Синдром Мюнхгаузена

Синдром Мюнхгаузена – психічний розлад прикордонного рівня, що виявляється у завзятій симуляції різних захворювань. Метою симуляції є матеріальні вигоди, а увагу з боку оточуючих. Хворі з синдромом Мюнхгаузена брешуть лікарям, приймають непотрібні ліки, штучно викликають блювоту, завдають собі пошкодження і т. д. Діагностика розладу становить великі труднощі, оскільки пацієнти постійно звертаються до різних лікарів, приховують історію хвороби і вперто заперечують симуляцію. Лікування синдрому Мюнхгаузена також утруднене, хворі зазвичай категорично відмовляються від психіатричної допомоги. Як правило, допомога обмежується раннім виявленням симуляції, відмовою від непотрібних процедур та операцій.

Синдром Мюнхгаузена – прикордонний психічний розлад, один з різновидів істерії. Виявляється наполегливою симуляцією різних захворювань. Вперше було описано у 1951 році британським ендокринологом та гематологом Річардом Ашером. Свою назву синдром Мюнхгаузена отримав на ім’я легендарного барона Мюнхгаузена, відомого своєю здатністю вигадувати неймовірні історії. Якийсь час назва використовувалася для позначення всіх симулятивних розладів, однак у подальшому його тлумачення стало вужчим. Нині синдромом Мюнхгаузена називають лише крайню форму симуляції, коли він імітація хвороби стає головним у житті пацієнта.

Протягом життя хворі звертаються до багатьох різних лікарів. Зафіксовано випадок, коли пацієнтка із синдромом Мюнхгаузена перенесла близько 40 непотрібних порожнинних операцій та близько 500 разів перебувала на стаціонарному лікуванні у різних клініках. Раніше вважалося, що синдром Мюнхгаузена частіше розвивається у чоловіків, проте нині психіатри вважають, що частіше хворіють жінки. Імовірно, хворі на синдром Мюнхгаузена становлять 0,8-9% від загальної кількості пацієнтів, які звертаються за допомогою до медичних закладів. Лікування цієї патології здійснюють фахівці у галузі психіатрії.

Причиною розвитку синдрому Мюнхгаузена є потреба у турботі та увазі, яку хворий не може задовольнити іншими способами. Психіатри вважають, що багато пацієнтів із синдромом Мюнхгаузена виросли в неповних сім’ях, де один з батьків не мав резервів і можливостей для задоволення потреб малюка у відчутті близькості та захищеності. Деякі хворі мали і батька, і матір, але росли в атмосфері холодності, заперечення та неуважності до емоційних потреб дитини.

Поштовхом до виникнення синдрому Мюнхгаузена, на думку фахівців, є важка хвороба, яку пацієнти перенесли в дитячому віці. Коли дитина захворіла, ставлення батьків різко змінилося. Малюк отримав відчуття турботи і захищеності, відчув свою потребу і важливість для оточуючих, опинившись у центрі уваги батьків і медичного персоналу. Це сприяло формуванню патологічного патерну мислення та поведінки: «для того, щоб відчути турботу, відчути себе важливим та потрібним, потрібно захворіти».

Характерними рисами хворих із синдромом Мюнхгаузена є нестійка самооцінка, егоцентризм, емоційна незрілість, схильність до фантазування, проблеми з ідентичністю та імпульсивна поведінка. Перелічені риси не дозволяють пацієнтові із синдромом Мюнхгаузена створювати глибоку стійку близькість. Взаємини із близькими людьми (членами батьківської сім’ї, партнером, дітьми) або руйнуються, або приносять внутрішнього задоволення. Зголоднівши по турботі та близькості, хворі з синдромом Мюнхгаузена починають використовувати альтернативний, «примусовий» шлях задоволення власної потреби, симулюючи те чи інше захворювання.

Ще однією причиною симуляції стає потреба підвищити самооцінку шляхом звернення до відомих фахівців. Якщо лікарі діагностують захворювання і починають лікувати пацієнта із синдромом Мюнхгаузена – це стає приводом для гордості, «мене лікує не хтось, а найкращі». Якщо фахівці визнають пацієнта здоровим – у нього з’являється привід ганити медиків за нестачу професіоналізму, наголошувати на унікальності, складності діагностики та лікування свого захворювання. У тому й іншому випадку хворий із синдромом Мюнхгаузена уявляє себе героїчною особистістю з важкою долею і людиною, досвідченою у питаннях медицини.

Пацієнти із синдромом Мюнхгаузена ретельно вивчають спеціальну медичну літературу. Їм добре відома симптоматика та особливості перебігу симулюваного захворювання, тому вони, на відміну від хворих з іншими істеричними розладами, дуже точно відтворюють клінічну картину хвороби. Коефіцієнт інтелекту гаразд. Іноді хворі з синдромом Мюнхгаузена мають хорошу освіту, але через психологічну незрілість, неадаптивну поведінку і схильність перебувати у світі фантазій не можуть зайняти гідне соціальне становище. Деякі пацієнти бродять.

Хворі можуть симулювати будь-яке соматичне, рідше психічне захворювання. Вибір захворювання визначається поінформованістю пацієнта щодо клінічних проявів того чи іншого патологічного стану, можливостями симуляції об’єктивних симптомів (наприклад, наявністю антикоагулянтів для провокації кровотечі або проносних для викликання діареї) та доступністю лікарів того чи іншого профілю.

У дослідженнях, присвячених синдрому Мюнхгаузена, превалюють описи симуляції лихоманки неясної етіології, кровохаркання, блювоти та діареї, проте психіатри зазначають, що в даний час через збільшення кількості фахівців вузького профілю перелік симулюваних захворювань розширився. Наприклад, якщо неподалік хворого з синдромом Мюнхгаузена знаходиться кабінет дерматолога – хворий може симулювати симптоми шкірного захворювання, якщо пацієнт може легко потрапити на прийом до кардіолога – у нього з’являються симптоми інфаркту міокарда і т.д.

Багато хворих з синдромом Мюнхгаузена багато разів симулюють невідкладні стани, наприклад, прорив виразки шлунка та інші подібні проблеми, що вимагають термінового хірургічного втручання. На тілі пацієнтів із синдромом Мюнхгаузена можна виявити велику кількість шрамів. У деяких ампутований палець чи кінцівка. За наявності зовнішніх свідчень багаторазових звернень до медичних закладів хворі приховують анамнез і намагаються не згадувати конкретних лікарів, щоб уникнути викриття.

Нерідко хворі на синдром Мюнхгаузена звертаються до лікаря наприкінці зміни або викликають швидку допомогу в нічний час. Одні пацієнти намагаються вибирати молодих недосвідчених фахівців – така поведінка дозволяє знизити ризик викриття (недосвідчений або втомлений лікар може не звернути увагу на невідповідності в оповіданні хворого або неправильно трактувати симптоми, прийнявши симуляцію реальної картини хвороби). Інші, навпаки, приходять на прийом до «світил медицини», щоб здобути репутацію хворих із неймовірно складним випадком. У разі підозр і ті, й інші категорично заперечують симуляцію. Можливі прояви агресії.

Синдром Мюнхгаузена через представника або делегований синдром Мюнхгаузена – різновид психічного розладу, при якому пацієнти симулюють хворобу не в себе, а в іншої людини. Як представник зазвичай виступають діти молодшого віку, рідше – старі та інваліди. У всіх випадках жертвою стає людина, нездатна розповісти оточуючим про дії пацієнта. Делегований синдром Мюнхгаузена найчастіше спостерігається у матерів. Рідше цим розладом страждають дружини інвалідів, медсестри педіатричних відділень та доглядальниці, які доглядають інвалідів у спеціалізованих установах.

Зазвичай хворі на делегований синдром Мюнхгаузена симулюють кровотечі, блювання, діарею, інфекційні захворювання, лихоманку, ядуху, алергію, отруєння та синдром раптової дитячої смерті. Для появи відповідних симптомів пацієнти з синдромом Мюнхгаузена використовують різні прийоми: дають жертві непотрібні медикаменти або не дають необхідні, перевищують дозу лікарського препарату, перешкоджають диханню, закриваючи рот і ніс руками, подушкою або поліетиленовим пакетом, навмисне зволікають з викликом. .

Подібні дії дозволяють хворим з делегованим синдромом Мюнхгаузена відтворити картину тяжкого стану жертви, а потім вжити певних заходів щодо її порятунку, щоб виглядати героєм, рятувальником та турботливою людиною в очах оточуючих. Багаторазові насильницькі дії негативно впливають на психічний стан та фізичне здоров’я дітей пацієнтів із синдромом Мюнхгаузена. Результатом симуляції може стати смерть чи хронічне соматичне захворювання.

Через образ «самовідданого рятівника» делегований синдром Мюнхгаузена довго залишається недіагностованим. Навколишні замовчують про свої підозри, оскільки не можуть нічого довести, бояться помилитися та бути звинуваченими у наклепі. Якщо інший співробітник або член сім’ї все ж таки вирішується озвучити підозри, пацієнт з делегованим синдромом Мюнхгаузена тлумачить подібні дії, як зловмисне переслідування, займає позицію жертви, відповідним чином налаштовує оточуючих і отримує додаткові вигоди, знову опинившись у центрі уваги.

Постановка діагнозу становить значні труднощі, оскільки хворі добре знайомі з симптомами симулюваних захворювань та надзвичайно переконливо імітують різні патологічні стани. Діагноз синдром Мюнхгаузена виставляється за результатами огляду та даними додаткових досліджень, що свідчать про відсутність соматичної патології. У процесі діагностики лікарям часом доводиться звертатися до медичних закладів, у яких раніше лікувався пацієнт із синдромом Мюнхгаузена, самостійно відновлюючи об’єктивну історію життя та хвороби пацієнта. У ряді західних країн навіть створюють спеціальні бази з даними таких хворих, проте цей захід не завжди буває ефективним, особливо – при симуляції невідкладних станів.

Пацієнти із синдромом Мюнхгаузена зазвичай категорично відмовляються від психіатричного лікування. Винятком стають гострі кризові стани, під час яких хворий починає відчувати свою безпорадність та намагається відкрито знайти підтримку у психолога чи психіатра. Спеціалізована допомога при синдромі Мюнхгаузена, як правило, обмежується кваліфікованою діагностикою, своєчасним винятком соматичної патології, запобіганням непотрібним процедурам, операціям та фармакотерапії. При делегованому синдромі Мюнхгаузена найважливішим завданням стає ізоляція жертви для збереження її фізичного та психічного здоров’я.