Синдром нав’язливих рухів у дітей

Синдром нав’язливих рухів у дітей — це один із компонентів обсесивно-компульсивного розладу (ГКР). На його розвиток впливає ряд факторів: обтяжений акушерський анамнез, генетичні та набуті неврологічні відхилення, особливості виховання та впливу соціуму. Синдром проявляється неконтрольованими рухами кінцівками та тулубом, гримасуванням, безглуздими ритуалами. Для діагностики потрібне клінічне обстеження у психіатра та невролога. Лікування патології включає прийом медикаментів (антидепресантів, ноотропів, транквілізаторів), індивідуальну, групову, сімейну психотерапію.

Істинний нав’язливий невроз буває в 0,5-2% випадків, а поширеність субклінічних розладів досягає 19% у дитячій популяції. Синдром може початися у будь-якому віці, навіть у період дитинства. Пік його клінічних проявів посідає віковий інтервал 7-11 років. Стан частіше зустрічається у дівчаток, у той же час хлопчики більш схильні до раннього дебюту і важкої течії ДКР. Розлад представляє серйозну проблему для психіатрів, оскільки важко піддається терапії, порушує соціальну адаптацію і викликає у дітей депресивні порушення.

Синдром нав’язливих дій має поліетиологічну природу, що ускладнює його лікування. Зазвичай формування патології впливають відразу кілька чинників, причому їх вдається виявити і правильно ідентифікувати. У сучасній дитячій психіатрії всі причини нав’язливостей поєднують у кілька груп:

• Біологічні фактори. Сюди відносять перинатальні ураження нервової системи, які провокують обсесивно-компульсивні порушення у 15% випадків. Синдром також формується під впливом хронічних захворювань ЦНС, порушень вегетативної регуляції, затяжних соматичних захворювань. Велике значення має генетична схильність.
• Соціальні передумови. Нав’язливі дії найчастіше виявляються у дітей, які проживають у несприятливих сімейних обставинах, що має на увазі неповні сім’ї, асоціальних батьків, погані матеріально-побутові умови. Авторитарне виховання та гіперопіка також є незалежними факторами ризику неврозу.
• Психологічні причини. До цієї групи відносять психічні травми, які спостерігаються при сильному емоційному потрясенні або заподіянні дитині фізичного насильства і є тригером для 35% неврозів. Компульсивна поведінка характерніша для дітей з акцентуаціями особистості — надмірним посиленням окремих рис характеру.
• Інфекційні дії. Поява нав’язливих рухів можлива при синдромі PANDAS – аутоімунному нейропсихічному розладі, який провокується стрептококовою інфекцією групи А. Стан відрізняється раптовим виникненням симптомів та їх епізодичним перебігом, він може зустрічатися у абсолютно психічно здорових дітей.

Сучасні психіатри розглядають нав’язливі рухи як найпростіший варіант реалізації патологічної надмірності рухового акта. Синдром виникає при порушеннях передачі імпульсів у стріопалідарній ділянці головного мозку, які обумовлені недостатністю ГАМКергічної трансмісії. У формуванні патології не беруть участь вищі центри церебральної кори, тому типова наявність максимально простих та однотипних рухів.

Двигуна активність спрямована на нормалізацію роботи нейронів та покращення нейротрансмітерної передачі в різних відділах екстрапірамідної системи. При цьому у пацієнта врівноважуються процеси збудження та гальмування в центральній нервовій системі, відзначається суб’єктивне відчуття комфорту. При здійсненні нав’язливих дій аналітична та контролююча функції нервової системи збережені, дитина повністю усвідомлює свої вчинки.

Дитина з компульсивним неврозом має непереборне та незрозуміле бажання здійснювати та багаторазово повторювати однотипні рухи. Синдром відрізняється різноманітністю клінічних симптомів. Серед типових рухових розладів виділяють кивання головою, “бовтання” кінцівками, мимовільне витягування або згинання тулуба. Деякі хворі постійно рухають руками, поправляючи волосся чи розправляючи складки одягу.

Багато дітей починають мимоволі і занадто часто заплющуватися, складати губи трубочкою, морщити ніс і видавати звуки, що «хрюкають». Подібні рухи, що виникають у дошкільному віці, часто сприймаються батьками як гримасування. Батьки намагаються відучити малюка від таких звичок, надто емоційно реагують на непослух, внаслідок чого невротичні розлади посилюються.

У підлітків компульсивний синдром іноді проявляється у вигляді ритуалів, які мають захисний характер і можуть супроводжуватись різними фобіями. Ритуали можуть включати багаторазові перевірки закритого вікна та двері, розкладання книг та письмового приладдя в певному порядку, використання тих самих маршрутів для пересування містом.

Без корекції усі прояви нав’язливостей посилюються, внаслідок чого у дитини починаються проблеми із соціальною адаптацією. Безглузді рухи, що постійно повторюються, роблять його об’єктом для глузування однолітків, заважають цілеспрямованій навчальній діяльності, знижують здатності до концентрації уваги. Такі діти відмовляються відвідувати школу та спілкуватися з ровесниками, у важких випадках ситуація закінчується повною ізоляцією.

Пацієнти з нав’язливими неврозами, як правило, страждають від багатьох фобій: комах, висоти, замкнутих просторів, важких захворювань. До поширених нав’язливих страхів при ДКР у дітей відносять еритрофобію (страх почервоніти), лалофобію (страх розмови через побоювання заїкуватості), ніхтофобію (страх темряви). Найпоширенішим наслідком компульсивного неврозу є тривожно-депресивні стани.

Синдром нав’язливих рухів виявляється під час клінічного обстеження дитини психіатром. Лікар розмовляє з пацієнтом та його батьками, докладно дізнається про особливості компульсивних рухів, збирає анамнез життя з народження. Для оцінки психоемоційного стану використовуються спеціальні тести та опитувальники (шкала Йеля-Брауна), у малюків для психодіагностики застосовують тести з картинками.

Нав’язливі дії за клінічними ознаками нагадують тіки, що виникають при органічних ураженнях ЦНС, для виключення яких призначається консультація дитячого невролога. Лікар проводить стандартний фізикальний огляд, оцінює роботу вегетативної нервової системи, перевіряє рефлекси та роблять проби на координацію рухів. За показаннями дитині виконують інструментальні методи: ЕЕГ, ехоенцефалографію, КТ чи МРТ головного мозку.

Медикаментозна терапія

Лікування нав’язливостей являє собою складне завдання для дитячого психіатра, що обумовлено складним переплетенням етіологічних та тригерних факторів, неможливістю повністю виключити негативні впливи соціуму та відсутністю чітких схем терапії. При компульсивних неврозах у дітей застосовується комплексний терапевтичний підхід, який передбачає лікування медикаментами та різноманітні методи психотерапії. Фармакотерапія складається з 3 етапів:

1. Купуюча терапія. Починається після встановлення діагнозу для повного усунення або редукції симптоматики нав’язливих рухів і триває протягом 1-2 місяців. Лікування включає анксіолітики, антидепресанти та ноотропи, рідше рекомендують нейролептики та нормотиміки.
2. Стабілізація. Дитині призначають препарати першого етапу в дозах, що підтримують, щоб домогтися стійкої ремісії, поліпшити прогноз для соціальної адаптації. Другий етап триває до півроку та більше з урахуванням клінічної ситуації.
3. Підтримка ремісії. Дітям з хронічним або рецидивуючим перебігом синдрому показано тривалу амбулаторну терапію, яка розглядається як вторинна профілактика ускладнень та засіб для підвищення рівня соціального функціонування.

Психотерапія

Високу ефективність при нав’язливих неврозах мають методи психологічної корекції, які доповнюють або замінюють медикаментозне лікування залежно від ступеня симптоматики. Дитячі психологи використовують, групову, парну, індивідуальну форми роботи, застосовують ігрову терапію, арт-терапію та релаксаційні вправи. Велику роль соціальної адаптації грають тренування комунікативних навичок.

Комплексне лікування нав’язливих рухів включає методику сімейної психотерапії. Психологи працюють з покращенням емоційного фону в сім’ї, допомагають досягти порозуміння, м’яко коригують неправильні батьківські підходи до виховання. Зміна ставлення членів сім’ї до психологічних особливостей дитини та прийняття наявних у нього відхилень дуже важлива для успіху подальшої терапії.

За неврозу нав’язливих рухів лікарі не дають однозначних прогнозів. У середньому у 2/3 дітей, незважаючи на лікування, що проводяться, залишаються окремі прояви компульсивної поведінки, які посилюються на тлі психотравм. Однак комплексна психологічна та медикаментозна допомога допомагає хворим мінімізувати проблему, навчитися контролювати свій стан та не допустити подальшого прогресування неврозу.

Профілактика нав’язливостей повинна починатися ще в антенатальному періоді розвитку та включати регулярний контроль вагітності, вибір оптимальної тактики пологів та попередження гіпоксичних ушкоджень ЦНС. У постнатальному періоді батькам необхідно забезпечити дитині комфортну та довірчу сімейну обстановку, максимально убезпечити від психотравмуючих ситуацій.