Синдром самозванця

Синдром самозванця – Це психологічний стан, що характеризується невпевненістю у власних компетенціях, відчуттям незаслуженості успіху. Досягнення приписуються випадковому успіху, зовнішнім обставинам. «Самозванець» відчуває провину за те, що оточуючі сприймають його як розумну, професійну людину. Діагностика синдрому виконується методом клінічної розмови, доповнюється опитувальниками. Лікування спрямоване на формування адекватної самооцінки, проводиться за допомогою когнітивно-поведінкової психотерапії, групових тренінгів, психоаналізу.

Назва синдрому відбиває його сутність: людина сприймає себе як самозванця у певній сфері, хоча має достатній рівень знань, досвіду. Цей стан не є захворюванням або розладом психіки, тому до МКЛ-11 не внесено. Однак воно супроводжується тривогою, невпевненістю, страхами, потребує психотерапії. Згідно з дослідженнями, близько 70-90% людей хоча б раз переживали ознаки, властиві синдрому самозванця. Поширеність найбільша серед осіб з високим рівнем освіченості, обдарованих дітей, підлітків.

Основа синдрому самозванця – орієнтація думки оточуючих, потреба бути визнаним, отримати позитивну оцінку. Зовнішній локус контролю знижує впевненість, самостійність. Причини закладаються у дитячому віці, коли найбільш виражена залежність від батьків, вчителів, однолітків. Безпосередні причини:

• Більш успішний сиблінг. Батьки ставлять як приклад брата/сестру, дитина починає почуватися недостатньо хорошим (розумним, кмітливим, вмілим). Низька самооцінка, звичка порівнювати свої успіхи з успіхами оточуючих зберігаються протягом усього життя.
• Надмірна похвала. Батьки дуже захоплюються досягненнями дитини, не вказують на помилки, формують спотворену ідеальну картину майбутнього. Формується підвищена самооцінка. Труднощі реального життя (низький бал за іспити, відмова у роботі) провокують стійке почуття «самозванства».
• Нереалізовані чужі цілі. Батьки очікують, що дочки, сини прагнутимуть досягнення успіху у певних сферах (стати доброю матір’ю, здобути вчений ступінь, виїхати закордон). Діти, що подорослішали, продовжують жити за настановами батька і матері, почуваються самозванцями.
• Нехтування успіхами. Високі бали за іспит, золоту медаль, червоний диплом – все сприймається батьками як належне, не викликає позитивних емоцій. Після будь-якого досягнення у дитини залишається почуття, що вона недостатньо хороша. Надалі така самооцінка переноситься на всі сфери життя.
• Негативні наслідки досягнень. Якщо успіх людини призводив до небажаних ефектів – до заздрощів, агресії суперників, висміювання – виникає підсвідоме прагнення виправдати свої досягнення зовнішніми подіями, випадковостями. Відбувається відмова від визнання власних знань, компетентностей, навичок («Так, я погано виступив, просто судді не помітили помилок, тож виграв»).

У психології синдром самозванця описується різними концепціями, немає єдиного погляду розвиток, симптоми. Частина дослідників розглядає феномен як щодо стійку характеристику особистості, інші стверджують, що він – особливий афективний стан, що виникає у кожного окремі періоди. В. Янг виділила п’ять видів синдрому:

1. Перфекціоністський. Характерним є патологічне прагнення до досягнення 100% результату, зацикленість на правильності дій, рішень, висловлювань. Будь-які недоліки, дрібні помилки сприймаються як провал, породжують бажання повністю переробити роботу.
2. Експертний. Фокус на повноті знань, навичок. Важко переживаються ситуації нестачі досвіду/компетенцій до виконання завдання. Вони супроводжуються соромом, депресією, повторним ретельним вивченням матеріалів, завзятим відпрацюванням навичок.
3. Сольний. Виявляється тотальною самостійністю, нездатністю делегувати частину завдань колегам, попросити допомоги. Залучення інших фахівців розцінюється як власна неспроможність, некомпетентність.
4. геніальний. Характерна орієнтація на швидкість, легкість виконання завдань. Якщо стає необхідним докладати зусиль, витрачати багато часу на пошук рішення, то самооцінка різко знижується, виникає відчуття провалу, сорому.
5. Надлюдський. Власне прагнення бути успішним завжди, виконувати функції різних фахівців: експерта, менеджера, організатора, маркетолога тощо. Іноді до списку додається потреба виявляти себе як член команди, друг, батько. Якщо якась сфера залишається «втраченою», виникає відчуття невдоволення.

П. Кленс виділяє кілька симптомокомплексів. Перший, найпоширеніший – цикл самозванця. Описує поведінку всіх етапах виконання роботи, яка буде оцінена оточуючими. Спочатку збільшується тривога. Щоб знизити її рівень, використовується стратегія негайної надмірної підготовки або стратегія прокрастинації з подальшим швидким вирішенням завдань у стислий термін.

Після отримання результату та позитивної оцінки виникає почуття полегшення. Свої заслуги заперечуються. Особи, які вибрали надмірну підготовку, вважають, що успіх пов’язаний з великими труднощами, але не з їх здібностями, компетенціями. Небезпека такого підходу – ризик психічного вигоряння: кількість витрачених зусиль/часу набагато більша за необхідну.

Друга характерна ознака – потреба бути кращою, особливою. “Самозванець” постійно чекає порівняння з іншими, оцінки з боку. Для емоційного благополуччя потрібні позитивні відгуки. Критика, перемога суперників нестерпні, провокують соціальну ізоляцію, скорочення дружніх, професійних зв’язків. Самооцінка характеризується крайнощами: найкраще чи повний невдаха.

Третя особливість – прагнення ідеального результату без урахування власних обмежень, зовнішніх подій. Людина впевнена: будь-яка робота має бути зроблена бездоганно, швидко, з першого разу. Зіткнувшись із дійсністю, де є місце помилкам, він відчуває провину, втрачає віру у свої здібності. Четвертий прояв синдрому – страх невдач, що підвищує рівень загальної психічної напруги, що змушує витрачати надмірну кількість зусиль задля досягнення мети.

П’ята характеристика – знецінення похвали, відмова визнавати свою компетентність. Парадоксально, але за високої потреби у позитивній оцінці людина із синдромом самозванця неспроможна привласнити собі успіх. Навіть об’єктивні факти (диплом, медаль, грошова винагорода) не дають задоволення. Високі здобутки посилюють тривожність, пов’язану з очікуванням негативних наслідків успіху, таких як заздрість, дистанціювання з близькими.

Синдром самозванця – стан, що заважає почуття психологічного комфорту у повсякденній діяльності. Він не відноситься до захворювань, але за тривалого розвитку, відсутності психотерапії здатний спровокувати неврози з тривожно-депресивним компонентом. Нерідко діагностується депресивне, генералізоване тривожне, обсесивно-компульсивне та фобічні розлади. Почуття провини, сорому призводять до ізоляції, погіршують соціальну адаптацію (відмова виходити працювати, відрахування з вузу).

Синдром самозванця діагностується методом бесіди, яку проводить лікар-психотерапевт. Пацієнт здатний критично ставитися до власних переживань, описувати їх, відповідати питання спеціаліста. Суворих діагностичних критеріїв немає, але багато психологів, психотерапевтів спираються на п’ять ознак синдрому, виділені Пауліною Кленс:

• цикл самозванця;
• бажання бути найкращим;
• прагнення досягти ідеального результату;
• страх невдач;
• знецінення похвали на свою адресу.

Наявність синдрому самозванця підтверджується мінімум двома із п’яти симптомокомплексів.

Додатковими ознаками є стани, які позитивно корелюють із синдромом: самосаботаж (свідоме гальмування кар’єри), депресія, підвищений рівень тривожності, перфекціонізм. Усі ці стани знижують якість життя пацієнта. Для більш об’єктивних результатів діагностики використовуються особистісні опитувальники: шкала феномена самозванця П. Кленс, шкала Харві, тест суб’єктивного обману Коллигиана і Стернберга, шкала самозванця Лірі. Результати дозволяють кількісно оцінити виразність орієнтації на соціальне схвалення, незадоволеність своїми здібностями, низьку самооцінку.

Когнітивно-поведінкова терапія

Позбутися цього синдрому дозволяє психотерапія. Її головне завдання – допомогти усвідомити наявність ірраціональних думок, почуттів, поведінки. Найбільш ефективним є когнітивно-поведінковий напрям. Пацієнту пропонуються різні техніки, що об’єктивізують його уявлення про власні здібності. Наприклад, письмова терапія, коли людина переносить на папір твердження себе, аналізує їх разом із психотерапевтом, оцінює відповідність реальності, замінює більш истинные.

На другому етапі терапії відбувається навчання навички відстеження думок та емоцій у процесі. Пацієнт поступово починає фіксувати негативні думки про себе, міняти їх на позитивні. На етапі відбувається корекція поведінки. Людина відпрацьовує навички ефективної комунікації в стресових йому умовах: після скоєння помилки, при досягненні часткового успіху, при отриманні критичних зауважень.

На заключному етапі рекомендовано участь у груповій терапії. Комунікативні тренінги дозволяють змоделювати ситуації реальної міжособистісної взаємодії, відпрацювати навички конструктивного діалогу у складних ситуаціях. Після тренувальної частини учасники аналізують власні почуття та думки, які виникали при спілкуванні (страх, вина, сором), обговорюють їхню адекватність, обґрунтованість.

Психоаналіз

Інший варіант психотерапії – психоаналіз. Метод найбільш затратний за часом, націлений на усвідомлення витіснених конфліктів і травм з дитинства, які призвели до невпевненості, низької самооцінки, почуття самозванства. Починаючи розуміти витоки проблеми, пацієнт стає здатним самостійно змінити уявлення себе, почати діяти впевненіше.

Обмеженням психоаналізу вважається відсутність цілеспрямованої роботи з емоціями та поведінкою. Деякі люди усвідомлюють причини синдрому, але у них немає навички ефективних дій у стресових умовах (продовжують відчувати сором, уникають соціальної взаємодії при невдачі).

Усунути синдром самозванця повністю вдається багатьом пацієнтам, які пройшли курс психотерапії. Іноді залишаються часткові переживання, але вони не стають причиною соціальної ізоляції, тривоги, депресії. Профілактику необхідно проводити з дитинства, адекватно реагуючи на успіхи та невдачі дитини, уникаючи знецінення її досягнень, гіперпохвали, порівняння з іншими. Важливо навчати роботі з критикою, демонструвати ставлення до помилок як досвіду.