Синдром дірявого кишечника

Синдром дірявого кишечника – це порушення бар’єрної функції кишкового епітелію, що зумовлює проникнення мікроорганізмів, токсинів, деяких білків у кровоносну та лімфатичну систему. Даний стан розглядається як маркер системного запалення та предиктор розвитку аутоімунних, шлунково-кишкових, серцево-судинних патологій. Для діагностики синдрому проводиться визначення фекального та сироваткового зонуліну, тест з манітолом та лактулозою. Як лікувальні заходи рекомендується зміна дієти, прийом ентеропротекторів, пробіотиків.

Синдром дірявого кишечника – неофіційний, але поширений термін, якому у науковій літературі відповідає синдром підвищеної епітеліальної/кишкової проникності (СПЭП/СПКП). В даний час дана проблема є однією з найбільш актуальних і активно вивчається в практичній гастроентерології. Згідно з сучасними уявленнями, порушення кишкового бар’єру може бути основним патогенетичним фактором цілого ряду алергічних, гастроінтестинальних, гепатобіліарних, серцево-судинних, аутоімунних, поведінкових та інших розладів.

Слизова оболонка ШКТ постійно контактує з тисячами сполук: компонентами їжі, мікроорганізмами та їх метаболітами, алергенами, токсинами з навколишнього середовища тощо. Здоровий кишковий бар’єр забезпечує вибіркову абсорбцію корисних поживних речовин і не допускає проникнення в кров патогенів та токсинів. При синдромі дірявого кишечника стінка органу стає проникною різних макромолекул, які можуть викликати різні системні ефекти в організмі. Основні причини СПКП:

• Нераціональне харчування. До зміни проникності кишкової стінки спричиняє зловживання швидкими вуглеводами, харчовими барвниками, консервантами, ароматизаторами. Дратівливу дію на кишкову стінку мають токсичні лектини (глютен), харчові алергени, трансжири.
• Кишкові інфекції. Будь-які бактеріальні, вірусні, паразитарні інфекції ШКТ змінюють нормальну мікрофлору кишечника та сприяють зниженню його бар’єрної функції. Наступна антибіотикотерапія призводить до розвитку дисбактеріозу, синдрому надлишкового бактеріального (СІБР) та грибкового (СІГР) росту в кишечнику.
• Токсичні дії. Лікарсько-індуковане пошкодження ШКТ викликає прийом НПЗЗ, глюкокортикостероїдів, інгібіторів протонної помпи. Також небезпечні екзогенні токсини, що надходять при курінні, вживанні алкоголю та його сурогатів, отруєнні важкими металами.
• Інші фактори. Стійкість бар’єру ШКТ до зовнішніх впливів знижується за умов хронічного стресу, гіподинамії, дефіциту мікронутрієнтів, зокрема цинку. Епітеліальна проникність змінюється при великих опікових поразках.

Кишковий бар’єр – складний багаторівневий комплекс, що включає фізичні, біохімічні, імунологічні фактори захисту. У сукупності вони регулюють всмоктування інтестинального вмісту та не дозволяють патогенним агентам проникнути з просвіту кишечника до системного кровотоку.

Фізичний бар’єр представлений кишковим епітелієм, слизовим шаром та коменсальними бактеріями. Епітеліальні клітини забезпечують трансцелюлярний (надклітинний) і парацелюлярний (міжклітинний) транспорт речовин, що мають щільні контакти. Нормальне функціонування епітеліальної вистилки підтримується присутністю в кишечнику слизу, що містить муцин, ферменти, імуноглобуліни, а також бактеріальною мікрофлорою, що беруть участь у розщепленні та всмоктуванні поживних речовин.

Біохімічний бар’єр забезпечується за рахунок присутності в кишечнику сполук (пептидів, жовчних кислот), що мають бактерицидну дію. Дані сполуки здатні знешкоджувати і знищувати патогени, що надходять в кишечник.

Імунологічні захисні фактори включають лімфоїдні фолікули та пейєрові бляшки. Ці структури виробляють В-і Т-лімфоцити, нейтрофіли, імуноглобуліни А, дендритні клітини у відповідь на впровадження антигенів.

Порушення кишкового гомеостазу може розвиватися внаслідок запалення, впливу токсичних та дратівливих факторів. Також посиленню кишкової проникності сприяє підвищення рівня білка зонуліну, який зв’язується з рецепторами та викликає розширення міжепітеліальних проміжків. При синдромі дірявого кишківника відбувається транслокація патогенних мікроорганізмів, токсинів, антигенів через кишкову стінку в кровотік. Це викликає імунні реакції, системне запалення у тканинах із пошкодженням органів-мішеней.

Синдром дірявого кишечника не має самостійних клінічних проявів, супроводжується симптоматикою захворювання, яке розвивається на його тлі. Найбільш типовими для СПКП є дерматологічні, неврологічні, гастроінтестинальні, серцево-судинні, метаболічні розлади.

Шкірний синдром при більшості патологій представлений свербінням, висипаннями, екзематозними змінами, розацеа, акне. З боку органів травлення відзначаються хронічні запори (або, навпаки, діарея), підвищене газоутворення, періодичні біль у животі. Порушення з боку імунної системи проявляються харчовою алергією, болями суглобів.

Нервово-психічні розлади включають тривогу, мігрені, часті зміни настрою, депресивні стани, хронічну втому. Основні метаболічні порушення, пов’язані із синдромом дірявої кишки, це ожиріння, інсулінорезистентність.

На сьогоднішній день доведено, що синдром дірявого кишечника служить пусковим фактором у розвитку низки аутоімунних захворювань, зокрема, глютенової ентеропатії, аутоімунного гепатиту, ЦД 1 типу, ревматоїдного артриту, ВКВ та ін. Також відомо, що СПКП асоційований з такими хронічними СРК, алкогольна хвороба печінки, хвороба Альцгеймера.

Отримано дані, що посилення епітеліальної проникності та системне запалення обумовлюють підвищений ризик розвитку серцево-судинних захворювань: атеросклерозу, інфаркту міокарда, інсульту, серцевої недостатності, а також смерті від перерахованих причин. Передбачається зв’язок синдрому дірявої кишки з аутизмом.

Оскільки синдром дірявого кишківника не є окремою нозологією, його прицільна діагностика не проводиться. Однак за наявності у пацієнтів ВЗК, різних імунопатологічних станів, можуть бути рекомендовані обстеження, що побічно підтверджують СПКП:

• Визначення зонуліну. Даний білок є маркером кишкової проникності, а підвищення його концентрації в сироватці та калі відбувається при багатьох патологічних станах (целіакії, СРК, діабеті 1 типу, РА, патології печінки та ін.). У клінічній практиці найчастіше вдаються до визначення фекального зонуліну.
• Спеціальні випробування. Для оцінки стану кишкового бар’єру в клінічних умовах використовується подвійний тест із лактулозою та манітолом, що дозволяє оцінити швидкість екскреції цукрів із сечею. Вимірювання швидкості транспорту мікро- та макромолекул через кишкову стінку можливе лише в лабораторних умовах ex vivo, тому не має клінічного застосування.
• Кал на дисбактеріоз. Дозволяє дослідити якісно-кількісний склад кишкового мікробіома, оцінити функціональну активність мікрофлори. Аналіз виконується методом газової хроматографії чи культуральним способом.
• Дослідження крові. Для розуміння наслідків синдрому дірявого кишечника для організму досліджують біохімічні показники крові: глюкозу, печінкові ферменти, холестерин, загальний білок та ін. .
• Ендоскопія з біопсією. Виявити макро- та мікроскопічні пошкодження епітеліального та слизового шару ШКТ допомагає ендоскопічна діагностика: ФГДС, колоноскопія із забором біоптату.

Терапія СПКП складається з поведінкових факторів та медикаментозних методів. Поведінкова терапія включає організацію лікувального харчування, регулярну фізичну активність, за необхідності – психотерапію. Лікування проводиться під контролем лікаря-гастроентеролога, дієтолога, терапевта:

• Дієтотерапія. При синдромі дірявого кишечника та асоційованих з ним патологіях необхідно відмовитися від вживання простих вуглеводів, зернових, молочних продуктів, консервів, алкоголю, продуктів, багатих на лектини (бобові, горіхи, баклажани). Слід дотримуватися режиму та дробу живлення, підтримувати достатній водний баланс.
• Фармакотерапія. У клінічних дослідженнях відмічено гастро- та ентеропротективний ефект від прийому індукторів простагландину Е2. Дані препарати активізують бар’єрну функцію ШКТ за рахунок збільшення секреції слизу, проліферації епітелію, покращення кровопостачання слизової оболонки, нейтралізації метаболітів бактерій.
• Прийом харчових добавок. На додаток до основного раціону рекомендується прийом препаратів цинку, омега-3 жирних кислот, пребіотиків та пробіотиків.

Синдром дірявого кишківника не є клінічним діагнозом. Порушення кишкового бар’єру – це патофізіологічний механізм, який призводить до розвитку багатьох хронічних, важковиліковних захворювань, що знижують якість та тривалість життя. Тому найважливіше значення має виявлення та корекція СПКП.

Більшість факторів, що призводять до синдрому діркової кишки, модифікуються, отже, їх виключення дозволяє уникнути або стабілізувати розвиток супутніх патологій. Найважливішими профілактичними заходами є раціональне харчування, попередження інфекційних та токсичних уражень шлунково-кишкового тракту.