Синдром відмінника

Синдром відмінника – Комплекс психологічних особливостей особистості, що характеризується прагненням досягти високих цілей і отримати похвалу, схвалення оточуючих. У дітей проявляється у навчанні, спорті, творчій діяльності; у дорослих – у професійній кар’єрі, сімейному житті, побуті. Загальні ознаки: постановка свідомо складних завдань, докладання максимуму зусиль для їх вирішення, потреба у зовнішній позитивній оцінці, недостатня орієнтованість на власні інтереси та бажання. Діагностика синдрому виконується методом клінічної розмови, психодіагностики. З метою корекції використовується індивідуальна, сімейна та групова психотерапія.

Назва синдрому пояснюється віком дебюту – симптоми починають виявлятися у перші шкільні роки, коли навчання стає основною діяльністю для самореалізації, самовираження дітей, які прагнуть отримати схвалення, похвалу дорослих. Синдром відмінника найбільш поширений серед дівчаток – їм більш характерна орієнтація на зовнішню оцінку разом із акуратністю, посидючістю, слухняністю, емоційної прихильністю до батьків. Виразні симптоми визначаються в учнів початкової школи, менш виражені можуть зберігатися протягом усього життя. Людей із синдромом відмінника помилково називають перфекціоністами, основна відмінність – для «відмінників» значуща оцінка оточуючих, а чи не ідеальне виконання завдання.

Прагнення бути кращим за інших, постійна потреба отримувати визнання, підкріплювати позитивну самооцінку формуються як результат попереднього соціального досвіду – взаємодії з батьками, вихователями дитячого садка, однолітками. У більшості випадків причиною синдрому відмінника стають особливості відносин усередині сім’ї, зокрема:

• Компенсація батьківських невдач. Успіхи дітей може бути продовженням амбіцій дорослих. Батьки орієнтують дитину досягнення цілей, значимість яких визнана суспільством, нехтуючи його інтересами, бажаннями, станом здоров’я. Через успішність школяра у навчальній діяльності, спортивних змаганнях, творчих конкурсах вони підвищують власний соціальний статус, набувають визнання родичів, педагогів, колег.
• Високі вимоги. У сім’ях, де цінується громадське визнання, формально зафіксовані досягнення (шкільні позначки, грамоти, медалі, звання, посади) люди прагнуть бути успішними. Внутрішні установки, моделі поведінки батьків несвідомо передаються дітям.
• Брак уваги. Похвала батьків за відмінну шкільну оцінку розглядається як прояв любові. Заохочення підкріплюється дозволом довше дивитися телевізор, покупкою іграшок, гарного одягу. Успіх дитини стає умовою батьківського уваги, отримання матеріальних благ.
• Занижена самооцінка. Хорошим навчанням, спортивними досягненнями дитина намагається компенсувати невпевненість у собі, комплекси щодо зовнішності, соціального статусу сім’ї, відсутності друзів. Офіційне визнання успіхів, здібностей, позитивних якостей тимчасово підвищує самооцінку.

Синдром відмінника має психогенну природу, у його основі лежать особливості особистості, потреби, комплекси, цінності та установки. Провідна тенденція – досягти поставленої мети отримання позитивної оцінки суспільства. Ухвалення, схвалення, похвала, визнання сильних сторін стають необхідними умовами компенсації невпевненості, почуття самотності, малозначущості. Орієнтація особи на формальні, зовнішні атрибути часто формується на шкоду змістовним – дитина чи дорослий виконує діяльність, не отримуючи задоволення та задоволення у процесі, фокус зміщується на результат. Поступово накопичується афективна напруга, невдоволення, пригніченість, розчарованість. Емоційні проблеми посилюються за невдач, нерідко розвивається депресія, знижується самооцінка, формуються страхи.

Діти та дорослі з комплексом відмінника мають нестабільну самооцінку, яка залежить від успіхів, невдач та відносини оточуючих. Вони чутливі до критики та похвали, довго переживають через скоєні помилки, відмовляються від нової справи, охоплені страхом поразки. Боязнь не досягти мети змушує прикладати максимум зусиль, витрачати всі наявні ресурси. Прагнення «перемоги» настільки сильне, що використовуються всі можливі засоби, включаючи брехню, маніпуляції, шантаж. Діти списують рішення завдань у товаришів, приховують від батьків погані позначки, дорослі усувають конкурентів, мають службове становище в особистих інтересах.

У «відмінників» не залишається часу та сил на улюблені заняття, розваги, відпочинок. Накопичується втома, посилюється емоційна нестійкість, незадоволеність діяльністю та життям загалом. Невдачі, критика, недостатня похвала провокують афективний сплеск – плач, істерику, лайку. Відсутність досвіду подолання труднощів, продуктивного аналізу помилок проявляється пригніченістю, апатією, депресією. «Відмінники» довго і болісно переживають неуспіх, неохоче беруться за аналогічні завдання у майбутньому, за перших помилок визнають «ураження», відмовляються продовжувати роботу. У мисленні простежується дихотомічність: завдання має бути виконано ідеально чи виконано зовсім.

Ускладнення синдрому відмінника розвиваються з урахуванням емоційної нестійкості, напруженості та виснаженості. У молодшому шкільному віці часто формуються тики, обсесивно-компульсивний розлад, психосоматичні реакції. Виявляються мимовільні м’язові посмикування, нав’язливі дії (миття рук, перекладання книг), часті застуди, запаморочення, біль. У підлітництві виявляються соціальні страхи – страх публічних виступів, творчих завдань, спілкування з однолітками. За відсутності психологічної корекції синдром не слабшає у дорослому віці, ускладненнями стають неврози та психосоматичні захворювання: депресія, конверсійний розлад, артеріальна гіпертонія, астма та інші.

Саме собою прагнення дитини отримувати п’ятірки, перемагати на олімпіадах та змаганнях не викликає занепокоєння батьків. Звернення до лікарів та психологів відбувається на етапі розвитку ускладнень, коли синдром відмінника визначається як етіологічний фактор психосоматичного чи невротичного розладу. Існує проблема його розрізнення з перфекціонізмом, прагненням самореалізації. Надійні стандартизовані методи дослідження відсутні, диференціальна діагностика виконується на підставі клінічних даних: відмінники акцентують увагу на зовнішній стороні діяльності – визнаності результату (оцінках, нагородах), перемозі над конкурентами; перфекціоністи сконцентровані на якості виконання завдання та власних здібностях, компетенціях, дефіцитах. При комплексному діагностичному обстеженні використовуються такі методи:

• Розмова. Опитування проводиться лікарем-психіатром, психологом. З’ясовується анамнез, які турбують симптоми (частота, вираженість, тривалість). При описі емоційного стану пацієнти говорять про напругу, страхи перед невдачею, хвилювання при виконанні завдань, пригніченість після здійснення помилок та негативних оцінок оточуючих, ейфорію після досягнення мети та отримання нагороди.
• Опитувальники. Використовуються методики дослідження особистісної сфери та її окремих компонентів: самооцінки, перфекціонізму, дитячо-батьківських відносин. Набір тестів визначається індивідуально психологом з урахуванням віку пацієнта. Застосовується Патохарактерологічний діагностичний опитувальник А. Є. Лічко, Стандартизований багатофакторний метод дослідження особистості Л. Н. Собчик, Шкала самооцінки Дембо-Рубінштейн, Багатомірна шкала перфекціонізму Х’юїтта-Флетта.
• Проектні методики. Результати інтерпретації заданих ситуацій, елементи малюнків виявляють несвідомі, відкидані пацієнтом риси, проблеми міжособистісних відносин у сім’ї, школі, на роботі. Дослідження дозволяє виявити деструктивні стилі виховання, підвищені вимоги батьків, очікування та потребу пацієнта у позитивній громадській оцінці. Зразковий комплекс методик: Малюнок сім’ї, Малюнок Людини, Тематичний апперцептивний тест.

Терапія спрямовано зміну системи цінностей і особистісних установок, формування особистісної незалежності, самоцінності. У першому етапі проводяться індивідуальні зустрічі, орієнтовані усвідомлення наявної проблеми, аналіз її причин, обговорення можливих рішень. Потім виконується практична групова робота. Поширеними методами психотерапії є:

• Когнітивно-поведінкова. У ході терапевтичних розмов відбувається усвідомлення та відкрите обговорення проблем: наявність заниженої (нестійкої) самооцінки, невміння виділяти пріоритети, програвати, вчитися на помилках, вибудовувати дружні стосунки. На стадії корекції поведінки у повсякденне життя поступово впроваджуються нові шаблони: у режимі дня виділяється час відпочинку та розваг, апробується розслаблення та продуктивна концентрація у стресових ситуаціях (при нестачі часу, скоєнні помилок, отриманні критики).
• Сімейний. Взаємини з чоловіком чи дружиною, батьками часто стають джерелом синдрому та основною сферою отримання підкріплень – похвали, визнання, любові. Для подолання негативних ефектів необхідно змінити як особистість пацієнта, а й очікування, поведінка близьких людей. На психотерапевтичних сеансах обговорюються продуктивні способи взаємодії, що зміщують акцент з оцінки результату якості особистості. Членам сім’ї рекомендується хвалити та заохочувати працьовитість, цілеспрямованість, розум, креативність, не зіставляти досягнення дитини (дорослої) з успіхами інших людей, підтримувати при невдачі, допомагати аналізувати помилки з орієнтацією на майбутній успіх.
• Групові тренінги Робота в команді є важливою складовою оволодіння практичними навичками, необхідні для особистісних змін. В іграх пацієнт намагається займати різні позиції, приймати ролі – ведучий, ведений, переможець, що програв, “запасний гравець”, “режисер” (невидимий гравець). Вчиться змінювати мотивацію із зовнішнього, формального боку діяльності на змістовну, цінувати процес, акцентуючи увагу на задоволенні, дружніх стосунках, зацікавленості завданням. Після гри психотерапевт проводить обговорення труднощів, помилок, успіхів та супутніх переживань пацієнта.

За комплексної психотерапевтичної допомоги прогноз синдрому відмінника сприятливий: всі прояви поступово редукуються, особистісні установки змінюються. Профілактикою слід займатися з раннього дитинства. Батькам рекомендується проаналізувати та скоригувати особливості виховання: за необхідності знизити вимоги до дитини, цінувати її якості (не досягнення), виявляти безумовну любов і прийняття, не лаяти і не карати за невдачі, не порівнювати з іншими дітьми. У плані дня важливо виділяти час для занять, які не мають кінцевої мети, а цікаві та приносять задоволення – прогулянки, ігри, заняття спортом без змагань та нормативів.