Синдром втрати

Синдром втрати – це тяжкі переживання, пов’язані з розлукою чи смертю близької людини, втратою соціальних зв’язків, зміною звичного способу життя чи місця проживання. Виявляється гострою реакцією горя, нападами сльозливості, депресією, фіксацією на втрачених відносинах (ситуаціях, об’єктах). Причини – смерть людини, розставання, звільнення з роботи, переїзд до іншої країни. Діагностика виконується методом клінічної розмови. Прожити ситуацію горя допомагає когнітивно-поведінкова, психодинамічна, гуманістична психотерапія.

Єдиного визначення поняття «психологічна втрата» немає. В англомовній літературі слова “горе”, “втрата”, “смерть” є синонімами. Переживання горя сприймається як природний стан при смерті близького чи при розлученні з нею. Синдрому втрати більше схильні жінки, поширеність – 70%. Це з їх більшої емоційністю, чутливістю, вимогами культури та очікуваннями суспільства. Епідеміологічні показники вищі у країнах, де смерть сприймається як трагічна подія, а не як природне завершення життя.

Більшість людей переживає горе при розлуці з коханою людиною, тому втрата сприймається як смерть чи розставання. У більш широкому значенні втраченими можуть бути не тільки відносини з іншим, але й звичний спосіб життя, соціальний стан – фактори, що формують образ «Я». Наприклад, переїзд у чужу країну може переживатися як втрата частини особистості. Причинами синдрому втрати можуть стати:

1. Смерть. Ситуація, яка переживається як необоротна. Сумування виникає з приводу смерті близької, друга, знайомої, домашньої тварини. На відміну від інших причин, немає думок про повернення минулого.
2. Розлука. Розлучення, розлучення, раптове зникнення (викрадення, відхід з дому) близького призводять до переживання депресії, горя. Причиною також може стати втеча з будинку улюбленого вихованця, до якого сформовано прихильність господаря.
3. Соціальні зміни. Втрата соціального статусу, звільнення, відрахування із навчального закладу – всі ці події змінюють звичний спосіб життя. Погіршення становища суспільстві призводить до синдрому втрати.
4. Психологічні втрати Ситуації різкої зміни цінностей, переконань, віри викликають тяжкі почуття. Переживається вина, спустошеність, розгубленість. Стан описується як “смерть частини особистості”.
5. Тяжкі захворювання. Втрата фізичних можливостей та інвалідизація – провокуючі фактори синдрому втрати, особливо у молоді, чоловіків. Вимушена зміна способу життя, зниження активності призводять до погіршення соціального та матеріального становища.
6. Катаклізми. Раптові події, що руйнують відчуття безпеки та стабільності, провокують тривогу, депресію, горе. Колишня картина світу втрачається внаслідок воєн, терористичних актів, стихійних лих.

Основа синдрому втрати – гостре горе, що проявляється психологічної та соматичної симптоматикою. Реакція горіння формується у відповідь втрату значного об’єкта, особистісної ідентичності та/або можливості реалізувати прогнозоване майбутнє. Тривалість та інтенсивність переживань залежить від значущості того, що втрачено, від особистісних особливостей людини. При нормально протікає синдромі поступово усувається залежність людини, що горить, від померлої (пішов, втраченої). Формуються нові відносини.

При болючій чи патологічній формі синдрому розвивається спотворена чи відстрочена реакція горювання. Формуються психологічні захисту – заперечення, витіснення, заміщення – які дозволяють істинно сприймати реальність. Поведінка стає неадаптивною, часом – неадекватною. Людина намагається жити так, ніби нічого не змінилося. Ослаблення захисту призводить до депресії, прийняття, розглядається як сприятлива ознака.

Психіатр Еге. Ліндеманн вивчав феномен гострого горя і встановив, що може виникати відразу після трагічного події чи відстрочено; бути безсимптомним, помірно чи яскраво вираженим. Дослідник визначив ключові ознаки переживання втрат: поглиненість образом померлого, почуття провини, ворожість, порушення поведінки, погіршення фізичного самопочуття. Залежно від специфіки клінічних проявів він виділив п’ять типів синдрому:

1. Спотворення. Болючі реакції блокуються підсвідомістю. Реальність не усвідомлюється, події, що відбулися, заперечуються. Болючих почуттів та переживань немає, але можуть виникнути парадоксальні фізичні зміни, наприклад, симптоми хвороби померлого.
2. Хроніфікація. Горе стає перебільшеним, надміру значущим, що займає всі сфери життя. Страждання перебільшені, затягнуті у часі (тривають понад рік, до 5-10 років).
3. Відстроченість. Горе проявляється набагато пізніше, що спровокували його важкі події. Протягом кількох місяців людина поводиться мужньо, справляється з труднощами, але потім різко впадає в депресію, починає сумувати про втрату.
4. Стриманість. Почуття психологічного страждання присутнє, але ніяк не виражається ззовні через думки про неприйнятність, невідповідний час для зневіри. Розвиваються психосоматичні захворювання (серцево-судинні патології, біль, проблеми з диханням).
5. Передбачення. Симптоми розвиваються до трагічних змін життя, як наслідок очікування можливої ​​втрати. Базове переживання – страх майбутнього. Характерно для близьких людей пацієнтів із тяжкими, смертельними захворюваннями.

Синдром втрати переживається індивідуально. Універсальні обов’язкові симптоми та чіткі часові межі відсутні. Прояви поділяються на фізичні та психологічні. До першої групи належать утруднення дихання, швидка стомлюваність, розлади сну та апетиту.

Можливі періодичні напади погіршення самопочуття тривалістю від кількох хвилин до години, що включають спазми в горлі, неможливість вдихнути, почуття страху, паніку. Розвивається м’язова слабкість, рухи даються важко. Будь-які фізичні дії тяжкі. Пропадає апетит, виникає неприємне відчуття порожнечі у животі. Нерідкі болі різної локалізації (головні, загрудинні).

Формується іпохондрія – фіксація на погіршенні здоров’я, підвищена уважність до симптомів, тривожність. Емоційна напруга призводить до відчуття нереальності того, що відбувається, відчуженості навколишнього. Психологічні симптоми включають почуття провини: відбувається аналіз події, спроби знайти свої помилки, недогляди. Людина схильна до самозвинувачення, перебільшення відповідальності за те, що сталося.

Характерний симптом синдрому втрати – поглиненість думок у спосіб втраченого. Той, хто переживає горе, чує голос померлого, бачить його образ у натовпі, сприймає предмети, щойно використані ним (наприклад, гребінець). Переживання відрізняються високою емоційною залученістю, ілюзії сприйняття ще більше стирають грань між реальністю та уявним світом. Можлива ідентифікація з втраченою людиною чи ситуацією. Це проявляється симптомами передсмертної хвороби, особливостями характеру померлого.

Розвиваються ворожі реакції по відношенню до інших людей. Зменшується симпатія, важче стає виявляти теплоту та природність у спілкуванні. Починає переважати роздратування, агресія. З’являється прагнення закритися від усіх, залишитися на самоті. Ворожість спонтанна, здається необґрунтованою самим страждаючим. Змінюються моделі поведінки: виникає метушливість, розсіяність, непосидючість. Прагнення діяльності супроводжується нездатністю організувати її.

Динаміка синдрому втрати характеризується кількома стадіями. Перша – шок, заперечення того, що сталося, відсутність страждання. Друга – страждання, гостре переживання вини, тривоги, безвиході. Третя – реорганізація, поступове повернення до повсякденного життя. Четверта – завершення, гострі переживання змінюються смутком, нове життя стає звичним. Тривалість кожного етапу індивідуальна. Перший може тривати кілька хвилин, третій – цілий рік. У нормі людина справляється із горем, через період від півроку до 2-3 років починає жити нормальним життям.

Крім нормального проживання горя, існує ускладнений синдром втрати. Він призводить до психічних розладів невротичного спектра, соціальної дезадаптації. Людина вважає неприйнятним собі переживання радості і стає нездатним щодо нього. Він відчуває безглуздість, край свого життя. Не хоче припиняти біль, страждання, оскільки воно пов’язує із померлим. Вся діяльність пов’язана зі втратою, відбувається відмова від будь-яких інших видів активності. Фактично це проявляється розбиранням речей померлого, продовженням його занять, відвідуванням кладовища, звільненням з роботи, відмовою від зустрічей із близькими та друзями. Все це підвищує ризик затяжної депресії, суїциду.

Синдром втрати у клінічній практиці сприймається як гостра чи пролонгована реакція горя. Він діагностується в ході бесіди з пацієнтом, за даними анамнезу та спостереження. Протягом нормальної реакції горя можуть бути включені депресія, генералізований тривожний розлад, ПТСР. Діагностика синдрому втрати виконується з опорою на критерії МКЛ:

1. Специфічний анамнез. Нещодавно сталася тяжка втрата: партнера, дитини, батька, родича. Можлива різка втрата соціального, фінансового стану.
2. Реакція горя. Тяжкі переживання характеризуються стійкістю. Вони виявляються тугою, думками про втрату, безвихідь. Пацієнт відчуває смуток, провину, гнів, відчуває втрату частини себе.
3. Тривалість симптомів. Тяжкий стан зберігається більше 6 місяців після трагічної ситуації. Симптоми не слабшають, часто лише збільшуються з часом.
4. Порушення функціонування. Важливі сфери життєдіяльності порушуються. Пацієнт втрачає інтерес до свого життя, не підтримує сімейні стосунки, звільняється з роботи, відмовляється від навчання.

Додатково до клінічного обстеження може бути проведене психодіагностичне. Специфічні методики дозволяють точніше оцінити спектр симптомів, визначити стадію реакції. Використовується «Опитувач ускладненої реакції горя» та його модифікації. При виражених ознаках депресії застосовується шкала Бека, шкала тривоги та депресії (HADS) та інші методики.

Психологічна допомога спрямована на підтримку в процесі природного проживання горя, організацію поведінки, що справляється зі стресом. Звична картина світу пацієнта зруйнована, тому потрібне створення нових опор та орієнтирів (переконань, уявлень, цінностей). Психотерапевтична робота може проводитись у кількох напрямках:

• Психодинамічний підхід. Сеанси націлені зі зняттям захисту, усвідомлення втрати, зупинку мимовільних тяжких спогадів. Траур вважається обов’язковим, розглядається як спосіб упоратися зі втратою.
• Когнітивно-біхевіоральна терапія. Робота з фахівцем спрямовано створення нових розумових конструкцій, що дозволяють позитивно оцінювати майбутнє. Виробляються продуктивні способи поведінки, які включають пацієнта у повсякденну активність.
• Гуманістична психотерапія. Втрата сприймається як можливість набуття, створення нової особистості. Прихильність пацієнта до втраченої (людини, становища) трансформується, розривається і знову створюється у реальних умовах. Наголошується на зрілість особистості, її резерви та творчі можливості.

При своєчасному зверненні з допомогою спеціаліста-психотерапевта синдром втрати проживається динамічно і безпечно. Пацієнти протягом 6-12 місяців повертаються до активного життя, знову відчувають радість, надію на світле майбутнє.

Профілактика полягає у розвитку сильних рис особистості: автономності, незалежності, цілеспрямованості, зрілості. Прихильність до загальнолюдських цінностей (любов, доброта) стає орієнтиром у стресовій ситуації. І навпаки, такі якості, як залежність, інфантильність, зацикленість на стосунках з однією людиною, погіршують прогноз.