Синдром Андерсена

Синдром Андерсена – рідкісна спадкова патологія, що характеризується подовженим інтервалом QT та високоапмлітудними зубцями U на ЕКГ, шлуночковою аритмією, нападами м’язового паралічу, наявністю зовнішніх ознак дисморфогенезу. У хворих визначаються низько посаджені вуха, широкий лоб, аномально збільшена щелепа, стійка деформація пальців зі зрощенням та перетинками, збільшена відстань між очима, низький ріст, сколіоз. Діагноз встановлюється на основі клінічних даних, результатів генетичного дослідження та ЕКГ. Лікування симптоматичне, включає прийом антагоністів кальцію та β-адреноблокаторів, обмеження фізичних навантажень.

У 1971 році датський лікар Е. Андерсен описала симптоми дисморфогенезу, шлуночкової аритмії та нападів паралічу у хлопчика 8 років. У 1994 році невролог Р. Тавіл досліджував клінічну картину хвороби більш детально, диференціював минучий параліч при цьому захворюванні від інших форм періодичного паралічу. У своїх роботах він уперше використав термін «синдром Андерсена». В даний час поширена й інша назва синдром Андерсена-Тавіла. Епідеміологія вкрай низька: діагностується 1 випадок хвороби на 1 млн. новонароджених. Захворюваність однакова серед дівчаток та хлопчиків, а також серед різних рас та етногруп. Синдром Андерсена варто розрізняти із хворобою Андерсена – спадковою хворобою накопичення глікогену в органах та тканинах.

У 2001 році було визначено генетичну основу синдрому Андерсена: при вивченні клінічних випадків у сім’ї з 15 осіб вчені виявили зв’язок між успадкуванням хвороби та наявністю гетерозиготних мутацій у гені KCNJ2, розташованому в 17q локусі 23 хромосоми. Цей ген відповідає за синтез альфа-субодиниці білка Kir2.1 у вхідних калієвих каналах серцевого та скелетних м’язів.

Потомна передача синдрому відбувається за аутосомно-домінантним механізмом, при цьому виявлені поодинокі спорадичні випадки – спонтанна первинна мутаційна зміна гена в період зачаття. При аутосомно-домінантному наслідуванні ймовірність народження хворої дитини в парі, де один із батьків має дефектний ген, становить 50%. Пенетрантність захворювання широко варіабельна, тому не всі пацієнти мають розгорнуту симптоматику. Ступінь тяжкості патології варіює у межах сім’ї: в одних пацієнтів проявляється вираженими кардіологічними та міопатичними порушеннями, в інших протікає асимптомно.

Патогенетичною основою синдрому Андерсен є недостатність виробництва білкових молекул Kir2.1. Вони входять до структури калієвих каналів клітин, здатних до збудливості – кардіоміоцитів, нейронів головного мозку, клітин поперечно-смугастих м’язів. Калієві канали регулюють мембранний потенціал спокою скелетної мускулатури та серцевого м’яза. При їх дисфункції патологічно змінюється збудливість тканин: порушується вихід іонів K+ із клітин, що мають гіперполяризовану мембрану, у кінцевій фазі реполяризації потенціалу.

Транскрипції гена KCNJ2, що містять велику кількість Kir2.1, виявляються в тканинах серця (особливо в передсердях та шлуночках), мозку, плаценті, м’язах скелета, легень. α-субодиниці Kir2.1 утворюють тетрамер усередині клітинних стінок, формують калієвий канал. При синдромі Андерсена синтезується недостатня кількість цих субодиниць. В результаті відбувається деполяризація та дестабілізація мембранного потенціалу спокою, з’являються шлуночкові аритмії, м’язові скорочення, паралічі.

Повна клінічна картина синдрому Андерсена представлена ​​тріадою симптомів, що включає калій-залежні періодичні паралічі, шлуночкові порушення ритму, аномалії будови черепа та кінцівок. При легких формах хвороби минущі паралічі м’язів відчуваються як нетривалі за часом напади слабкості в ногах і руках. Помірне та тяжке перебіг синдрому супроводжується повним або частковим паралічем кінцівок, генералізованими парезами зі втратою чутливості, можливості довільних рухів. Дані епізоди часто виникають після інтенсивного фізичного навантаження або ранкового пробудження, раптово у стані розслаблення та спокою. До тригерів паралічу відносять пішу прогулянку натще, рясна їда, фізичне навантаження після періоду сидіння, застудні захворювання, вдихання токсичних газів.

Аритмії є найпоширенішим симптомом хвороби. У частини пацієнтів вони виявляються лише за ЕКГ. Суб’єктивно може відзначатися відчуття серцебиття та перебоїв серцевого ритму, почастішання ЧСС, дискомфорт і біль у грудях, запаморочення, втрата свідомості та відчуття, близькі до непритомності. Ознаки дисморфогенезу представлені низьким зростанням; макроцефалія – збільшенням розміру черепа на 10% і більше від норми віку; доліхоцефалія – ​​подовженням черепа в переднезадньому напрямку через передчасність окостеніння стрілоподібного шва. Також спостерігається гіпертелоризм – широке розташування парних органів, наприклад, очей. Вуха низько посаджені та ротовані назад. У деяких хворих сформований епікант – складка біля внутрішнього кута ока. Тверде і м’яке небо часто залишаються незарощеними, верхня щелепа має маленькі розміри (мікрогнатія), пальці аномально вкорочені (брахідактилія), п’яті пальці латерально та медіально викривлені (клинодактилія). Іноді спостерігається зрощення пальців та наявність перетинок.

Розвиток життєзагрозних станів можливий у пацієнтів з тяжкими формами захворювання, особливо якщо відсутнє необхідне лікування та догляд. Часті напади паралічу супроводжуються ризиком травм: хворі раптово втрачають контроль над тонусом м’язів, падають, одержують забиті місця та травми. Особливо небезпечними такі стани є при керуванні транспортом, переході вулиці і т. д. За відсутності терапевтичного контролю шлуночкової аритмії існує невелика ймовірність раптової смерті внаслідок зупинки серця. У науковій літературі описано кілька випадків подібних смертей.

Ознаки патології може бути виявлено вже першому року життя дитини. Педіатри звертають увагу на дефекти формування пальців рук та ніг, черепа, особливо його лицьової частини. При легкому варіанті хвороби зовнішні ознаки слабо виражені або відсутні, тоді діагноз визначається пізніше після випадкового виявлення змін ритму серця. Обстеження хворих проводять лікарі-кардіологи, неврологи, генетики. Диференціальна діагностика спрямовано виключення інших типів аритмій. Підтвердити наявність синдрому Андерсена дозволяють такі процедури:

• Клініко-анамнестичне дослідження. Збирається сімейний анамнез, проводять генеалогічний аналіз. Більшість пацієнтів мають близьких родичів з підтвердженим діагнозом синдрому. Під час огляду реєструються характерні черепно-лицьові аномалії, зміни будови пальців. При опитуванні можливі скарги на напади м’язової слабкості або паралічу, дискомфорт у ділянці грудей, нерівномірне серцебиття.
• ЕКГ. За даними електрокардіографії визначається подовження інтервалу QT: середній показник у жінок – 479 мс, чоловіки – 493 мс. Інший діагностичний критерій – висока амплітуда зубців U, яка реєструється переважно у передніх грудних відведеннях. Зубці U розширені та двофазні, низхідна частина зубців T пролонгована, злиття Т-U широке. Синкопальні епізоди супроводжуються піруетною шлуночковою тахікардією.
• Генетичне дослідження. Проводиться аналіз крові із вени. Вивчається будова гена, відповідального за розвиток захворювання (KCNJ2). Приблизно у 70-80% пацієнтів виявляються мутації у гетерозиготному та компануд-гетерозиготному стані. Тип мутації індивідуальний. Найбільш поширеною вважається гетерозиготна міссенс-мутація R218W.

Ці відпроне лікування не розроблене, спроби застосування великих доз препаратів калію виявляються неефективними. Основним методом терапії є призначення бета-адреноблокаторів та блокаторів кальцієвих каналів (фенілалкіламінів). Дані лікарські засоби знижують прояви аритмії, зменшуючи силу та частоту серцевих скорочень, пригнічуючи серцеву провідність. При тяжкому перебігу синдрому із синкопальними станами виконується імплантація кардіовертера-дефібрилятора. Всім пацієнтам рекомендується корекція способу життя: забороняється прийом препаратів, що подовжують інтервал QT (антиангінальних, антидіуретичних, гіполіпідемічних, психотропних та деяких інших засобів), потрібно обмежити фізичні навантаження та інші тригери нападів паралічів.

Регулярний лікарський контроль стану хворих дозволяє уникнути ускладнень синдрому, а правильно підібране лікування, дотримання рекомендацій щодо режиму рухової активності сприяють підвищенню якості життя хворих. Запобігти розвитку спадкових хвороб неможливо. Дітям із групи ризику (з обтяженим сімейним анамнезом) необхідно проведення ЕКГ-скринінгу та молекулярно-генетичного аналізу відразу після народження. Рання постановка діагнозу та регулярний моніторинг захворювання забезпечують більш високу ефективність терапії.