Синдром Вільямса

Синдром Вільямса – генетичне захворювання, що характеризуються різними за вираженими вадами розвитку особи, серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату та центральної нервової системи. Симптомами цього стану є характерний зовнішній вигляд (обличчя ельфа), м’язова гіпотонія, досить виражена розумова відсталість, підвищена частота вад серця і пупкових гриж. Діагностика синдрому Вільямса здійснюється на підставі даних справжнього статусу хворого та молекулярно-генетичних аналізів, допоміжну роль грають інші дослідження (ЕКГ, ЕхоКГ). Специфічного лікування захворювання немає, використовується симптоматична терапія, іноді проводиться хірургічне втручання усунення пороків серця.

Синдром Вільямса (синдром Вільямса-Бойрена, синдром «обличчя ельфа») – генетичне захворювання, зумовлене відсутністю відразу кількох генів, кількість яких може коливатися від 25 до 29. З цим фактом пов’язаний досить широкий спектр клінічних проявів стану та відмінностей у їхній вираженості. Вперше цей синдром був описаний в 1961 кардіологом з Нової Зеландії Дж. Вільямсом – він виявив ряд фенотипно схожих дітей зі схожими вродженими порушеннями серцево-судинної системи. На даний момент методами сучасної генетики вдалося довести спадкову природу синдрому Вільямса. Це захворювання найчастіше є результатом спонтанної мутації, але може передаватися за аутосомно-домінантним механізмом. Його народження досить висока щодо інших генетичних патологій і становить приблизно 1 випадок на 20 000 новонароджених. Статевий розподіл серед хворих на синдром Вільямса не має особливостей – хлопчики та дівчатка уражаються з однаковою частотою. Незважаючи на виражену розумову відсталість, психологічна корекційна робота з такими хворими може значно покращити їхню соціалізацію та підвищити якість життя.

Причиною синдрому Вільямса є хромосомна аберація (хромосомна мутація) – делеція ділянки 7 хромосоми в її довгого плеча. Протяжність віддаленої ділянки становить приблизно 1,6-1,8 мільйонів пар нуклеотидних підстав, на ділянці, за різними даними, знаходиться від 25 до 29 генів. По суті, делеція ділянки хромосоми рівноцінна одночасним нонсенс-мутація безлічі генів. Найбільшу роль у розвитку патологічних проявів при синдромі Вільямса грає відсутність генів ELN (ген білка еластину), GTF2I (загальний фактор транскрипції 2), NCF1 (цитозольний фактор нейтрофілів 1), LIMK1 (кодований ним білок бере участь у формуванні цитоске кальцитоніну). На даній ділянці 7 хромосоми також розташовані такі гени, як GTF1IRD1, GTF2IRD2, GTF2I, BAZ1B, TFII-1 та ряд інших – їх відсутність є причиною порушень вуглеводного обміну та гіперкальціємії у хворих на синдром Вільямса.

У переважній більшості випадків ушкодження хромосоми відбувається у процесі мейозу утворенні статевих клітин, тому синдром Вільямса можна як результат спонтанної гермінативної мутації. Описано декілька випадків аутосомно-домінантного успадкування цієї патології. Відсутність гена ELN в одній з хромосом призводить до недостатнього утворення еластину, що головним чином входить до складу стінок великих судин і клапанів серця, саме тому у хворих на синдром Вільямса досить часто зустрічаються вади серця та артеріальна гіпертензія. За деякими даними, підвищений артеріальний тиск також може бути викликаний надмірною продукцією ангіотензину 2. Неврологічні порушення обумовлені сукупним впливом відсутності генів LIMK1, GTF2IRD2 та інших, що призводить до патологічних змін нейронів та їх недостатнього харчування.

Відсутність гена кальцитоніну CGRP стає причиною розвитку гіперкальціємії, проте, згідно з даними сучасної генетики, у ряду хворих на синдром Вільямса виявляється його збереження при підвищенні рівня кальцію в крові. Можливо, гіперкальціємія при цьому захворюванні обумовлена ​​іншими причинами або має вторинний характер. Сукупність вищевказаних факторів – вад серцево-судинної системи, артеріальної гіпертензії та гіперкальціємії – призводить до значних порушень у хворих на синдром Вільямса. До таких порушень відносять звапніння стінок судин і клапанів серця, що з часом може стати причиною серцево-судинної недостатності та смерті хворого. Інші порушення з боку нервової системи та обміну речовин ще більше посилюють перебіг захворювання.

Прояви синдрому Вільямса іноді можуть не визначатися при народженні дитини – у цей період запідозрити наявність захворювання можна лише за зниженою масою тіла, уродженим підвивихом стегна (спостерігається не у всіх хворих), вадами серця. Всі ці фактори досить неспецифічні, тому найчастіше патологію виявляють у старшому віці. Одним із найпомітніших симптомів синдрому Вільямса є характерний зовнішній вигляд обличчя хворих («обличчя ельфа») – плоска перенісся з округлим носом, збільшений рот із піднятими вгору куточками, пухкі губи, повні щоки, невелике загострене підборіддя. З інших змін в області обличчя і голови часто відзначають низько посаджені вуха, потилицю, що виступає, епікантус. Для хворих на синдром Вільямса характерний блакитний колір очей з вираженим малюнком на райдужній оболонці, блакитний відтінок склер, набряклість верхніх і нижніх повік, нерідко косоокість.

З патологічних змін при синдромі Вільямса найчастіше реєструються різні вади серця, що в деяких випадках може призвести до раннього смерті. Здебільшого ці порушення зводяться до недостатності різних клапанів. Також у хворих на синдром Вільямса частіше, ніж у здорових дітей, виникають пупкові та пахвинні грижі. Для цього захворювання характерна генералізована м’язова гіпотонія, що зумовлює вторинні порушення формування скелета – Х-подібні ноги, сколіоз та інші викривлення хребетного стовпа, плоскостопість, деформацію грудної клітки. При огляді стоматолога у хворих на синдром Вільямса виявляються довгі, але рідко розташовані зуби, які досить часто уражаються карієсом і легко руйнуються.

Діти, які страждають на синдром Вільямса, значно відстають від однолітків, як в інтелектуальному, так і у фізичному розвитку. Вони мають знижену масу тіла при народженні, повільно набирають її надалі, їхнє зростання зупиняється набагато раніше, тому проявом цього захворювання також є низькорослість. Маса тіла після підліткового періоду може збільшуватись, є ризик розвитку ожиріння. В інтелектуальному плані хворі на синдром Вільямса на все життя зберігають ознаки імбецильності (помірна розумова відсталість, середній рівень IQ 40-80). При цьому вони досить легко йдуть на контакт, у них, як правило, добре розвинене усне мовлення, за правильної корекційної роботи вони здатні виконувати найпростіші побутові доручення. У деяких випадках при синдромі Вільямса може спостерігатись емоційна нестійкість, тривожність, енурез.

Діагноз синдром Вільямса ставлять на підставі справжнього статусу хворого, результатів біохімічного аналізу крові, кардіологічних та молекулярно-генетичних досліджень. При огляді виявляють характерний зовнішній вигляд («обличчя ельфа»), порушення формування зубів та карієс, м’язову гіпотонію із супутніми змінами опорно-рухового апарату, ознаки розумової неповноцінності та відставання у фізичному розвитку. Картина біохімічного аналізу крові при синдромі Вільямса досить різноманітна, практично завжди при цьому захворюванні визначається гіперкальціємія, підвищення тиреотропного гормону, деяке зниження рівня нейтрофілів. Як правило, вивчення спадкового анамнезу хворого немає сенсу крім випадків наявності синдрому Вільямса в одного з батьків.

Кардіологічні дослідження (ЕхоКГ) можуть виявляти вроджені вади серця, найчастіше – недостатність аортального або мітрального клапанів, надклапані стенози аорти та легеневого стовбура. У хворих на синдром Вільямса старшого віку може визначатися потовщення стінок аорти та інших магістральних судин, виражена артеріальна гіпертензія. При огляді непрямими ознаками захворювання можуть служити пупкові і пахвинні грижі, косоокість, що сходиться, хриплуватий низький голос. Найдостовірнішим діагностичним методом при синдромі Вільямса є молекулярно-генетичний аналіз, який проводиться лікарем-генетиком. Для виявлення відсутності ділянки 7 хромосоми використовують техніку ДНК-мікрочіпа або флуоресцентної гібридизації (FISH-методика), можлива пренатальна діагностика.

Специфічного лікування синдрому Вільямса не існує, застосовують паліативні заходи та методи психологічної корекції. Іноді потрібне хірургічне втручання в ранньому віці для виправлення вроджених вад серця, які у тяжких випадках можуть призвести до летального результату. Для зниження вираженості артеріальної гіпертензії використовують традиційні препарати, переважно із групи інгібіторів АПФ. Психокорекційна робота при синдромі Вільямса дозволяє хворим опанувати мову, в деяких випадках – читання та листа, зменшує ймовірність розвитку тривожності та синдрому нав’язливих станів. Важливу роль зниженні виразності розумової відсталості грає доброзичливий емоційний фон у ній.

Прогноз та профілактика синдрому Вільямса

Прогноз виживання у страждаючих синдромом Вільямса відносно сприятливий – найбільшу загрозу в ранньому віці становлять вроджені вади серця, але при їх слабкій виразності або своєчасному усуненні хворі можуть дожити до похилого віку. Тривалість життя зазвичай дещо нижча, ніж у здорових людей, що зумовлено стійким підвищенням артеріального тиску, порушеннями кальцієвого та вуглеводного обмінів. Хоча при синдромі Вільямса можлива часткова соціальна адаптація, більшість хворих потребують ретельного догляду та контролю з боку родичів. Можливість будь-якої трудової діяльності за наявності цього захворювання повністю виключена. Профілактики синдрому Вільямса немає, оскільки це захворювання зазвичай є результатом спонтанної мутації – можливе лише пренатальне визначення даної патології.