Синдром Ламберта-Ітона

Синдром Ламберта-Ітона — аутоімунне захворювання, обумовлене ураженням пресинаптичної мембрани рухових нервових закінчень та асоційоване зі злоякісними неоплазиями та аутоімунною патологією. Головним проявом синдрому є надмірна стомлюваність та зниження сили м’язів, виражене переважно у верхніх відділах ніг. Діагноз базується на неврологічному обстеженні та даних електронейроміографії. Лікування полягає у видаленні пухлини (при її виявленні), проведенні імунносупресивної терапії та сеансів плазмаферезу, призначенні фармпрепаратів, що полегшують проходження нервових імпульсів по нервово-м’язовому синапсу.

Синдром Ламберта-Ітона був детально вивчений американськими дослідниками Ламбертом та Ітоном, на честь яких він отримав епонімічну назву. Захворювання є міастенічний синдром, асоційований з неопластичними та аутоімунними процесами в організмі. Вік хворих варіює в межах 20-70 років, але найчастіше уражаються особи старше 40-річного віку. Спочатку синдром Ламберта-Ітона діагностувався переважно у чоловіків, і ґендерне співвідношення становило 5 випадків захворювання у чоловіків до 1 випадку у жінок. Проте сучасні спостереження фахівців у галузі неврології показали зменшення цієї різниці.

За різними даними, синдром Ламберта-Ітона виступає як паранеопластичний синдром у 50-75% хворих; найчастіше у чоловіків (приблизно 70%) і досить рідко в жінок (до 20%). 80% всіх неоплазій, що діагностуються при даному синдромі, становить дрібноклітинний рак легені. Причому симптоматика міастенічного синдрому може кілька років випереджати виявлення пухлинного процесу. У ряді випадків захворювання на Ламберта-Ітон поєднується з іншими синдромами паранеопластичного характеру, наприклад, з паранеопластичною поліневропатією.

Синдром розвивається на тлі злоякісних неоплазій (рак бронха, рак шлунка, рак яєчників, ретикулосаркома, колоректальний рак, рак простати та ін.) та аутоімунних процесів (ревматоїдний артрит, хвороба Шегрена, ВКВ, аутоімунний тиреоїдит та ін.). Патогенетичним субстратом захворювання є аутоімунні механізми. У 90% пацієнтів були виявлені антитіла до кальцієвих каналів, що входять до структури пухлинних клітин, так і закінчень рухових нервових волокон. Імовірно мішенню аутоімунної атаки є пресинаптична мембрана нервово-м’язового синапсу. Її ураження призводить до зменшення вивільнення ацетилхоліну – медіатора нервово-м’язової передачі. Результатом є порушення проходження збудження від нервового волокна до м’язової тканини, що клінічно проявляється стомлюваністю та слабкістю м’язів.

Основу клінічної картини становить підвищена стомлюваність та слабкість скелетних м’язів, що переважає у м’язах верхньої частини ніг (м’язи стегна та тазового пояса). Пацієнти пред’являють скарги на слабкість у ногах і хиткість, особливо помітні при підйомі сходами та тривалою ходьбою. Можуть відзначатися дискомфортні відчуття в ділянці шиї та спини, міалгії, парестезії у дистальних відділах кінцівок, вегетативні розлади (сухість у роті, зменшення сльозопродукції, дистальний гіпергідроз, ортостатична артеріальна гіпотонія). Типова паретична “качина хода”. Спостерігається зниження сухожильних рефлексів.

Відмінною особливістю синдрому є деяке наростання м’язової сили в ході рухової активності, на відміну від міастенії, коли рухи призводять до посилення м’язової слабкості. В окремих пацієнтів може виникати опущення верхньої повіки. Характерні для міастенії окорухові розлади, диплопія та порушення ковтання спостерігаються рідко.

Діагноз встановлюється неврологом на підставі скарг, неврологічного обстеження та результатів електронейроміографії. У неврологічному статусі виявляється тетрапарез з акцентом у проксимальних відділах ніг, гіпорефлексія, легка дисметрія при виконанні координаторних проб, незначне зниження глоткового та піднебінного рефлексів.

Електронейроміографія визначає зниження амплітуди потенціалів дії спокою та тимчасове наростання амплітуди М-відповіді при довільних м’язових скороченнях або на тлі ритмічної електростимуляції нерва частотою понад 10 Гц (т.зв. «феномен впрацьовування»). При стимуляції частотою 2-3 Гц спостерігається зниження висоти М-відповіді, типове для міастенії. Електрофізіологічне дослідження дозволяє диференціювати синдром Ламберта-Ітона від міастенії, міопатії, БАС, поліміозиту та іншої нервово-м’язової патології.

Оскільки висока ймовірність, що захворювання розвинулося як паранеопластичний синдром, рекомендовано широке обстеження пацієнта щодо виявлення неоплазії. Проводиться аналіз крові на онкомаркери, КТ органів грудної клітки та середостіння, МСКТ органів черевної порожнини, МРТ головного мозку, КТ або МРТ хребта, УЗД щитовидної залози тощо. . З метою підтвердження аутоімунного характеру патології призначаються імунологічні дослідження.

При паранеопластичному генезі синдрому лікування базується на ліквідації пухлинного процесу. Якщо лікування пухлини проходить успішно, зазвичай спостерігається регрес симптоматики. При аутоімунному генезі захворювання проводиться симптоматична терапія фармпрепаратами, що пригнічують вплив на імунну систему. В основному використовуються глюкокортикостероїди. Хороший ефект має плазмаферез, що дозволяє відфільтрувати з крові аутоантитіла, що циркулюють у ній.

З метою полегшення нервово-м’язового проведення у схему лікування включають інгібітори ацетилхолінестерази – фармпрепарати, які полегшують нервово-м’язову передачу за рахунок накопичення у синапсі ацетилхоліну. До таких препаратів належать піридостигмін, іпідакрин. У ряді випадків відзначалося покращення при застосуванні гуанідину, що полегшує вивільнення ацетилхоліну нервовими закінченнями. Однак гуанідин не знайшов широкого використання внаслідок високої токсичності з побічним впливом на нирки та кістковий мозок. Менш токсичним фармпрепаратом з аналогічним ефектом є 3,4-діамінопіридин. Його прийом може супроводжуватись виникненням парестезій, діареї, тахікардії, підвищеної бронхіальної секреції. Хоча ефективність 3,4-діамінопіридину доведена клінічно, нині він використовується лише у спеціалізованих медичних центрах.