, реальність минулої загрози, схильні знецінювати ризики («він би не став стріляти», «він ударив, тому що був спровокований»). Для більшої об’єктивізації дослідження проводиться опитування інших постраждалих чи спостерігачів. Їхні розповіді зіставляються з даними опитування пацієнта.

У небезпечній ситуації (терористичного захоплення, деспотичної поведінки начальника, чоловіка) стокгольмський синдром заохочується спеціалістами служб підтримки. Питання про терапію стає актуальним після конфлікту, коли жертва перебуває у безпеці. Часто спеціальна допомога не потрібна, через кілька днів прояви синдрому зникають самостійно. При «хронічних» формах (побутовому стокгольмському синдромі) необхідна психотерапія. Поширено застосування таких її видів:

• Когнітивна. При легких формах синдрому використовують методи переконання, смислової переробки установок. Психотерапевт розповідає про механізми, що лежать в основі пристосувальної поведінки, про недоцільність такого ставлення до нормального життя.
• Когнітивно-поведінкова. Техніки переконання, зміни уявлень про агресора поєднуються з розробкою та впровадженням поведінкових шаблонів, що дозволяють уникнути ролі жертви. Обговорюються варіанти відповіді загрози, способи запобігання конфліктам.
• Психодрама. Даний метод допомагає відновити критичне ставлення пацієнта до власної поведінки, поведінки агресора. Психотравмуюча ситуація програється, обговорюється учасниками групи.

Випадки стокгольмського синдрому, що сталися внаслідок терактів та викрадень, мають сприятливий прогноз, реабілітація продуктивно проходить за мінімальної психотерапевтичної допомоги. Побутовий та корпоративний варіанти гірше піддаються корекції, оскільки самі жертви схильні заперечувати наявність проблеми та уникати втручання психологів. Способи профілактики цього стану є актуальними, адаптивне поведінка спрямоване збереження фізичного і психічного здоров’я жертв, схильних до агресії. Щоб запобігти розвитку несприятливих наслідків, необхідно забезпечити постраждалим психологічну допомогу.