Історія виникнення сифілісу пов’язана з безліччю гіпотез та різноманітних фактів, проте походження хвороби досі є актуальною темою для дискусій серед дослідників. Є кілька теорій про походження сифілісу. Однією з найпоширеніших є «колумбійська гіпотеза», яка припускає, що захворювання привезене до Європи з Америки за часів перших контактів між європейцями та американськими індіанцями після подорожі Христофора Колумба.

Короткий огляд історичних фактів про хворобу:

перші записи про інфекцію датуються XV–XVI ст. Захворювання мало різні назви у різних країнах, такі як «французька хвороба» та «неаполітанська хвороба». Симптоми сифілісу описані у медичних трактатах того часу;
протягом XVI–XVII ст. хвороба стала широко відомою та поширеною інфекцією. Багато методів лікування сифілісу, що застосовувалися на той час, були неефективними та навіть небезпечними. Зокрема, було поширене застосування токсичних речовин на основі ртуті та миш’яку;
у 1905 р. німецький лікар Фріц Шаудін та його асистент Ернст Гофман при мікроскопії зразків біологічного матеріалу хворого на сифіліс виявили спіральні мікроорганізми, які не були схожі на вже відомі бактерії. Це була Treponema pallidum — збудник сифілісу. Ідентифікація збудника стала ключовим моментом у розумінні, що таке сифіліс та як відбувається зараження;
у середині XX ст. був відкритий пеніцилін та інші антибіотики, які почали застосовувати для лікування венеричного захворювання. Це значно знизило тяжкість перебігу сифілісу.

Виникнення назви хвороби «сифіліс» пов’язують із різними теоріями та легендами. За однією з теорій, термін «сифіліс» походить від співзвучного латинського слова «lues», яке означає «зараза» або «інфекція». Воно використовувалося у старовинних медичних текстах для позначення інфекційних захворювань, включаючи сифіліс.

Друга поширена теорія пов’язана з міфічним персонажем. У 1530 р. професор університету в Падуї, лікар, поет і астроном Фракасторо Джироламо написав працю «Syphilis sive morbus gallicus» (лат. «Сифіліс, або французька хвороба»). Джироламо сформулював концепцію контагіозності (лат. contagium), припускаючи, що хвороба може передаватися через мікроскопічні частинки (на той момент ще нічого не було відомо про мікроорганізми). У своїй праці Ф. Джироламо описує сифіліс як інфекційне захворювання. А назву хвороби вчений пов’язав із міфічним персонажем Сифілом, який своєю зухвалістю образив богів, за що вони покарали його тяжкою хворобою. Згодом інфекція отримала його ім’я.

Актуальність проблеми

Інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), є поширеними захворюваннями, які значно погіршують якість життя пацієнтів. Сифіліс досі залишається актуальним захворюванням у багатьох країнах. Основні його аспекти такі:

високі показники захворюваності — у низці країн, включаючи деякі розвинені, зберігається високий рівень захворюваності на сифіліс. Це може бути пов’язане зі зміною сексуальної поведінки, збільшенням кількості статевих партнерів і навіть соціальними та економічними чинниками;
поширення ВІЛ — інфікування сифілісом підвищує ризик зараження вірусом імунодефіциту;
вроджений сифіліс — внутрішньоутробне інфікування може призвести до вроджених вад та смерті дитини;
антибіотикорезистентність — підвищення стійкості Treponema pallidum до антибіотиків ускладнює лікування інфекції;
соціальні чинники — обмежений доступ до охорони здоров’я, сексуальне насильство та міграція зумовлюють поширення хвороби;
недостатня медична поінформованість про шляхи передачі, ускладнення інфекції та профілактичні заходи серед населення.

За статистикою, щодня у всьому світі фіксується понад 1 млн випадків зараження ІПСШ.

В Україні за останні 10 років зареєстровано понад 40 тис. нових випадків інфікування. Проте, за даними офіційної статистики, відмічена позитивна динаміка: рівень захворюваності поступово знижується. Гендерні показники захворюваності на венеричну інфекцію серед чоловіків у середньому дещо вищі, ніж у жінок.

Етіологія сифілісу

Сифіліс — це венеричне захворювання інфекційного генезу, яке уражує шкіру, слизові оболонки, внутрішні органи, кістки та нервову систему. Причина захворювання — бактерія T. pallidum з підвиду Pallidum, що належить до роду трепонем. У медичній літературі також згадуються інші назви збудника: бліда трепонема, бліда спірохета.

Основні характеристики та особливості T. pallidum представлені в табл. 1.

Таблиця 1. Основні характеристики та особливості T. pallidum

Морфологія	Бактерія має довге тонке тіло спіральної форми, що містить 8–14 витків спіралі. Її розмір менше ніж 20 мікронів, а діаметр спіралі — до 0,35 мікрона. Зовні трепонема вкрита слизовим шаром, який захищає її від навколишніх факторів, усередині клітини розташовані джгутики. Завдяки своїй формі та фібрилам бактерія здатна до рухів у різних площинах, що дозволяє їй ефективно проникати у тканини.
Геном	Геном T. pallidum представлений дволанцюговою молекулою ДНК, що містить понад 1 тис. генів.
Фарбування	T. pallidum — це грамнегативна бактерія. Майже не фарбується аніліновими барвниками. При забарвленні за методом Романовського — Гімзе набуває слабкого забарвлення, що і стало причиною її назви — бліда трепонема.
Культуральні властивості	Це облігатний анаероб та хемоорганогетеротроф. Бліда трепонема не культивується на звичайних живильних середовищах. У лабораторній діагностиці використовують методи одержання змішаних та чистих культур цієї бактерії.
Стійкість	T. pallidum не може довго існувати поза організмом людини: висока температура — дуже чутлива до дії температури. При нагріванні до 55 °C бактерії гинуть протягом 20 хв, при 60 °C — 15 хв, і при кип’ятінні (100 °C) трепонема гине миттєво; висушування — чутлива до висушування. У сухих умовах вона швидко втрачає активність; світлочутливість — не виживає при тривалому впливі ультрафіолету; антисептики — чутлива до більшості антисептиків та дезінфікуючих засобів. T. pallidum стійка до низьких температур, особливо за високої вологості.

Як передається сифіліс?

Враховуючи не дуже високу стійкість трепонеми у навколишньому середовищі, заразитися трепонемою можна лише під час прямого контакту з інфікованим біоматеріалом.

Основні шляхи передачі інфекції:

статевий шлях — найпоширеніший спосіб передачі інфекції. Бактерії передаються через контакт з інфікованими слизовими (аногенітальна ділянка, ротова порожнина) під час статевого акту. У гетеросексуальних партнерів зараження відбувається при контакті геніталій. У гомосексуальних чоловіків зараження сифілісом здійснюється екстрагенітальним способом при контакті з ділянкою ануса, прямої кишки та ротоглотки;
вертикальна передача (трансплацентарний шлях) — бактерії можуть передаватися від інфікованої матері до плода у період вагітності, викликаючи вроджений сифіліс;
вертикальна передача (постнатальне зараження) — якщо інфікована мати годує грудьми дитину, сифіліс може передаватися через молоко;
ін’єкційний шлях — це менш поширений шлях передачі, однак іноді сифіліс може передаватися при використанні спільних ін’єкційних голок при вживанні наркотиків або при переливанні крові.

Захворювання не передається при побутових контактах (дотиках, обіймах), при користуванні спільними предметами побуту (наприклад посудом) або повітряно-краплинним шляхом, проте залишається високозаразним при прямому контакті з інфікованими тканинами або рідинами (ексудат виразок, сперма, виділення з піхви, кров, слина і т.ін.).

Висока заразність інфекції відзначається на стадії первинного та вторинного сифілісу. При латентному перебігу та пізньому сифілісі зараження від хворої людини менш ймовірне.

Класифікація сифілісу

Існує безліч класифікацій інфекції за різними параметрами. Клінічно найзручніша з класифікацій — за стадіями інфекції.

Набутий сифіліс:

первинний — типовими симптомами є твердий шанкр та локальний лімфаденіт;
вторинний — характеризується неспецифічним дерматологічним висипом, деякі пацієнти відзначають випадання волосся, підвищення температури тіла та інші симптоми;
латентний — трепонема персистує в організмі, але не проявляється клінічно. Виділяють ранній латентний сифіліс та пізній;
пізній або третинний — уражує різні органи та системи. Клінічно класифікується як доброякісний гумозний, кардіоваскулярний та нейросифіліс. Симптоми — різні неврологічні прояви та пошкодження внутрішніх органів.

Вроджений сифіліс:

рання стадія — захворювання діагностують у дітей віком до 24 міс. Супроводжується такими клінічними симптомами: гепатоспленомегалія, жовтяниця, висип, лімфаденіт та аномалії скелета;
пізня стадія — виявляється у більш пізньому віці та може викликати різні аномалії, такі як зуби Гетчинсона (гіпоплазія дентину), патологія очей або кісток.

Симптоми сифілісу

Сифіліс — це інфекційне захворювання, яке характеризується різноманітністю клінічних проявів на різних стадіях хвороби. Вивчення того, як проявляється сифіліс, є важливим завданням для забезпечення своєчасності лікування та запобігання хронізації процесу.

Первинний сифіліс

Безсимптомний інкубаційний період сифілісу триває до 28 днів, після чого у ⅔ пацієнтів з’являються видимі симптоми. Проте інкубаційний період може скорочуватися чи подовжуватися.

Через який період буде проявлятися сифіліс у пацієнтів — залежить від кількості збудника, що потрапив в організм, та стану імунної системи, але в середньому перші симптоми з’являються через 21 день після контакту зі збудником.

Бліда трепонема проникає в організм через пошкоджену шкіру чи слизові оболонки. Локально, у місці потрапляння, починається активний поділ бактерій з утворенням специфічного дерматологічного елемента — шанкру.

Первинний сифіліс характеризується утворенням одиничного первинного утворення — папули та помірною регіонарною лімфаденопатією (перші симптоми сифілісу). З папули утворюється виразка, так званий твердий шанкр, який класично розташовується в аногенітальній ділянці:

на статевому члені;
на вульві, у піхві та на шийці матки;
на шкірі в ділянці промежини, анусі та на слизовій оболонці прямої кишки.

У більшості випадків шанкр одиничний, безболісний і щільний на дотик. Сама виразка має чисту основу з незначними серозними виділеннями, що містять велику кількість спірохет, але без домішків гною.

При атиповому перебігу шанкр може бути:

множинним;
викликати виражений дискомфорт;
гнійним;
з екстрагенітальним розташуванням (наприклад на слизовій оболонці ротоглотки);
викликати сифілітичний баланіт Фольмана (висип та виразки на голівці статевого члена);
безболісний шанкр в екстрагенітальних місцях може бути непомітним.

Далі бактерії швидко поширюються зі струмом крові та лімфи. Загоєння виразки відбувається через 1–2 міс (3–8 тиж).

Вторинний сифіліс

Без відповідного лікування через 3–5 міс після інфікування або через 5–10 тиж після появи первинного шанкру починають розвиватися ознаки вторинного сифілісу. У цей період діагностують:

поширений шкірно-слизовий висип;
генералізовану лімфаденопатію;
лихоманку;
сифілітичну алопецію на кшталт плямистого облисіння, що нагадує тканину, «поїдену міллю».

Характеристики висипу:

викликає свербіж і представлений макуло-папульозними елементами;
сифілітична розеола нагадує поширений вірусний дерматит чи токсикодермію;
сифіліди (сифілітичні папули) розташовуються на верхніх кінцівках, стопах або по всьому тілу;
може мати розлитий характер і поширюватися по всьому тілу, часто розташовується симетрично на долонях та ступнях;
висип на волосистій частині голови викликає плямисту алопецію в результаті пошкодження волосяних фолікулів.

Висип неспецифічний, часто імітує різні види дерматиту. Важлива діагностична ознака — шкірно-слизова локалізація висипу (на губах, язику, геніталіях, шкірі) та наявність широких кондилом в ділянці ануса, що нагадують цвітну капусту, у промежині та під молочними залозами у жінок.

При вторинному сифілісі може діагностуватися патологія інших органів:

гепатит;
гломерулонефрит;
спленомегалія;
ураження нервової системи — гострий менінгіт (головний біль, ригідність м’язів потилиці, фотофобія, нудота) та параліч черепних нервів (втрата слуху, тинітус (дзвін у вухах));
ураження очей — увеїт (найчастіше задній), оптична нейропатія, інтерстиціальний кератит і ураження райдужної оболонки.

Латентний сифіліс

Через 2–3 міс вторинний сифіліс спонтанно переходить у безсимптомну латентну стадію. На цій стадії інфекція залишається в організмі, але не проявляється клінічно, тобто немає видимих ознак сифілісу.

Латентний сифіліс поділяється на 2 підтипи:

ранній латентний сифіліс — розвивається протягом перших 2 років після інфікування. У цей період інфекція не має клінічних проявів, але трепонему можна виявити за допомогою серологічних лабораторних тестів;
пізній латентний сифіліс починається через 2 роки після інфікування і може продовжуватися протягом багатьох років. У цьому випадку сифіліс також має прихований безсимптомний перебіг. Однак інфекція персистує в організмі та може потенційно перейти на пізню стадію сифілісу (третинний сифіліс).

Латентний сифіліс зазвичай виявляється під час проведення профілактичних медичних оглядів, які включають скринінгову діагностику сифілісу.

Пізній (третинний) сифіліс

Через 20–40 років після інфікування у ⅓ нелікованих пацієнтів латентний сифіліс переходить у пізню стадію. Клінічні прояви пізнього сифілісу дуже варіабельні та рідко виявляються. Це відбувається через використання антибактеріальних препаратів за іншими показаннями та змазування клінічної картини. Детальний опис проявів третинного сифілісу наведено в табл. 2.

Таблиця 2. Характеристика проявів третинного сифілісу

Діагностика	Характеристика
Нейросифіліс	Нейросифіліс виникає внаслідок інвазії блідої трепонеми у тканині центральної нервової системи (ЦНС) у 7% пацієнтів. Залежно від типу ураження виділяють такі форми нейросифілісу: 1) асимптомна — перебіг без видимих клінічних ознак, лише у 15% пацієнтів відзначають симптоми легкої форми менінгіту; 2) менінговаскулярна — характеризується запаленням великих і середніх артерій, що живлять тканини головного та спинного мозку. Цей стан розвивається через 5–10 років після первинної інфекції та проявляється різноманітними симптомами. Артеріїт має осередковий характер і викликає інфаркт та менінгеальне запалення, ознаки залежать від локалізації уражених судин. Також можливі продромальні явища, головний біль, емоційна лабільність, безсоння; 3) паренхіматозна — характеризується ураженням функціональної тканини головного та спинного мозку. Виникає на пізніх стадіях хвороби та зазвичай проявляється внутрішньочерепною гіпертензією, запаленням та дегенерацією тканин ЦНС. Виділяють: a) загальний параліч — виникає через 10–20 років після інфікування. Характеризується руйнуванням кортикальних нейронів, поступовим зниженням пам’яті та когнітивних функцій, емоційною лабільністю, зміною особистості, психозами та деменцією. Судоми та геміпарез належать до пізніх ускладнень; b) tabes dorsalis (рухова атаксія, сухотка спинного мозку) — розвивається через 15–25 років після інфікування. Виявляється комплексом синдромів ураження нервової системи: запаленням заднього стовпа спинного мозку та корінців нервів, блискавичним болем, арефлексією, парестезією, сенсорною атаксією, атрофією зорового нерва, зміною зіниць (наприклад зіниця Аргайла — Робертсона).
Кардіоваскулярний сифіліс	Розвивається через 10–30 років після інфікування у 10% пацієнтів. Кардіоваскулярний сифіліс може виявлятися різноманітними симптомами, включаючи біль у грудях, задишку, стомлюваність, а також такими порушеннями: аортит (зазвичай висхідної аорти), регургітація аорти, серцева недостатність, стеноз коронарних артерій, стенокардія, аневризма.
Гумозний сифіліс	Доброякісний третинний гумозний сифіліс розвивається через 3–10 років після інфікування у 15% пацієнтів. Сифілітичні гранульоми з деструкцією гуми можуть виникати в будь-якому органі, але найчастіше уражують кістки і шкіру. Зростають повільно, незворотно руйнуючи навколишні тканини, після загоєння залишають грубі рубці. При локалізації в кістковій тканині викликають інтенсивний тупий біль, який посилюється переважно вночі.

Вроджений сифіліс

Вираженість ознак сифілісу у новонародженої дитини залежатиме від тривалості хвороби матері та протисифілітичної терапії, що проводиться. У разі відсутності лікування вагітної жінки інфекція може передаватися плоду на всіх стадіях хвороби.

Якщо інфікування матері відбулося в період вагітності, це може призвести до переривання вагітності, мертвонародження або неонатальної смерті. У ⅔ новонароджених не виявляють симптомів хвороби відразу після народження, що ускладнює діагностику. Тому вроджений сифіліс прийнято розділяти на ранній та пізній.

Ранній сифіліс діагностують протягом перших 2 років життя. Поширені прояви сифілісу (виявляють у 50% пацієнтів):

висип;
геморагічний риніт;
генералізована лімфаденопатія;
гепатоспленомегалія;
скелетні аномалії.

До інших ознак належать широкі кондиломи, везикуло-бульозний висип, остеохондрит, періостит, псевдопараліч, ураження слизових оболонок, періоральні тріщини, неімунна водянка, гломерулонефрит, неврологічні та офтальмологічні ураження.

При пізньому сифілісі симптоми фіксують після 2 років життя. Прояви інфекції схожі на гумозну форму сифілісу, що пов’язано із хронічним тривалим запаленням. До характерних ознак вродженої інфекції належать:

інтерстиціальний кератит;
сенсоневральна глухота;
сідлоподібна деформація носа;
різці Гетчинсона (наявність зазубрень та зміна кольору емалі по краю різців);
вада розвитку жувальної поверхні перших молярів, високе піднебіння;
коротка верхня щелепа;
виступаюча нижня щелепа;
заїди (періоральні тріщини);
«олімпійський» лоб (збільшення лобних та тім’яних горбів);
грудинноключичне потовщення;
суглоби Клаттона (симетричне ураження великих суглобів, частіше колінних);
пароксизмальна гемоглобінурія;
неврологічні ураження (розумова відсталість, параліч черепних нервів).

Діагностика сифілісу

Для діагностики хвороби необхідно застосовувати мультидисциплінарний підхід з використанням різних лабораторних та інструментальних методів обстеження та залучення різних спеціалістів як з дерматовенерології, так і акушерства та гінекології, неонатології, педіатрії, офтальмології, неврології, загальної практики.

Анамнез хвороби

Повний та точний анамнез дуже важливий для визначення потенційних ускладнень та для диференціації між пізньою, прихованою та раніше лікованою інфекцією.

Повний анамнез сексуальних контактів:

для первинного сифілісу — виявлення всіх статевих партнерів за останні 3 міс;
вторинний та ранній прихований сифіліс — визначаються всі партнери за останні 2 роки.

Для пізнього сифілісу необхідно уточнити наявність симптомів та попереднього діагнозу сифілісу (рік та місце діагностики, отримане лікування (препарат, шлях введення, тривалість), серологічні результати).

Також у пацієнтів збирають інформацію:

про донорство крові;
про супутні статеві інфекції;
про несприятливі результати вагітності (які можуть бути пов’язані з інфекцією);
про дітей, які народжені в можливий період інфікування і потенційно можуть мати вроджене захворювання.

Клінічне обстеження

У разі раннього захворювання (первинного або вторинного) слід провести за показаннями такі обстеження:

фізикальне обстеження аногенітальної зони;
обстеження шкіри, у тому числі очей, рота, волосистої частини голови, долонь та підошв;
неврологічне обстеження за наявності неврологічних симптомів.

На стадії пізнього сифілісу (у тому числі при підозрі на пізнє вроджене захворювання) слід провести клінічне обстеження за показаннями, звертаючи увагу на стан:

шкіри та слизових оболонок;
кістково-м’язової системи (вроджена інфекція);
серцево-судинної системи (ознаки регургітації аорти);
нервової системи (загальний парез: дизартрія, гіпотонія, інтенційний тремор та аномалії рефлексів; Tabes dorsalis: аномалії зіниць, патологічні рефлекси, сенсорна атаксія та атрофія оптичного нерва).

Лабораторна діагностика

Лабораторна діагностика інфекції включає різні методи. Серед основних можна виділити:

Серологічні тести — для виявлення антитіл проти Treponema pallidum у крові пацієнта тести можна класифікувати таким чином:

неспецифічні (нетрепонемні) тести — кількісні (реакція Вассермана (кардіоліпіновий тест Venereal Disease Research Laboratory — VDRL), тест швидких плазмових реагінів (Rapid Plasma Reagin — RPR)) та якісні експрес-тести для швидкої діагностики сифілісу;
специфічні (трепонемні) тести — імуноферментний аналіз (ІФА) або імунохемілюмінесцентний аналіз (ІХЛА), реакція абсорбції трепонемних антитіл (РІФ–АБС), реакція часткової аглютинації (TPPA), реакція пасивної гемаглютинації (РПГА або ТРНА), імуноблот-тест. Більшість цих тестів базуються на взаємодії рекомбінантних трепонемних антигенів і трепонемних антитіл IgG і IgM.

Бактеріоскопія — для виявлення трепонеми використовується мікроскопія в темному полі мазків біоматеріалу з виразки (шанкру) або слизових оболонок.
Полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР) — цей метод дає змогу виявити генетичний матеріал Treponema pallidum у біологічних зразках, таких як кров, сперма, спинномозкова рідина. Методи для виявлення нуклеїнових кислот патогенних збудників не застосовують у рутинній практиці.
Біопсія — у поодиноких випадках, при ураженні трепонемою лімфовузлів, внутрішніх органів, може знадобитися біопсія для уточнення діагнозу.

Основні діагностичні напрями для встановлення остаточного діагнозу представлені в табл. 3.

Таблиця 3. Основні групи пацієнтів та необхідні дослідження

Групи	Дослідження
Донори, особи з груп ризику, хворі на інші статеві інфекції та ВІЛ, контактні пацієнти	Для діагностики призначається один із серологічних тестів: ІФА IgM + IgG; РПГА; імуноблотинг IgM + IgG; ІХЛА. При позитивному результаті діагноз верифікується за допомогою нетрепонемних тестів — RPR чи VDRL. Визначення антитіл до Treponema pallidum — первинний скринінговий тест. ІФА є більш чутливим та специфічним методом: тест стає позитивним через 3–4 тиж після інфікування; тест ідентифікує антитіла до трепонеми також у попередньо пролікованих або латентних випадках, тоді як VDRL залишається негативним; позитивний результат верифікується за допомогою імуноблотингу; VDRL стає позитивним через 3–4 тиж після інфікування. Низькі титри можуть свідчити про «серологічний рубець» у разі раніше пролікованої інфекції або у випадках прихованого перебігу.
Пацієнти з клінічною підозрою на сифіліс. Діагностика всіх форм, зокрема вродженого. Пацієнти із сумнівними серологічними результатами на сифіліс. Пацієнти з підозрою на реінфекцію	Призначається комплексне серологічне дослідження: один нетрепонемний тест — RPR або VDRL кількісним методом; не менше 2 трепонемних тестів — ІФА IgM + IgG або імуноблотинг IgM + IgG і TPНA. При позитивних трепонемних тестах слід здійснити кількісний аналіз на сифіліс RPR або VDRL. Це допоможе визначити стадію захворювання та необхідний обсяг лікування, наприклад, якщо у пацієнта реінфекція після попереднього лікування. Інтерпретація: початковий титр RPR/VDRL >16 зазвичай є маркером високої активності хвороби; титр RPR/VDRL ≤16 не виключає активну інфекцію, особливо за наявності клінічних ознак захворювання; негативний тест на антитрепонемний IgM не відкидає активної інфекції, особливо на пізній стадії захворювання. Далі рекомендовано динамічний нагляд за титром антитіл. Тест гемаглютинації антитіл до Treponema pallidum (TPНA) використовується для підтвердження тесту RPR/VDRL: стає позитивним трохи пізніше після мікрореакції преципітації з кардіоліпіновим антигеном; специфічність близько 100%. Для підтвердження діагнозу у пацієнтів зі шкірними проявами досліджують ексудат із шанкру за допомогою мікроскопії в темному полі. Якщо результати мікроскопії є негативними, показано проведення серологічних тестів.
Пацієнти з неврологічними ускладненнями	При дослідженні ліквору рекомендовано комплекс досліджень: один нетрепонемний тест — RPR або VDRL кількісним методом; не менше двох трепонемних тестів — ІФА IgM + IgG або імуноблотинг IgM + IgG і TPНA або РІФ–АБС. Реакція імунофлуоресценції з абсорбцією (РІФ–АБС) — специфічний тест, який застосовується у разі нейросифілісу та при підозрі на вроджену інфекцію, оскільки він також виявляє антитіла класу IgM. Далі рекомендовано динамічний нагляд за титром антитіл.
Для контролю ефективності протитрепонемної терапії	Один із нетрепонемних тестів: RPR або VDRL кількісним методом.

Інструментальне обстеження

За потреби проводиться додаткова інструментальна діагностика, зокрема при підозрі на пізній сифіліс:

повне кардіоваскулярне обстеження — у разі виникнення симптомів патології серцево-судинної системи;
комп’ютерна томографія або магнітно-резонансна томографія — використовується для візуалізації тканин головного мозку у разі виникнення симптомів ураження нервової системи;
спинномозкова пункція з дослідженням ліквору (визначення загального білка, кількості мононуклеарних клітин, проведення трепонемних серологічних тестів) показана пацієнтам з неврологічними, офтальмологічними та отологічними порушеннями незалежно від стадії інфекції, а також при третинному сифілісі (серцево-судинному, гумозному).

Лікування сифілісу

Лікування хворих проводиться з урахуванням стадії перебігу інфекції, наявності її ускладнень, супутніх захворювань, протипоказань та інших чинників.

З метою запобігання поширенню інфекції лікування призначають якнайшвидше.

Етіотропна терапія базується на застосуванні трепонемацидних антимікробних препаратів:

пеніциліни;
цефтріаксон;
доксициклін.

Макроліди, за даними численних досліджень, показали нижчу ефективність лікування захворювання.

Рекомендовані схеми лікування сифілісу описані у наказі Міністерства охорони здоров’я України від 18.04.2023 р. № 743 «Про затвердження стандарту медичної допомоги при сифілісі». Основні препарати, що застосовуються у терапії інфекції, описані у табл. 4.

Таблиця 4. Основні лікарські засоби та схеми терапії при сифілісі.

Діагностика	Схема лікування
Лікування за показаннями (профілактичне лікування)	1-ша лінія — комбінований лікарський засіб бензатин бензилпеніцилін + прокаїну бензилпеніцилін — 1,5 млн ОД внутрішньом’язово, 2 р/тиж, на курс — 2 ін’єкції. Альтернативні препарати — доксициклін по 100 мг перорально 2 р/добу, 14 днів.
Ранній сифіліс (первинний, вторинний та ранній латентний)	1-ша лінія — комбінований лікарський засіб бензатин бензилпеніцилін + прокаїну бензилпеніцилін — 1,5 млн ОД внутрішньом’язово, 2 р/тиж, на курс 5 ін’єкцій або бензилпеніцилін — 1 млн ОД внутрішньом’язово, кожні 4 год, 21 день. Альтернативні препарати: цефтріаксон — 1 г внутрішньовенно, щоденно, 10 днів; доксициклін — 200 мг/добу (по 100 мг 2 р/добу), перорально, 14 днів.
Сифіліс з невстановленим терміном інфікування, пізній латентний, кардіоваскулярний та гумозний сифіліс	1-ша лінія — комбінований лікарський засіб бензатин бензилпеніцилін + прокаїну бензилпеніцилін — 3 млн ОД внутрішньом’язово, одноразово або введений як 2 ін’єкції по 1,5 млн ОД в кожну сідницю на 1-й, 8-й та 15-й день лікування. Або бензилпеніцилін — 1 млн ОД внутрішньом’язово, кожні 4 год, 28 днів. Альтернативні препарати — 200 мг/добу (по 100 мг 2 р/добу), перорально, 21–28 днів. З усіма антитрепонемними антибіотиками при серцево-судинній формі слід призначати глюкокортикостероїди — 40–60 мг преднізолону 1 р/добу протягом 3 днів, починаючи терапію за 24 год до прийому антибіотиків.
Нейросифіліс, офтальмологічні та аурикулярні ураження при ранньому сифілісі	1-ша лінія — бензилпеніцилін по 3–4 млн ОД внутрішньовенно, кожні 4 год (щодня 18–24 млн ОД), 10–14 днів. 2-га лінія — цефтріаксон по 1–2 г внутрішньовенно, 1 р/добу, 10–14 днів. З усіма антитрепонемними антибіотиками при нейросифілісі слід призначати глюкокортикостероїди — 40–60 мг преднізолону 1 р/добу протягом 3 днів, починаючи терапію за 24 год до прийому антибіотиків.
Сифіліс у період вагітності	Профілактичне специфічне лікування вагітних одним із препаратів: комбінований лікарський засіб бензатин бензилпеніцилін + прокаїну бензилпеніцилін — 1,5 млн ОД внутрішньом’язово, 2 р/тиж, на курс 4 ін’єкції; бензилпеніцилін — 1 млн ОД внутрішньом’язово, кожні 4 год, 14 днів; цефтріаксон — 1 г внутрішньовенно щодня, 10 днів. При ранньому сифілісі у період вагітності терапія здійснюється одним із препаратів: комбінований лікарський засіб бензатин бензилпеніцилін + прокаїну бензилпеніцилін — 1,5 млн ОД внутрішньом’язово, 2 р/тиж, на курс 5 ін’єкцій; бензилпеніцилін — 1 млн ОД внутрішньом’язово, кожні 4 год, 21 день; цефтріаксон — 500 мг внутрішньом’язово щоденно, 10–14 днів; еритроміцин — 500 мг перорально, 4 р/добу протягом 14 днів. Інфекція зі невстановленим терміном зараження, пізній сифіліс (латентний, кардіоваскулярний та гумозний) у період вагітності (один із препаратів): комбінований лікарський засіб бензатин бензилпеніцилін + прокаїну бензилпеніцилін — 3 млн ОД внутрішньом’язово, одноразово або введені як 2 ін’єкції по 1,5 млн ОД у кожну сідницю, на 1-й, 8-й та 15-й день лікування; бензилпеніцилін — 1 млн ОД внутрішньом’язово кожні 4 год, 28 днів; еритроміцин — 500 мг перорально 4 р/добу, протягом 30 днів. З усіма антитрепонемними антибіотиками при серцево-судинній формі слід призначати глюкокортикостероїди — 40–60 мг преднізолону 1 р/добу протягом 3 днів, починаючи за 24 год до прийому антибіотиків. Нейросифіліс у період вагітності (один із препаратів): бензилпеніцилін — 3–4 млн ОД внутрішньовенно кожні 4 год (щодня 18–24 млн ОД), 14 днів; цефтріаксон — 2 г внутрішньом’язово (розводиться лідокаїном) або внутрішньовенно (розбавляється водою для ін’єкцій, а не лідокаїном), 10–14 днів. З усіма антитрепонемними антибіотиками при нейросифілісі слід призначати глюкокортикостероїди — 40–60 мг преднізолону 1 р/добу протягом 3 днів, починаючи за 24 год до прийому антибіотиків.
Вроджений сифіліс	Бензилпеніцилін — 150 000 ОД/кг/добу внутрішньовенно (добову дозу розділити на 6 введень через кожні 4 год щодня, 10–14 днів. Профілактичне специфічне лікування новонароджених — бензилпеніцилін по 100 000–150 000 ОД/кг/добу внутрішньовенно в разовій дозі 50 000 ОД/кг маси тіла кожні 12 год перші 7 днів життя (2 р/добу) і з 8-го дня — кожні 8 год, вводити препарат протягом 15 хв, курс лікування — 8 днів.

Після антибактеріальної терапії нетрепонемний кардіоліпіновий тест виконують через 1; 3 та 6 міс, при необхідності — через 12 міс.

Чи лікується сифіліс повністю? Так, рання діагностика та застосування трепонемацидних антибіотиків підвищують ефективність лікування, скорочують терміни одужання та запобігають виникненню віддалених наслідків сифілісу.

З метою підвищення ефективності лікування необхідно здійснювати терапевтичні заходи як щодо хворих, так і їх статевих партнерів. Усі сексуальні партнери повинні пройти скринінгове обстеження (визначення антитіл до Treponema pallidum). Якщо результат тесту негативний, його необхідно повторити ще раз через 2–3 міс.

Прогноз сифілісу

Прогноз захворювання залежить від низки факторів, включаючи стадію інфекції, ефективність та своєчасність лікування, а також від індивідуальних особливостей пацієнта:

на ранніх стадіях — при ранньому виявленні та лікуванні первинного та вторинного сифілісу прогноз зазвичай сприятливий. Багато пацієнтів повністю одужують без серйозних наслідків;
прихований (латентний) — на цій стадії інфекція може мати безсимптомний перебіг протягом тривалого часу. Прогноз залежить від того, які ускладнення виникли і чи буде проведено адекватне лікування на більш пізніх стадіях;
третинний — на цій стадії можуть виникати серйозні ускладнення, такі як ураження внутрішніх органів чи нервової системи. Прогноз на 3-й стадії залежить від тяжкості ускладнень та відповіді організму на лікування трепонемацидними антибіотиками;
у період вагітності — прогноз варіюватиме залежно від стадії інфекції у жінки. Ранній сифіліс легко піддається лікуванню, ніж інфекція на пізніх стадіях — у цьому випадку прогноз може бути несприятливим. Своєчасна та адекватна терапія інфекції у вагітної може значно покращити прогноз;
вроджений — якщо новонароджений отримує адекватне та своєчасне лікування відразу після народження, прогноз буде сприятливішим. Вроджений сифіліс може викликати патологію різних органів та систем у новонародженого, включаючи кісткову систему, шкіру, нервову систему та внутрішні органи. Ступінь ураження впливатиме на прогноз та складність лікування.

Профілактика сифілісу

Профілактика інфекції включає наступні заходи:

індивідуальна бар’єрна контрацепція — використання латексних або поліуретанових презервативів під час статевих контактів із невідомими партнерами може знизити ризик передачі інфекції;
моногамні відносини — значно знижують ризик інфікування сифілісом та іншими ІПСШ;
регулярний скринінг — обстеження на сифіліс та інші венеричні інфекції рекомендовано особам, які ведуть активне статеве життя, особливо з частою зміною статевих партнерів;
профілактичне лікування трепонемацидними антибактеріальними препаратами — рекомендовано особам, які мали близький контакт з інфікованими хворими або входять до групи ризику.