Синдром жертви

Синдром жертви – це психологічний феномен, що характеризується почуттям безпорадності та перекладанням відповідальності на оточуючих. Формується як поведінкова стратегія для подолання стресових та травмуючих ситуацій. Основні симптоми – жалість до себе, песимістичний погляд на майбутнє, звинувачуюча позиція. Діагностика проводиться за допомогою клінічної бесіди, спостереження та психодіагностичних опитувальників. Лікування психотерапевтичне, засноване на поведінкових методах, що коригують самооцінку та поведінку.

Синдром жертви стає глобальною соціально-психологічною проблемою. Він поширюється серед окремих покупців, безліч охоплює великі соціальні групи – верстви, етноси, держави. Поведінка, властива «жертві», вивчається психологією, психіатрією, криміналістикою та педагогікою. Синонімічні назви – віктимність, віктимогенний синдром. Епідеміологічні показники найвищі серед уразливих груп населення – малозабезпечених верств, підлітків, жінок.

Віктимна поведінка є однією із стратегій подолання важких життєвих ситуацій. Воно формується під впливом низки зовнішніх (соціальних) та внутрішніх (психологічних) факторів. Основне завдання позиції жертви – зберегти психічну рівновагу у критичних та невизначених ситуаціях, знизити переживання страху та тривоги. До причин розвитку синдрому жертви належать:

• Гіперопіка. Почуття безпорадності, невміння відповідати за свої вчинки часто є результатом неправильного виховання – надмірної опіки батьками. Надлишок уваги, турботи та готовність виконувати всі дії за дитину формують у ній залежність, нездатність справлятися з труднощами.
• Пропаганда «жертовності». У деяких релігійних та морально-філософських вченнях страждання розглядається у позитивному ключі, наприклад, як спосіб очищення душі. Вміння зазнавати труднощів є позитивною якістю, а роль жертви заохочується.
• Травмуючі події. Декілька важких стресових ситуацій, що йдуть одна за одною, провокують пригніченість, втрату віри у власні сили. У людини виникає відчуття, що вона не здатна впливати на події. Щоб захистити власну психіку від надмірних негативних емоцій, він перекладає провину долю, випадок чи оточуючих.

У процесі життя у психіці людини формуються певні емоційно-поведінкові патерни, що дозволяють долати складні ситуації. Залежно від пережитого досвіду та особистісних ресурсів виробляється та чи інша стратегія подолання, або копінг-стратегія. Синдром жертви – одна з них. Потрапляючи в ситуацію стресу, людина займає пасивно-оборонну позицію по відношенню до інших людей та обставин.

Аналіз поведінки «жертви» дозволяє побачити, як мінімум, два пристосувальні механізми. Перший – відсутність прямої агресії чи захисту, що оберігає від конфронтації коїться з іншими. Другий – провокація почуття жалю в оточуючих, маніпуляція ними через демонстрацію страждань, беззахисність. Таким чином, людина-жертва оберігає себе від конфліктів та активно користується ресурсами людей (психологічною та матеріальною підтримкою, захистом).

Нерідко становище жертви вперше приймається людиною під час переживання психічної травми, коли оточуючі починають виявляти співчуття та пропонувати допомогу. Отримання підтримки, заступництва та уваги оцінюється як позитивний досвід. Рівень негативних переживань знижується. Надалі синдром жертви закріплюється у поведінці, стає типовою реакцією.

Ключове прояв синдрому жертви – пряме чи опосередковане звинувачення оточуючих у власних бідах. Жертва не визнає провини, не бере на себе відповідальність за негативні події – хвороби, сварки, розставання. Але завжди відзначає свою заслугу у сприятливих наслідках складних ситуацій. Внутрішнє переживання безпорадності, схильність шкодувати себе, проявляється маніпулятивною поведінкою. У присутності такої людини інші люди починають відчувати провину за благополуччя.

Людина фокусується на проблемах та неприємностях. Стражданням та горем привертає увагу оточуючих. Голосування, самозвинувачення часто мають демонстративний характер, а зовсім не стимулюють до прояву вольових якостей. «Жертві» властиве переживання тривоги та страху, пасивність, нестабільна самооцінка.

Типовий приклад – алкогольна співзалежність. Більшість жінок, чиї чоловіки зловживають алкоголем, мають синдром жертви. Вони звинувачують подружжя в нездатності припинити вживати спиртне, терплять його поведінку (лайка, побої) у п’яному стані, але при цьому підтримують залежність, оплачуючи борги чоловіків, дозволяючи їм похмелитися, зберігаючи в будинку алкоголь.

Синдром жертви може виявлятися протягом багатьох років і не призводити до якихось негативних наслідків. Ця особистісна позиція іноді виявляється зручною для людини та її оточення. Однак пасивність, залежність та підвищена тривога можуть стати причиною незадоволеності життям. «Жертва» часто втрачає можливості, що змінюють життя на краще.

Постійний страх перед майбутнім, песимістична оцінка перспектив сприяє розвитку депресії. Вона погано піддається лікуванню, оскільки самі пацієнти слабко мотивовані одужання. Більшість мають проблеми при міжособистісній взаємодії: друзі віддаляються, щоб не стати об’єктами маніпуляцій, члени сім’ї намагаються допомогти, але їх старання малоефективні.

Люди із синдромом жертви найчастіше стають пацієнтами лікарів-психотерапевтів та психіатрів. Вони звертаються зі скаргами, характерними для невротичних та неврозоподібних розладів – тривожність, пригніченість, плаксивість, страхи. Синдром жертви розглядається як один із проявів психічного захворювання або стану дезадаптації, спровокованого стресом.

Під час розмови та спостереження лікар виявляє специфічні симптоми – уникнення відповідальності, звинувачення інших людей, демонстрація страждань, песимізм. Для більш об’єктивної інформації про особливості поведінки пацієнта використовуються психодіагностичні тести. Вони представлені особистісними опитувальниками, заснованими на принципі самозвіту. Найбільш поширені:

1. Способи справляє поведінки. Методика розроблена Р. Лазарус. При синдромі жертви визначаються високі показники шкал “Пошук соціальної підтримки”, “Втеча-уникнення”, низькі значення за параметрами “Позитивна переоцінка”, “Прийняття відповідальності”, “Планування вирішення проблеми”.
2. Діагностика копінг-стратегій. Тест Еге. Хайма допомагає визначити індивідуальний стиль боротьби зі стресом. Автор виділяє адаптивні та неадаптивні, когнітивні та емоційні копінг-стратегії. У «жертв» переважають такі копінги як смиренність, дисимуляція, відступ.
3. Опитувальник методів копінгу. Адаптована методика Є. Бітюцької, в основі якої лежать дослідження Р. Лазаруса. Синдром жертви підтверджується при виявленні тенденції уникнення проблем, пошуку допомоги у соціального оточення, нездатності переоцінити ситуацію позитивно.

Допомога пацієнтам включає різні напрямки психотерапевтичної роботи. Незалежно від використовуваного методу, на першому етапі необхідне усвідомлення позиції жертви, визнання її негативних сторін та формування мотивації до зміни поведінки. Дуже часто люди заперечують наявність у себе безпорадності чи прагнення уникати відповідальності. Позитивних змін вдається досягти після кількох сеансів індивідуальної та/або сімейної психотерапії.

З другого краю етапі лікування використовуються методи, створені задля зміна установок і поведінки особистості, підвищення стрессоустойчивости. Виробляються адаптивні стратегії, що базуються на існуючих особистісних ресурсах. Для цього можуть застосовуватись такі методи:

• Когнітивно-поведінкові. Психотерапевт разом із пацієнтом аналізує його життєві ситуації, виділяє деструктивні установки. Розробляє нову стратегію поведінки, допомагає реалізувати її у житті.
• Психодрама. Цей метод дозволяє пацієнту максимально об’єктивно побачити неефективність ролі жертви, випробувати нові способи взаємодії з людьми. Групова робота дає можливість зрозуміти ставлення оточуючих до скарг, демонстрації страждань, звинувачень.
• Арт-терапія. В останніх дослідженнях як ресурс для усунення неефективної стратегії поведінки розглядається здатність до творчості. Створення нового, відчуття свободи у вираженні себе стимулює ініціативу для вирішення проблем та прийняття відповідальності.

Синдром жертви піддається психотерапевтичної корекції, але стійкість отриманого ефекту залежить від мотивації самого пацієнта, його бажання виявляти вольові якості, бути відповідальним і самостійним.

Профілактику варто розпочинати у дитячому віці. Виховання має бути спрямоване на розвиток здатності робити вибір, приймати рішення та реалізовувати їх. Важливо хвалити дитину за успіхи, а за невдач допомагати аналізувати власні помилки, шукати способи їх попередження в майбутньому.