Синдром Хатіко

Синдром Хатіко – Це невротичний розлад, що розвивається після смерті близької людини або розставання з нею. Характеризується порушенням соціальної адаптації, депресією. Основні прояви – надія повернення відносин, заперечення втрати, безсоння, апатія. При тяжкому перебігу синдрому можлива суїцидальна поведінка, глибока депресія. Діагностика виконується за допомогою бесіди, спостереження за хворим, збирання анамнестичних даних. Лікування включає психотерапевтичні методи (когнітивно-поведінкова та раціональна терапія, психоаналіз), застосування психофармакологічних препаратів.

Синдром отримав назву на прізвисько знаменитого японського пса Хатіко, який був вірним і відданим другом господаря, професора з університету Токіо. Після того як чоловік помер, собака життя продовжувала приходити на вокзал, чекаючи його повернення. Синдром Хатіко офіційно не внесений до класифікації захворювань, але використовується практичними психологами для позначення невротичного, дезадаптивного стилю переживань після розлуки з коханою людиною. Поширеність розладу вища серед жінок.

У психології синдром Хатико сприймається як реакція схильної до неврозу особистості психотравмующую ситуацію. Сприятливими чинниками є особливі риси особистості: тривожність, недовірливість, залежність. Адаптація до розлучення з рідною людиною відбувається важко. Початок синдрому провокується травмуючими подіями:

• Смерть. Відхід із життя близького друга/родича – найбільш важка психотравмуюча ситуація. Якщо людина не може прийняти факт втрати, у неї формується психологічний захист на кшталт заперечення, він продовжує жити так, ніби чекає на повернення померлого.
• Розставання. Синдром Хатіко виникає після розриву відносин з ініціативи одного з подружжя (партнерів). «Покинута» людина готова переслідувати колишнього партнера, чекати його у громадських місцях. Він залишається самотнім, не входить у нові відносини.
• Хвороба. Тяжке захворювання родича, чоловіка чи друга може стати причиною синдрому. Формується маніакальна потреба бути весь час разом із хворим, не відходить від нього на шкоду процесу одужання, власному самопочуттю, роботі.

Синдром Хатіко розвивається за схемою невротичного розладу. Передиспозицією є акцентуація характеру чи психопатична структура особистості – риси, які схильні до дезадаптації. Запуск розладу відбувається після впливу психотравмуючих подій (смерті, розставання). На рівні вищої нервової діяльності відбувається застійне збудження центрів емоцій внаслідок неузгодженості сили потреби та ймовірності її задоволення.

У пацієнтів незадоволеною виявляється потреба у прихильності, коханні. Травмуюча ситуація вимагає гальмування бажань людини, але прагнення продовжувати стосунки стає джерелом збудження. Виникає внутрішньоособистісний конфлікт, заснований на різноспрямованих тенденціях, вираженої емоційності переживань.

При синдромі Хатіко формується незадоволеність вітальних людських потреб – матеріально-побутових, духовних, соціальних (у коханні, повазі). Це призводить до психічної та функціональної дезадаптації особистості: сформований невроз проявляється пригніченістю, тугою, відмовою виконувати повсякденні відносини.

Ключове прояв синдрому – бажання перебувати поруч із певною людиною, нездатність прийняти його добровільний вихід із стосунків чи його смерть. Хворий стає залежним від міжособистісних стосунків. Якщо відбувається розставання, він відмовляється визнавати цей факт, вірить у те, що партнер передумає, чи повернеться. Очікування повернення може затягуватись на роки.

Хворі зациклюються на ідеї поновлення стосунків: готуються до возз’єднання, відмовляються від переїзду, нових стосунків та будь-яких змін у житті. Стають пасивними, втрачають інтерес до всіх сфер: професійної діяльності, хобі, дружніх контактів. Починають відстежувати колишнього партнера, чекають на його появу в різних громадських закладах, організовують «випадкові» зустрічі.

Якщо синдром Хатіко викликаний смертю коханої людини, то хворий намагається зберегти обстановку квартири та речі померлого, відмовляється відкрито обговорювати втрату, продовжує виконувати дії, які подобалися партнерові (другу, батькові). Наприклад, вдова щодня готує коханого чоловіка. Розвивається апатія, безсоння, депресія.

При серйозній хворобі родича синдром Хатіко проявляється прагненням перебувати поблизу ліжка хворого. Розлучення існує у формі ідеї, тривожного передчуття. Людина залишається поряд протягом багатьох діб, перестає стежити за своєю гігієною, не виходить на роботу. Зазвичай це сприяє одужанню, лише створює емоційно напружену обстановку.

Хворі на синдром Хатико не прислухаються до думок друзів, родичів. Часто розлад прогресує, викликаючи тяжкі емоційні та поведінкові порушення. Найбільш поширеним ускладненням є депресія, що виявляється плаксивістю, апатією, небажанням жити.

Пацієнти відмовляються їсти, не стежать за своїм зовнішнім виглядом, страждають від безсоння. Виникає ризик психічного та фізичного виснаження. Нездатність пережити втрату відносин провокує думки самогубство. Більше половини хворих замислюються про суїцид.

Спеціальних методів виявлення синдрому не розроблено. Діагностика проводиться згідно зі схемою, прийнятою для невротичних розладів. Лікар-психіатр, психотерапевт чи психолог проводять клінічну розмову з пацієнтом та збирають дані анамнезу. Синдром Хатіко нерідко протікає на тлі депресії, співзалежності, неврозу нав’язливих станів. До діагностичних критеріїв відносяться:

• Залежність відносин. Пацієнт багато часу проводить у роздумах про близьку людину, стосунки з якою вже закінчено. У розмові він може заперечувати факт їхньої завершеності, розповідати про «вічне кохання», готовність чекати на повернення партнера або присвятити життя спогадам про нього.
• Зниження соціальної активності. Родичі хворого відзначають, що він став менше цікавитися роботою (навчанням, хобі), гірше справляється з побутовими обов’язками, вважає за краще залишатися на самоті. Сам пацієнт зазвичай цього не помічає.
• Депресивні переживання. Хворі відчувають тугу, смуток, пригніченість. Часто їхні рухи уповільнені, мова тиха, емоції нестійкі. Жінкам властива сльозливість. Для діагностики справжньої депресії проводиться дослідження з допомогою специфічних тестів (шкала депресії Бека, шкала Занга).

Терапія проводиться медикаментозними засобами та за допомогою різноманітних методик психотерапії, які дозволяють зменшити актуальність психотравмуючої ситуації, стимулюють ресурси особистості. Лікування проводиться амбулаторно, якщо не виявлено тяжку клінічну депресію, немає високого ризику суїцидальної поведінки. Воно включає такі складові:

1. Психотерапія. Використовуються техніки когнітивно-поведінкового, психодинамічного, тілесно-орієнтованого спрямування. Вони дають змогу пацієнтові усвідомити наявність розладу, визначити можливі шляхи виходу з депресії, виробити адаптивні способи поведінки.
2. Фармакотерапія. При вираженому емоційному розладі хворому можуть бути медикаментозні засоби. Найчастіше призначаються антидепресанти та седативні препарати рослинного походження. Ліки цих груп усувають депресію, тривогу та безсоння. Пацієнтам із високим ризиком суїцидальних спроб також показані транквілізатори.
3. Реабілітація. Важливу роль одужання відіграє ставлення до хворого членів сім’ї та обстановка у домі. Повернутися до нормального життя допомагає правильний режим дня, хобі та заняття спортом, зміна житла чи видалення із зони видимості особистих речей колишнього чоловіка (партнера, друга, померлого родича).

Синдром Хатіко успішно піддається лікуванню на початкових етапах. Чим довше він розвивається, тим менш сприятливий прогноз. Профілактика у тому, щоб спочатку підтримувати здорові, рівноправні (а чи не залежні) відносини. Людина повинна зберігати самостійність та сприймати себе як окрему особистість. Емоційно чутливим людям після розлучення чи втрати близької людини варто звертатися за допомогою до психотерапевта, не намагатися впоратися з депресією самостійно.