Синдром нарцисизму

Синдром нарцисизму – психічний розлад, який проявляється почуттям власної «особливості» і грандіозності при відчутті нікчемності і внутрішньої порожнечі. Розвиток синдрому нарцисизму пов’язане з утворенням хибного «Я» у дитячому віці, зумовлене раннім оцінюванням почуттів, дій та характеру дитини у поєднанні із зайвим захопленням або, навпаки, холодністю та зневагою. Виразність та зовнішні прояви розладу можуть відрізнятися. Діагноз виставляється на підставі бесіди з пацієнтом та результатів спеціальних опитувань. Лікування – психотерапія.

Синдром нарцисизму – патологічна самозакоханість, відчуття власної грандіозності у поєднанні з внутрішньою порожнечею, пригніченими почуттями заздрості, провини та сорому. Синдром нарцисизму є однією з найактуальніших проблем сучасної психотерапії та клінічної психології. Фахівці у галузі психічного здоров’я кажуть, що в останні десятиліття кількість нарцисів зросла у кілька разів. Деякі західні психологи навіть пропонують переглянути діагностичні критерії синдрому нарцисизму, оскільки ознаки, які раніше вважалися патологією, в даний час виявляються у багатьох людей молодого та середнього віку.

Припускають, що збільшення кількості хворих з синдромом нарцисизму може бути пов’язане з установками соціуму, що змінилися: пріоритетністю зовнішнього успіху, зросла конкуренцією у всіх сферах життя та ін. Незважаючи на об’єктивні обставини, такий стан речей не можна вважати нормою, оскільки синдром нарцисизму тягне за собою постійну незадоволеність особистими та соціальними відносинами, збільшення кількості самотніх людей та нещасливих сімейних пар, а також підвищує ризик розвитку депресії, алкоголізму та наркоманії. Лікування синдрому нарцисизму здійснюють фахівці у галузі психотерапії та клінічної психології.

Фахівці вважають, що цей розлад передається у спадок, однак, така передача обумовлена ​​не генетичними особливостями, а психологічною деформацією в результаті тісного спілкування з батьком або іншим значним дорослим, страждаючим синдромом нарцисизму. Причиною розвитку даної патології є раннє оцінювання дитини, явна чи прихована вимога відповідати певним стандартам. Таке оцінювання може виявлятися у двох основних варіантах – у надмірному захопленні та у відкиданні та зневаженні.

І в тому, і в іншому випадку поштовхом для розвитку синдрому нарцисизму є невизнання малюка як особистості, неприйняття його характеру, темпераменту, здібностей, почуттів та потреб. Висловлена ​​умовність батьківського кохання стає причиною формування хибного «Я». Дитина відчуває неявну (у разі зайвого захоплення) чи явну (у разі зайвої вимогливості) загрозу відкидання. Батьки знецінюють його справжню особистість, і пацієнт, який страждає на синдром нарцисизму, намагаючись зберегти любов і близькість, звикає слідом за батьками відкидати і знецінювати свою «погану», «неправильну» частину.

«Неправильна» частина пригнічується, у глибині душі хворий на синдром нарцисизму почувається нещасним. Успіхи не приносять радості та спокою, оскільки пацієнт не розпізнає та не задовольняє свої справжні потреби. На місці пригнічених почуттів виникає внутрішня порожнеча. Життя пацієнта із синдромом нарцисизму перетворюється на гонитву за зовнішніми підтвердженнями своєї успішності, винятковості та унікальності. Виражений зовнішній локус контролю зумовлює крайню нестабільність самооцінки. Хворий постійно «розгойдується» між нікчемністю та грандіозністю.

Основними ознаками синдрому нарцисизму є негативно виражені сумніви, що вказують на самозакоханість, марнославство, егоїзм та байдужість до оточуючих. Нарциси відчувають потребу в постійній увазі та обожнювання. Вони перебільшують свої досягнення, вважають себе особливими, унікальними та неповторними. «Звичайний», «пересічний», «такий як усі» в очах хворого з синдромом нарцисизму виглядає нестерпною образою.

Пацієнти фантазують та ставлять перед собою нереалістичні цілі. Предметом фантазій зазвичай стає неймовірний життєвий успіх, захоплення, багатство, влада, краса чи незвичайне кохання. Для досягнення своєї мети (як великих, так і дрібних, повсякденних) вони використовують інших людей. Пацієнти із синдромом нарцисизму зарозумілі та нездатні до емпатії. Вони не розуміють або не визнають почуття, потреби та інтереси оточуючих, припускають, що інші люди повинні беззаперечно погоджуватися з їхніми бажаннями та точкою зору.

Хворі із синдромом нарцисизму впевнені, що оточуючі їм заздрять. Вони легкораними, надзвичайно чутливі до критики, образ і невдач і нерідко виявляють агресію з незначних приводів. Сором при синдромі нарцисизму непереносний. Нездатність усвідомлювати та приймати власні почуття у поєднанні із завищеними вимогами до себе та оточуючих активують цілий комплекс захисних механізмів. Пацієнти із синдромом нарцисизму прагнуть засуджувати себе та інших. Вони критикують, висловлюють зневагу та жаль, знецінюють чи ігнорують. В основі такої поведінки лежить пригнічена заздрість, потреба зруйнувати те, що є в оточуючих, і те, чого не дістає хворим.

Іншими рисами, характерними для синдрому нарцисизму, є перфекціонізм та розчарування. Це тісно пов’язані між собою способи захисту. З одного боку, хворі на синдром нарцисизму намагаються ні до кого не прив’язуватися, щоб уникнути розчарування, оскільки вважають будь-які близькі відносини потенційно травмуючими. З іншого – створюють ідеальні образи майбутнього у своїй уяві, а потім розчаровуються від розбіжності реальності з ідеалом (чергують ідеалізацію та знецінення).

Внутрішні переживання хворого із синдромом нарцисизму суперечливі, гранично амбівалентні. Він відчуває то самодостатність та перевагу над іншими людьми, то сором, заздрість, фальш та спустошеність. Цей феномен пов’язаний із відсутністю повноцінного цілісного образу “Я” при синдромі нарцисизму. Особистість хворого не може бути просто, вона розглядається з протилежних позицій і емоційно оцінюється в категоріях «абсолютного плюсу» (грандіозність) або «абсолютного мінуса» (нікчемність).

У тому рідкісному випадку, коли пацієнтові із синдромом нарцисизму вдається досягти своєї мети, виникає грандіозний результат. Такий результат підживлює відчуття унікальності та дає можливість поважати себе за досягнення. При невдачі хворий із синдромом нарцисизму виснажується, «провалюється» у нікчемність, відчуття власної дефектності. Протягом усього життя пацієнти постійно намагаються захиститися від відчуття нікчемності, уникаючи почуттів та дій, які можуть сприяти усвідомленню своєї неспроможності та залежності від інших людей.

Діагноз виставляється на підставі бесіди з хворим та результатів тестів з використанням спеціальних опитувальників. Багато пацієнтів із синдромом нарцисизму сприймають діагноз як звинувачення. Можливі образа, агресія та відмова від лікування, тому лікар повідомляє про діагноз дбайливо, гранично обережно, акцентуючи увагу на прийнятті та відсутності засудження. Лікування синдрому нарцисизму здійснюється амбулаторно психологом чи психотерапевтом. Необхідна тривала послідовна робота з розпізнавання пригнічених почуттів заздрощів, сорому й страху виявитися звичайним, «як усе».

За наявності родичів, які страждають на синдром нарцисизму, проводиться опрацювання відносин зі значним дорослим, в ході якої хворий вчиться виявляти прояви розладу у родича. Він усвідомлює свої почуття щодо оціночності, маніпулятивності поведінки та інших проблем, що виникають у людей, яким доводиться контактувати з нарцисом, а потім виробляє нові, здоровіші способи реагування. Згодом пацієнт навчається відстежувати прояви синдрому нарцисизму у родича, а й у себе. Це, поряд з усвідомленням заздрості, сорому та інших негативних почуттів, дає ресурси та можливості для зміни поведінки.

Найбільш ефективними психотерапевтичними методиками при синдромі нарцисизму вважаються транзактний аналіз та гештальт-терапія. Можливе застосування інших довготривалих методик, наприклад класичного психоаналізу або глибинної психотерапії Юнга. Прогноз залежить від тяжкості розладу, віку пацієнта із синдромом нарцисизму та рівня його мотивації. При постійному активному співробітництві з психологом чи психотерапевтом можливе суттєве зменшення нарцисичних проявів та поліпшення якості життя.