Синдром Пірсона

Синдром Пірсона – це мультисистемне мітохондріальне захворювання, при якому виникають порушення кровотворення, недостатність функцій підшлункової залози та печінки. Патологія розвивається і натомість дуплікації (подвоєння) чи спорадичної делеції (втрати ділянки) материнської мДНК. Синдром проявляється у дитинстві тяжкою анемією, тривалою діареєю, відставанням у психомоторному розвитку. Діагностика захворювання включає гематологічні та біохімічні аналізи крові, мієлограму, генетичне тестування. Лікування підтримуюче: замісна ензимна терапія, трансфузія компонентів крові, метаболічні засоби.

Синдром названо на честь професора Говарда Пірсона, який описав його клінічну симптоматику в 1979 р. Через 10 років було встановлено зв’язок патології з молекулярно-генетичними дефектами спадкового матеріалу мітохондрій. Раніше у світі налічувалося не більше 100 випадків синдрому Пірсона, але в міру вдосконалення діагностичних критеріїв встановлено справжню частоту захворювання ‒ 1:5000-1:10000 новонароджених. Синдром відрізняється тяжким несприятливим перебігом, відсутністю етіопатогенетичної терапії.

Синдром Пірсона виникає при дуплікації чи делеції фрагмента мітохондріальної ДНК. Така мутація передається тільки від матері, оскільки батькові мітохондрії не потрапляють у яйцеклітину при зачатті, або руйнуються відразу після проникнення. Фахівцям у галузі генетики поки що не вдалося встановити закономірність розвитку та провокуючі фактори захворювання, тому воно вважається спорадичним.

Мітохондрії – органели, які розташовані у всіх клітинах організму (крім зрілих еритроцитів) та виробляють до 95% енергії. Енергія як молекул АТФ витрачається підтримку процесів життєдіяльності. У кожній клітині є кілька тисяч мітохондрій, що містять 2-10 кільцевих молекул ДНК, здатних до реплікації, транскрипції, трансляції, незалежно від основної генетичної інформації в ядрі клітини.

При мутації мітохондріальної ДНК знижується функція цих органел, що торкається всіх органів і тканин, тому синдром відноситься до органонеспецифічних, має вкрай важкі прояви. У хворих Пірсона порушується електронний транспорт і окисне фосфорилювання – ключові етапи в утворенні АТФ. Першими пошкоджуються найбільш енергозалежні тканини: нервова система, м’язи, у тому числі міокард, печінка та підшлункова залоза.

У більшості випадків синдром дебютує з сидеробластної анемії у перші місяці життя пацієнта. У дитини спостерігається блідість шкірних покривів із синюшним або зеленуватим відтінком, млявість, постійна сонливість. Немовля погано смокче груди, з’їдає мало молока, повільно набирає вагу. Анемія не піддається лікуванню препаратами заліза, вітаміном В12 чи фолієвою кислотою.

Друга типова ознака синдрому Пірсона – хронічний пронос, який виникає через панкреатичну недостатність. Частота випорожнень у хворих дітей досягає 10-20 разів на добу, кал рідкий, смердючий, зазвичай у ньому помітні створені грудочки молока. Характерні часті відрижки, інтенсивні коліки, періодичні напади блювоти, спричинені метаболічними кризами.

Синдром може доповнюватись неврологічними порушеннями. Поразка нервово-м’язової системи проявляється стійкими гіпотоніями, атаксіями, затримкою формування великої та дрібної моторики. Зрідка у пацієнтів починається підгостра енцефалопатія, що некротизує, яка нагадує по клініці синдром Лея і супроводжується грубою затримкою психічного розвитку.

При «м’якому» варіанті хвороби Пірсона з віком можлива її трансформація в інше захворювання синдром Кернса-Стейса. У таких дітей відзначаються відставання у зростанні, затримка фізичного розвитку, координаційні порушення типу атаксії. Поразка очей представлена ​​пігментною ретинопатією, офтальмоплегією. Характерні генералізовані міопатії, а також ураження міокарда з появою аритмій.

Згодом захворювання прогресує із залученням інших систем організму. При ураженні нирок виявляються тубулопатії, синдром де Тоні-Дебре-Фанконі. Патологія печінки характеризується жировим гепатозом, гепатомегалією, цитолізом. Фіброзні зміни у підшлунковій залозі викликають зниження синтезу інсуліну, що проявляється інсулінозалежним цукровим діабетом.

Найбільш небезпечним ускладненням у дітей із хворобою Пірсона вважається лактатацидоз, при якому прогресуюче порушується скорочувальна здатність серця, наростає неврологічна симптоматика, посилюються розлади ШКТ. Далі з’являються колапс, гіпотермія, гостра ниркова недостатність. Лактатацидоз закінчується глибокою комою. Смерть настає у 60-70% хворих навіть під час проведення інтенсивної терапії.

При огляді привертає увагу виснаження, блідість шкірного покриву, затримка психомоторного розвитку. Клінічні ознаки подібні до інших мітохондріальних хвороб, що вимагає від педіатрів високого професіоналізму, проведення комплексних діагностичних заходів. Для верифікації діагнозу синдрому Пірсона призначаються такі лабораторно-інструментальні дослідження:

• Гематологічні аналізи. У гемограмі виявляються ознаки макроцитарної анемії, ретикулоцитопенії, при тяжкому перебігу спостерігаються тромбоцитопенія, нейтропенія. При вивченні показників обміну заліза типовим проявом є підвищення рівня феритину при нормальній кількості заліза в крові.
• Біохімічне дослідження. У сироватці крові знижується концентрація панкреатичної амілази, як правило, розвивається синдром цитолізу з підвищенням рівнів АЛТ, АСТ, лужної фосфатази. На лактатацидоз вказує різке збільшення рівня молочної кислоти у крові, зниження рівня бікарбонату, падіння рН менше 7,3.
• Біопсія кісткового мозку. Мієлограма потрібна для диференціювання різних варіантів порушень кровотворення. Для хвороби Пірсона характерна вакуолізація цитоплазми попередників еритроцитів, наявність кільцеподібних сидеробластів після фарбування берлінською блакиттю.
• Молекулярно-генетичні дослідження. Для підтвердження діагнозу виділяється ДНК із мітохондрій лейкоцитів з її подальшим генетичним тестуванням. При цьому визначатиметься велика делеція або дуплікація мДНК, найчастіше є ознаки гетероплазмії.

З урахуванням основних клінічних проявів, додатково використовуються методи інструментальної візуалізації. При УЗД органів черевної порожнини виявляються гепатомегалія, збільшення та дифузні зміни підшлункової залози. При неврологічній симптоматиці показано КТ головного мозку, що підтверджує осередкові атрофічні ураження. Для виключення супутніх вроджених вад проводиться ЕхоКГ, рентгенографія грудної клітки.

Консервативна терапія

Допомога пацієнтам із синдромом Пірсона вимагає мультисистемного підходу за участю педіатрів, дитячих гематологів, гастроентерологів, за показаннями до терапії залучають генетиків, неврологів, нефрологів. Хворим необхідне довічне підтримуюче лікування, що включає:

• Трансфузії компонентів крові. Це єдиний спосіб скоригувати тяжку анемію, заповнити нестачу тромбоцитів для поліпшення коагуляції, підвищити рівень лейкоцитів для активації імунної системи.
• Стимуляція гранулоцитопоезу. При критичному зниженні числа нейтрофілів застосовуються препарати гранулоцитарного колонієстимулюючого фактора, які підвищують утворення лейкоцитів у кістковому мозку.
• Ферментна терапія. Препарати панкреатичних ензимів та жовчних кислот використовуються, щоб покращити перетравлення їжі в тонкій кишці, зменшити прояви мальдігестії, нормалізувати випорожнення.
• Метаболічні препарати. Для стимуляції перенесення електронів у дихальному ланцюгу мітохондрій, активізації вироблення АТФ рекомендовано прийом коензиму Q10, левокарнітину. Зазвичай призначаються вітаміни В2, РР, Е.
• Корекція рН крові. Для усунення лактатацидозу вводяться розчини бікарбонату натрію, метиленового синього, трисаміну. У тяжких випадках лікування доповнюють гемодіалізом чи перитонеальним діалізом з безлактатним діалізатом.

Експериментальне лікування

В Ізраїлі запущено клінічні дослідження щодо застосування клітинної терапії при синдромі Пірсона. Експеримент передбачає трансплантацію материнських клітин із здоровими мітохондріями в організм дитини. Дослідники очікують на покращення якості життя хворих, зниження потреби в трансфузіях, прийомі ферментів. При отриманні успішних результатів такий метод стане ключем до етіопатогенетичного лікування інших мітохондріальних патологій.

Термін життя пацієнтів, у яких маніфестація захворювання відбулася протягом перших місяців після народження, становить трохи більше 2-3 років. Незважаючи на досягнення сучасної медицини, прогноз залишається несприятливим, більшість смертей відбувається внаслідок наростаючого лактатацидозу. Враховуючи спорадичний характер патології, генетичне консультування пар та пренатальна діагностика не показують ефективності як профілактичні заходи.