Синдром постназального затіку

Синдром постназального затіку – це поєднання клінічних симптомів, спричинених подразненням слизових оболонок задньої стінки глотки та гортані катаральними або гнійними виділеннями з носової порожнини або придаткових синусів. Прояви включають кашель, що загострюється вночі і відразу після пробудження, відчуття грудки, сухості та печіння в задній частині носа, зміни голосу. Діагностика базується на результатах візуального огляду глотки та носової порожнини, лабораторних досліджень, рентгенографії чи комп’ютерної томографії. Лікування полягає у ліквідації первинного вогнища запалення медикаментозним чи хірургічним способом.

Синдром постназального затіку (СПЗ) – дуже поширений патологічний стан. На думку багатьох фахівців, він є однією із найчастіших причин виникнення кашлю. Захворювання зустрічається повсюдно незалежно від соціально-економічних показників та кліматичних характеристик регіону проживання. Більш ніж у 35% випадків СПЗ обумовлений гострими та хронічними ринітами, ще у 20-25% – різними формами синуситів. Супутні вади розвитку порожнини носоглотки та носа присутні у 15-25% хворих. Ускладнення у вигляді запальних уражень гортані та трахеобронхіального дерева виявляються порівняно часто – у 20% пацієнтів.

Цей синдром є результатом захворювань ЛОР-органів, у яких порушується робота регіональних екзокринних залоз, які продукують слиз. У нормальних умовах вони забезпечують зволоження та очищення носової порожнини, носоглотки, придаткових синусів від речовин, що вдихаються. Дисфункція цих залоз та надлишковий синтез слизу можуть бути обумовлені наступними факторами:

• Інфекційні та алергічні патології. Гіперпродукцію слизу провокують запальні реакції різної етіології. Найчастіше це алергічні, бактеріальні, грибкові чи вірусні синусити, вазомоторні, медикаментозні чи постінфекційні риніти, риніти вагітних. Рідше патологічний стан викликає розростання аденоїдних вегетацій та їх запалення – аденоїдит.
• Вроджені та набуті аномалії. Класичну форму синдрому постназального затікання потенціює уроджене утворення середньої лінії носоглотки – кіста Торнвальдта. Як сприятливі фактори можуть виступати викривлення носової перегородки, бульозна деформація раковин, інші вади глотки і порожнини носа.
• Захворювання шлунково-кишкового тракту. До рідкісних причин СПЗ належать патології травної системи, що супроводжуються закиданням вмісту шлунка в просвіт носоглотки та ротоглотки – дивертикул стравоходу, грижа стравохідного отвору діафрагми та ларингофарингеальний рефлюкс.

Виділяють ряд факторів, що не викликають СПЗ безпосередньо, але сприяють розвитку вже наявних порушень. У їх список входять тютюнопаління, несприятлива екологічна обстановка, робота з летючими хімікатами або в умовах підвищеної сухості повітря, гормональний дисбаланс різного походження, тривалий або безконтрольний прийом деяких системних фармакотерапевтичних засобів та носових крапель.

Захворювання розвивається і натомість запального ураження верхніх дихальних шляхів. Внаслідок місцевого підвищення проникності кровоносних судин та ексудації виділяються гнійні або слизові патологічні маси, посилюється робота слизових залоз. Нагромаджуючись виділення стікають по задній стінці глотки у вестибулярний відділ гортані. У цій галузі відбувається механічне подразнення нервових закінчень аферентної частини дуги кашльового рефлексу, що провокує кашель. Вдень клініка менш виражена. Це зумовлено тим, що значну частину виділень пацієнт ковтає, через що вони не потрапляють на кашльові зони – слизові оболонки надгортанника та голосові складки. Вночі, коли тіло перебуває у горизонтальному положенні, слиз чи гній вільно протікають до рефлексогенних ділянок гортаноглотки, стимулюючи кашель.

У клінічній картині переважають неспецифічні симптоми, характерні для гострої вірусної респіраторної інфекції. Найчастіше чільне місце займають прояви первинного захворювання – риніту, синуситу та інших. Це можуть бути порушення носового дихання, почуття закладеності, сухості або печіння в носі, гугнявість, біль голови, загальна слабкість, нездужання, субфебрильна температура тіла. На формування СПЗ вказує дискомфорт та відчуття скупчення слизу у задніх відділах носоглотки, рідше – біль у цій галузі. Пацієнти описують цей стан як «грудку», яка не зникає при ковтанні і незначно зменшується при покашлювання. Виникає сухий кашель, який спостерігається у першій половині дня, особливо вранці. У важких випадках хворі відкашлюють слизові згустки блідо-оранжевого або оранжево-жовтого кольору, вночі зазнають сильних нападів кашлю.

Ускладнення синдрому постназального затіку пов’язані з поширенням запального процесу в нижчерозташовані відділи дихальних шляхів. За відсутності своєчасного лікування основної патології формуються рецидивні або хронічні фарингіти та ларинготрахеїти. При тривалому перебігу та синтезі великої кількості патологічних мас можуть виникати затяжні бронхіти, що складно піддаються лікуванню, і пневмонії. Рідше виділення проникають у стравохід, стаючи причиною езофагітів.

Постановка діагнозу постназального синдрому ґрунтується на результатах об’єктивного огляду, анамнестичних даних, скарг пацієнта. Лабораторні та інструментальні методи носять допоміжний характер, націлені на виявлення першопричини патології, вибору найбільш доцільної лікувальної тактики. При опитуванні хворого лікар-отоларинголог акцентує увагу на нещодавно перенесених захворюваннях та наявних аномаліях розвитку верхніх відділів дихальної системи, посилення симптомів у певний час доби. Подальша діагностична програма складається з:

• Риноскопія. При зовнішньому огляді носової порожнини відзначається набряклість та гіперемія слизових оболонок, наявність згустків, особливо – на дні та під задніми кінцями нижніх раковин. Виділяють ендоскопічно негативний варіант СПЗ, при якому порожнини носа згустки секрету відсутні.
• Мезофарінгоскопії. Характерна ознака хвороби – наявність слизових тяжів жовтуватого кольору, що проходять по гіперемованій, набряклій задній стінці ротоглотки від м’якого піднебіння з носоглотки.
• Загальний аналіз крові. Зміни в ОАК на початку захворювання залежить від провідного етіологічного чинника. При вірусних патологіях визначається нейтропенія та лімфоцитоз, при алергічних – еозинофілія. При бактеріальній етіології СПЗ і на фоні вираженої клінічної картини в аналізі крові виявляється лейкоцитоз з нейтрофілозом і характерне для всіх варіантів підвищення ШОЕ.
• Променеві методи дослідження. Використовуються при ендоскопічно негативному варіанті виявлення уражень придаткових пазух. Базовий метод – рентгенографія приносових синусів, рідше застосовують комп’ютерну томографію цієї області. Про наявність синуситу свідчить потовщення слизової оболонки тієї чи іншої пазухи, повне чи часткове затемнення її просвіту.

Терапевтична тактика залежить від характеру та етіології захворювання. Найчастіше досить консервативної терапії. До оперативних втручань вдаються лише за неможливості ліквідувати осередок запалення медикаментозними засобами. Перелік можливих лікувальних заходів включає:

• Етіотропну терапію. При бактеріальній інфекції препаратами вибору є антибіотики, підібрані з урахуванням попереднього бактеріологічного дослідження. При грибкових ураженнях призначають антимікотичні препарати. При вірусної та алергічної етіології найчастіше використовують лише симптоматичне лікування.
• Патогенетичні та симптоматичні засоби. Зняття набряклості слизових оболонок та пригнічення секреції можливе при застосуванні топічних кортикостероїдів, антигістамінних препаратів. За потреби програму терапії доповнюють антипіретиками, вітамінними комплексами. Протикашльові засоби показані лише при сильних нападах кашлю.
• Хірургічне лікування. Зазвичай вдаються до ендоскопічних операцій на внутрішньоносових структурах та приносових пазухах. При необхідності виконують корекцію викривленої носової перегородки (септопластику), резекцію бульозних раковин носа або видалення Торнвальдта кісти. Позитивні результати дає шийна резекція задніх кінців нижніх носових раковин або біполярна їх коагуляція.

Прогноз для здоров’я у разі своєчасного виявлення та відповідної корекції основного етіологічного фактора – сприятливий. Усунення патологічного процесу у первинному осередку запалення призводить до повного зникнення симптомів захворювання. Специфічних превентивних заходів щодо цього синдрому не розроблено. Неспецифічна профілактика ґрунтується на ранньому лікуванні бактеріальних, вірусних та грибкових уражень ЛОР-органів, які можуть супроводжуватись гіперсекрецією слизу або утворенням гнійних мас. Важливу роль відіграє корекція вроджених та набутих аномалій носової порожнини та глотки, усунення сезонних алергічних реакцій.