Синдром Мелькерссона-Розенталя

Синдром Мелькерссона-Розенталя – це рідкісне хронічне захворювання нез’ясованої природи, що супроводжується виникненням орофаціального набряку, невропатії лицевого нерва, складчастої мови. Поряд із класичною тріадою ознак часто зустрічаються малосимптомні форми. Патологія схильна до рецидивів, що асоціюється з іншими захворюваннями системного характеру. Основу діагностики складають клінічні дані та результати гістологічного дослідження біоптатів. Специфічного лікування немає, усунення локальних змін застосовують комплекс медикаментозних і хірургічних методів.

Синдром Мелькерссона-Розенталя (Россолімо-Мелькерссона-Розенталя, рецидивуючий параліч лицьового нерва) вперше був описаний російським невропатологом Г.І. Россолімо в 1901 р., пізніше шведський лікар Е.Г. Мелькерссон (1928) і німецький невролог Р. Розенталь (1931) вивчили хворобу більш докладно. Патологію вважають досить рідкісною – її поширеність у загальній популяції становить 0,08%. Усього було описано близько 300 випадків, але багато хто може залишатися неврахованим через малосимптомну течію. Початок захворювання зазвичай посідає молодий вік (14–40 років). Частота синдрому в осіб обох статей однакова, але деякі дослідники повідомляють про явне переважання жінок.

Етіологія синдрому Мелькерссона-Розенталя залишається невідомою. Передбачається генетична обумовленість захворювання з аутосомно-домінантним типом спадкування. Це підтверджують реєстрацією сімейних випадків, виявленням мутації локусу 9p11 або його транслокації на 21 хромосому. Генетична схильність реалізується при впливі на організм різних факторів, що провокують:

• інфекцій. Найбільш поширеними тригерами вважаються інфекційні агенти, зокрема, стафілококи, стрептококи, герпесвіруси. Розвиток захворювання пов’язують із загостренням хронічних запальних процесів (орофарингеальних, одонто- та риногенних).
• Алергічні реакції. Гіперплазія та набряк м’яких тканин виникають у відповідь на дію харчових алергенів. Особливе значення приділяється хімічним добавкам (кобальту, глутамату натрію, барвникам). Вплив гіперчутливості підтверджується виявленням у крові імунних комплексів.
• Автоімунної патології. Описано зв’язок синдрому з аутоімунними розладами – саркоїдозом, хворобою Крона, системним червоним вовчаком. Досить часто виявляють поєднання з тиреоїдитом Хашимото, але впливати здатні й інші стани аутоімунної природи.

Захворювання визнано мультифакторним, але переконливих доказів його інфекційного, імуноопосередкованого чи спадкового походження немає. Провокувати виникнення хвороби можуть стресові ситуації, травми м’яких тканин обличчя та голови, первинна лімфедема. Потенційним етіологічним чинником вважають конституційно обумовлену чи набуту недостатність гіпоталамічної системи, передбачається участь лімфопроліферативних станів.

Механізми розвитку синдрому Мелькерссона-Розенталя все ще потребують вивчення. Для пояснення клінічної картини було запропоновано кілька теорій – алергічна, ангіоневротична, інфекційна. Клітинна сенсибілізація до мікробних чи інших антигенів може бути важливим етіопатогенетичним моментом, що підтверджується імунопатологічними зрушеннями. Виявлено недостатність функції Т-супресорів та фагоцитозу, присутність імунних комплексів та лімфоцитарних інфільтратів, які часто пояснюються гіперчутливістю уповільненого типу.

Теорія ангіоневротичних розладів тісно пов’язана з алергією. Вона передбачає наявність вроджених чи набутих порушень парасимпатичної регуляції вазомоторних реакцій. Функціональні вегетативні зрушення призводять до підвищення судинної проникності, що провокує набряк м’яких тканин голови та шиї, особливо в ділянках, що іннервуються лицьовим нервом. Паралельно відбувається активація імунної відповіді з розвитком клітинних реакцій. На додаток до цього, деякі автори беруть до уваги нервово-дистрофічний генез синдрому.

Гістопатологічні зміни представлені неспецифічним запаленням сполучної тканини, що супроводжується судинно-ексудативними реакціями. У вогнищах збільшується кількість фібробластів, плазмоцитів, опасистих клітин, розташованих переважно периваскулярно і перебувають у стані дегрануляції. Поряд з набряком, розширенням судин та проліферацією ендотелію в паравазальних тканинах виявляються ознаки специфічного процесу з дрібними обмеженими неказеозними гранульомами, утвореними епітеліоїдними клітинами та лімфоцитами.

Невизначеність критеріїв систематизації робить багато випадків синдрому Мелькерссона-Розенталя нерозпізнаними. Одні автори відносять патологію до нейростоматологічних станів, вважаючи її симптоматичним чи ідіопатичним хейлітом. Інші бачать її у структурі нейроангіотрофічних синдромів або хронічних дерматозів. Перебуваючи на стику кількох дисциплін, хвороба може протікати у кількох формах:

• Класична (повна). Характеризується присутністю тріади ознак – макрохейлії, рецидивуючої невропатії або невриту лицевого нерва, набряково-складчастої язики. Але таке поєднання трапляється лише у 20–25% випадків.
• Оліго-або моносимптомні. Олігосимптомні форми зазвичай протікають без ураження лицьового нерва. Рецидивуючий набряк губ, також відомий як гранулематозний хейліт Мішера, багато авторів вважають моносимптомним варіантом захворювання.

Провідним проявом синдрому Мелькерссона-Розенталя, що є у 95% пацієнтів, є макрохейлія або рецидивна набряклість губ. Губи збільшуються в розмірах (в 2-3 рази), стають щільно-еластичні, приймають синюшно-рожеве забарвлення. Червона облямівка вивертається назовні, роблячи губи схожими на хобот тапіра. Незапальна припухлість безболісна, шкіра над нею не змінена. Одночасно можуть набрякати й інші ділянки особи (щоки, язик, повіки), статеві органи. Повторні короткі епізоди набряку пацієнти відчувають багато років.

Другим за частотою симптомом є неврит лицевого нерва, який присутній у 35–40% спостережень, іноді передуючи макрохейлії. Він характеризується одно-або двостороннім парезом мімічної мускулатури, часто набуває рецидивуючого характеру. Зазначається згладженість носогубної складки, опущення куточка рота, лагофтальм за ураження. У пацієнтів присутній вазомоторний нежить, порушується сльозо- та слиновиділення, виявляють гіперакузію та дисгевзію. У процес можуть залучатися й інші нерви (трійчастий, язикоглотковий, окоруховий).

Для половини пацієнтів характерна третя ознака – набряково-складчаста мова, яка поруч авторів розглядається як індивідуальна аномалія розвитку. Але підтвердження гранулематозної природи глоситу дозволяє включати його до структури патологічного синдрому. Мова виглядає нерівномірно потовщеною і набрякою, стає малорухливою. Його поверхня покривається глибокими борознами, стає бугристою і синюшно-червоною, по краях видно відбитки зубів. На слизовій оболонці є вогнища помутніння у вигляді нерівних плям і смуг, схожі з лейкоплакією.

Пацієнтів часто турбують первинні головні болі мігренозного характеру, що дозволяє їх вважати ще одним симптомом патології або мінорним критерієм діагностики. Виявляються й інші неврологічні розлади – окорухові (диплопія), сенсорні (дзвін у вухах, раптова глухота, аносмія), запаморочення. Перебіг хвороби буває ремітуючим або прогресуючим, але з віком інтенсивність та частота загострень знижуються.

Захворювання має доброякісний характері і не має різко негативних наслідків для здоров’я. Збільшені обсягом губи і язик, поруч із парезом лицьової мускулатури, ускладнюють артикуляцію, прийом їжі, створюють емоційно-психологічні проблеми. Пацієнти часто страждають від гострого переднього увеїту, гастроентерологічних порушень, психотичних розладів. Зазначено, що з синдромі Мелькерссона-Розенталя підвищується ймовірність розвитку псоріазу, атопічного дерматиту, розацеа.

Захворювання супроводжується явною клінічною картиною, тому діагноз може встановлюватися виходячи з даних фізикального обстеження. Але з огляду на високу частоту малосимптомних форм цього буває недостатньо. Істотну допомогу у діагностиці патологічного синдрому неврологу надають методи лабораторного контролю та інструментальної візуалізації:

• Аналіз крові. До алгоритму стандартної діагностики входить гемограма, що доповнюється біохімічним аналізом крові (на острофазові показники, печінкові проби). За наслідками комплексного імунологічного дослідження виявляють наявність ЦВК, дисбаланс лімфоцитарних реакцій, зниження активності фагоцитів.
• Гістологічне дослідження. Аналіз біопсійного матеріалу із тканин губи часто має вирішальне значення у діагностичному процесі. Важливими гістологічними ознаками патології є неказеозні периваскулярні гранульоми, розширення лімфатичних судин, фіброз.
• Томографічні методи. Для неінвазивного визначення гранульоматозної природи набряку можуть використовувати КТ-візуалізацію, що визначає ущільнення гетерогенної структури. МРТ-сканування показує розширення перисептального простору із неоднорідним посиленням сигналу.

Диференціальну діагностику синдрому Мелькерссона-Розенталя доводиться проводити із широким спектром станів. Його слід відрізняти від саркоїдозу, гранулематозу Вегенера, хвороби Крона. Необхідно виключати ізольовану невропатію лицевого нерва (параліч Белла), синдром Ханта, контактний дерматит. Макрохейлія часто імітує ангіоневротичний набряк, кавернозну гемангіому, трофедему Мейжа, що потребує відмежування від хейлітів.

Консервативна терапія

Враховуючи відсутність єдиних поглядів на етіопатогенез, лікування пацієнтів становить певні складнощі. Його основу становить медикаментозна корекція, що передбачає вплив на ймовірні механізми розвитку патології та її симптоматику. Як початкові варіанти призначають системні та топічні кортикостероїди (преднізолон, тріамцинолон), які здатні зменшити вираженість набряку та запального процесу.

Як альтернативу кортикостероїдам пропонують використовувати цитостатики (метотрексат), похідні саліцилової кислоти (сульфасалазин) та амінохіноліну (гідроксихлорохін). У комплексній терапії можуть призначатися антигістамінні засоби, антибіотики (тетрациклін, рокситроміцин, кліндаміцин). Серед загальних заходів проводять санацію ротової порожнини, коригують характер харчування. Хронічна повільно прогресуюча патологія потребує динамічного спостереження за пацієнтами, за необхідності лікування коригують.

Хірургічне лікування

Набряки, що супроводжуються вираженою дефігурацією щелепно-лицьової області та резистентні до медикаментозної корекції, лікують шляхом хірургічного висічення ущільнених ділянок. Для покращення косметичного ефекту реконструктивні операції рекомендують виконувати у поєднанні з внутрішньоосередковим введенням кортикостероїдів. У ряді випадків вдаються до хірургічної декомпресії лицевого нерва та його електричної стимуляції.

Експериментальне лікування

Стандартизованих підходів до терапії не розроблено, а існуючі методи через високу частоту рецидивів визнаються недостатньо ефективними. Це створює необхідність пошуку нових способів лікувальної корекції патологічного процесу. Є повідомлення про ефективність антилепроматозних препаратів (дапсону, клофазіміну), що зменшують явища гранулематозу. Перспективним напрямом може вважатися антицитокінова терапія (інфліксімабом, адалімумабом), яка в дослідженнях показала швидкий результат та здатність зменшувати частоту рецидивів.

Прогноз для життя та працездатності на фоні синдрому Мелькерссона-Розенталя сприятливий, але структурні зміни в області обличчя є неприємним косметичним дефектом, порушують функцію мови та жування. Захворювання носить хронічний рецидивуючий характер, навіть на тлі терапії, що проводиться, схильно до прогресування і періодичним загостренням. З профілактичною метою проводять лікування супутньої патології, усувають хронічні осередки інфекції, виключають контакт із передбачуваними алергенами.