Синдром (хвороба) Рейтера

Синдром (хвороба) Рейтера – Ревматичне захворювання, що характеризується поєднаним ураженням урогенітального тракту (уретритом і простатитом), суглобів (моно-або поліартрит) і слизової очей (кон’юнктивітом), що розвиваються послідовно або одночасно. В основі синдрому Рейтера лежить аутоімунний процес, викликаний кишковою або сечостатевою інфекцією. Діагностичними критеріями є зв’язок із перенесеною інфекцією, лабораторне виявлення збудника та характерних змін крові, клінічний симптомокомплекс. Лікування включає антибіотикотерапію інфекції та протизапальну терапію артриту. Синдром Рейтера має тенденцію до рецидивів та хронізації процесу.

У 80% випадків хвороба Рейтера атакує молодих чоловіків віком від 20 до 40 років, рідше – жінок і виключно рідко – дітей. Провідним етіологічним агентом синдрому Рейтера є хламідія – мікроорганізм, здатний до тривалого паразитування в клітинах господаря у вигляді цитоплазматичних включень. Крім того, синдром Рейтера може розвиватися після перенесеного коліту, спричиненого шигелою, ієрсинією, сальмонелою, а також провокуватись уреаплазмовою інфекцією. Передбачається, що ці збудники завдяки своїй антигенній структурі викликають певні імунологічні реакції у генетично схильних осіб.

Протягом синдрому Рейтера виділяють дві стадії: інфекційну, що характеризується знаходженням збудника в сечостатевому або кишечнику, та імунопатологічну, що супроводжується імунокомплексною реакцією з ураженням кон’юнктиви та синовіальної мембрани суглобів.

З урахуванням етіофактора різняться спорадична та епідемічна (постентероколітична) форми захворювання. Спорадична форма, або хвороба Рейтера, розвивається після перенесеної сечостатевої інфекції; епідемічна – синдром Рейтера – після ентероколітів різної етіологічної природи (дизентерійних, ієрсиніозних, сальмонельозних, недиференційованих).

Перебіг хвороби або синдрому Рейтера може бути гострим (до 6 місяців), затяжним (до року) або хронічним (довше 1 року).

Для хвороби (синдрому) Рейтера специфічними є ураження урогенітального тракту, очей, суглобових тканин, слизових та шкіри. При хворобі Рейтера першим маніфестує уретрит, що супроводжується дизуричними розладами, мізерним слизовим оболонкою, що відокремлюється, відчуттями дискомфорту і гіперемією в області зовнішньої уретри. При безсимптомній клініці наявність запалення визначається на підставі збільшення числа лейкоцитів у мазку. Після уретритом при синдромі Рейтера розвивається очна симптоматика, частіше має форму кон’юнктивіту, рідше – іриту, увеїту, іридоцикліту, ретиніту, кератиту, ретробульбарного невриту. Явища кон’юнктивіту можуть бути малотривалими та слабко вираженими, непомітними для пацієнта.

Визначальною ознакою синдрому Рейтера є реактивний артрит, який дебютує через 1-1,5 місяці після урогенітальної інфекції. Для синдрому Рейтера типово асиметричне залучення суглобів ніг – міжфалангових, плюснефалангових, гомілковостопних, колінних. Артралгії більш виражені вранці та ночами, шкіра в ділянці суглобів гіперемована, у порожнині суглобів утворюється випіт.

Синдром Рейтера відрізняється послідовним сходовим (від проксимальних до дистальних) залученням суглобів протягом кількох днів. При урогенному артриті розвиваються набряки, сосископодібні дефігурації пальців; шкіра над ними набуває фарбування синюшно-багряного кольору. При хворобі Рейтера може розвиватися тендиніт, п’ятковий бурсит, шпори п’ят, поразка крижово-клубових суглобів – сакроілеїт.

Слизові оболонки та шкірні покриви при синдромі Рейтера уражаються у 30-50% пацієнтів. Характерні виразкові зміни слизової рота (глосит, стоматит) та статевого члена (баланіт, баланопостит). На шкірі з’являються червоні папули, еритематозні плями, осередки кератодермії – ділянки гіперемії шкіри з гіперкератозом, лущенням та тріщинами переважно на долонях та стопах. При синдромі Рейтера можливий розвиток лімфаденопатії, міокардиту, міокардіодистрофії, осередкової пневмонії, плевриту, поліневритів, нефриту та амілоїдозу нирок.

При ускладненій формі синдрому Рейтера розвиваються дисфункції суглобів, розлади зору, еректильні розлади, безпліддя. У пізній фазі хвороби Рейтера можуть уражатися нирки, аорта, серце.

У ході діагностики пацієнт із підозрою на синдром Рейтера може бути спрямований на консультацію ревматолога, венеролога, уролога, офтальмолога, гінеколога. Загальноклінічні аналізи при синдромі Рейтера виявляють гіпохромну анемію, ріст ШОЕ та лейкоцитоз крові. У пробах сечі (тристаканної, за Аддісом-Каковським та Нечипоренком) визначається лейкоцитурія. Мікроскопія простатичного секрету показує збільшення лейкоцитів (>10) у полі зору та зниження числа лецитинових тілець. Зміни біохімії крові при синдромі Рейтера характеризуються підвищенням α2- та β-глобулінів, фібрину, сіалових кислот, серомукоїду; наявністю С-реактивного протеїну, негативною пробою на РФ.

Цитологічні дослідження зіскрібків уретри, шийки матки, кон’юнктиви, синовіального ексудату, сперми, секрету простати з фарбуванням по Романівському-Гімзі виявляє хламідії у вигляді внутрішньоклітинних цитоплазматичних включень. У діагностиці синдрому Рейтера широко використовують метод виявлення ДНК збудника в біоматеріалі (ПЛР). У крові хламідійні та ін антитіла виявляються за допомогою серологічних реакцій – ІФА, РСК, РНГА. Специфічною ознакою синдрому Рейтера є носій антигену HLA 27.

В аналізі синовіальної рідини, взятої шляхом пункції суглоба, визначаються запальні зміни – пухкість муцинового згустку, лейкоцитоз (10-50×109/л), нейтрофілоз понад 70%, наявність цитофагоцитуючих макрофагів, хламідійних антитіл та антигенів, підвищений . При рентгенографічному дослідженні суглобів виявляються ознаки несиметричного параартикулярного остеопорозу, зменшення розмірів суглобових щілин, ерозивної деструкції кісток стоп, наявності шпор п’яти і шпор п’ясткових кісток, тіл хребців, у третини пацієнтів – односторонній сакроілеїт.

При діагностиці синдрому Рейтера беруться до уваги анамнестичні відомості (зв’язок захворювання на урогенітальну або кишкову інфекцію); наявність симптомів кон’юнктивіту, реактивного артриту, проявів шкіри; лабораторне підтвердження збудника в епітеліальних зіскрібках.

Тактика лікування синдрому Рейтера передбачає проведення антибіотикотерапії (для обох статевих партнерів), імунокорекції, протизапального курсу та симптоматичної терапії. Антибіотикотерапія включає 2-3 послідовні курси (по 2-3 тижні) препаратами з різних фармакологічних груп: тетрациклінами (доксициклін), фторхінолонами (ломефлоксацин, офлоксацин, ципрофлоксацин) та макролідами (кларитроміцин, азитроміцин, ери). При хламідійній інфекції перевага надається доксицикліну. Одночасно з антибіотикотерапією призначаються протигрибкові препарати, полівітаміни, гепатопротектори, протеолітичні ферменти (панкреатин, трипсин, хімотрипсин).

Імунокорегуюча терапія при синдромі Рейтера включає використання імуномодуляторів (препаратів тимусу), адаптогенів, індукторів інтерферону (оксідігідроакридинілацетата натрію, акридонуцтова кислота в комбінації з N-метилглюкаміном), а також УФОК, надвенної та внутрішньовенної. При тяжких артралгічних атаках та високій активності запалення проводиться дезінтоксикаційна та антигістамінна терапія. З метою дезінтоксикації при хворобі Рейтера показано екстракорпоральну гемокорекцію – проведення плазмаферезу, каскадної фільтрації плазми та кріоаферезу.

Для пригнічення внутрішньосуглобового запалення при синдромі Рейтера використовуються нестероїдні протизапальні засоби (рофекоксиб, целекоксиб, німесулід, мелоксикам), глюкокортикостероїди (бетаметазон, преднізолон), базисні препарати (сульфасалазин, метотрексат). За наявності внутрішньосуглобового ексудату проводиться лікувальна пункція суглоба із введенням пролонгованих глюкокортикоїдів (бетаметазону, метилпреднізолону). Місцево накладаються компреси з розчином диметилсульфоксиду, знеболюючими та протизапальними мазями.

Стихання явищ гострого артриту при синдромі Рейтера дозволяє підключити фізіотерапевтичні сеанси фонофорезу з протеолітичними ферментами, глюкокортикоїдами, хондропротекторами; УВЧ, діатермію, магнітотерапію, лазеротерапію, масаж, грязелікування, сірководневі та радонові ванни. У комплексі з терапією власне синдрому Рейтера проводиться лікування інших екстрагенітальних осередків запалення.

Динаміка течії синдрому Рейтера переважно сприятлива. Більшість пацієнтів через півроку захворювання перетворюється на стійку ремісію, що, проте, виключає загострення хвороби Рейтера багато років по тому. У чверті пацієнтів артрит переходить у хронічну фазу, що призводить до дисфункції суглобів, атрофії м’язів, розвитку плоскостопості. Результатом синдрому Рейтера може бути амілоїдоз та інші висцеропатії.

Профілактика синдрому (хвороби) Рейтера включає попередження кишкових та урогенітальних інфекцій, проведення своєчасної етіотропної терапії уретритів та ентероколітів.