Синдром зяючої слухової труби

Сяюча слухова труба – це патологічний стан, при якому євстахієва труба залишається довго або постійно відкритою, що супроводжується порушенням її функції. Виявляється шумом у вухах, оталгії, епізодами закладеності вуха, появою феномена аутофонії, зниженням слуху. З метою діагностики проводиться відеоотоскоп, акустична імпедансометрія, вушна манометрія, тубосонометрія, КТ. У лікуванні використовуються консервативні (електроміостимуляція, інстиляції та інсуффляції, масаж глоткового гирла, ін’єкції) та хірургічні підходи (електрокаутеризація, введення обтураторів, миринготомія та ін.).

Синдром зяючої слухової труби (СЗСТ) – тубарна дисфункція, обумовлена ​​незмиканням перетинчасто-хрящового відділу євстахієвої труби. Феномен зяяння слухової труби вперше описаний 1864 р. австрійським отоларингологом Г. Шварце у пацієнта з аутофонією. Нині поширеність СЗСТ у популяції коливається не більше 0,3-6,6%. Тубарний розлад частіше діагностується у жінок середнього віку та пацієнтів похилого віку. Приблизно 10-20% всіх пацієнтів відчувають постійні симптоми, що порушують фізичне та психічне здоров’я.

У сучасній отоларингології зяючу слухову трубу розглядають як набуту патологію, яка може бути викликана трьома групами факторів: атрофією та рубцюванням тубарних та навколотубарних тканин; дисфункцією м’язів євстахієвої труби; зміною судинного тонусу крилоподібного венозного сплетення (КВС). СЗСТ може розвиватися на тлі захворювань ЛОР-органів, системних інфекцій, аутоімунних патологій, неврологічних порушень, ятрогенних причин, гормонального дисбалансу та інших станів:

1. Атрофія слизової оболонки. Розвивається внаслідок рецидивуючого інфекційного процесу (ринофарингіт, середній отит, євстахіїт), алергічного риніту, ларинго-фарингеального рефлюксу. Перелічені стани супроводжуються зменшенням кількості та виснаженням функції бокалоподібних клітин у слизовій оболонці СТ, ослабленням паратубарних м’язів.
2. Атрофія навколотубарних тканин. При значній втраті маси тіла, спричиненої тяжкими хронічними захворюваннями, нервовою анорексією, баріатричними операціями, у підслизовому шарі зменшується обсяг жирових тілець Остмана, які в нормі підтримують тонус СТ. Внаслідок поліхондриту, а також на тлі загального старіння організму відбувається зниження еластичності тубарного хряща. Тому сяюча слухова труба розцінюється як вікове захворювання.
3. Рубцеві зміни. Фіброзні та рубцеві процеси у слуховій трубі розвиваються у результаті сифілісу, після променевої терапії, хірургічних втручань на носоглотці (конхотомії, аденотомії, видалення пухлин). Переважна більшість сполучної тканини в підслизовому шарі веде до дисфункції трубних м’язів, що регулюють тонус СТ.
4. Неврологічні захворювання. Сяюча слухова труба може бути наслідком судинних, нервово-м’язових, демієлінізуючих патологій, що призводять до парезу м’якого піднебіння: інсульту, поліомієліту, запальної міопатії, БАС, розсіяного склерозу, хвороби Паркінсона. У ряді клінічних спостережень маніфестація СЗСТ була пов’язана з розвитком шванноми трійчастого нерва.
5. Зміна кровонаповнення КВС. Венозний застій у судинах крилоподібного сплетення викликає пролабування стінки та сяйво просвіту слухової труби. СВСТ судинного генезу зустрічається при спонтанній внутрішньочерепній гіпотензії, після сеансів гемодіалізу.
6. Побічна дія ЛЗ. Як ускладнення медикаментозної терапії сяйво євстахієвої труби може виникати на фоні прийому гормональних (оральних контрацептивів, естрогенів), діуретичних, протипаркінсонічних засобів (амантадину).
7. Вагітність. За деякими даними, гормонально-індукований СЗСТ зустрічається у 80% вагітних і самостійно зникає після розродження. Зазвичай цей синдром розвивається у III триместрі, частіше діагностується у вагітних із недостатньою масою тіла.

Приблизно у 30% пацієнтів причини сяючої слухової труби залишаються нез’ясованими.

У нормі у стані спокою слухова труба перебуває у зімкнутому положенні. Її мимовільне періодичне відкриття на нетривалий час відбувається під час позіхання, ковтання, баронавантажень. Цей фізіологічний механізм забезпечує вирівнювання тиску в середньому вусі з тиском у зовнішньому середовищі. У відкритому стані СТ не більше 0,5 секунд.

Змикання стінок перетинчасто-хрящового відділу досягається за рахунок взаємодії кількох функціональних елементів: еластичності слизової оболонки та тубарного хряща, гарного тонусу м’язів СТ, достатнього обсягу підслизової жирової тканини, кровонаповнення венозних сплетень.

Під впливом інфекційних, гормональних, алергічних, метаболічних, неврогенних, ятрогенних причин порушується злагоджена робота та регуляція клапанного механізму євстахієвої труби, що призводить до її зяяння – знаходження у постійно відкритому стані. Це призводить до порушення всіх функцій євстахієвої труби: захисної, вентиляційної, слухової.

Сяюча слухова труба може не мати симптомів або супроводжуватися розвитком характерних клінічних проявів. Більше 90% пацієнтів відзначають посилений резонанс власного голосу (аутофонія) та звуків свого тіла – ковтання, дихання (соматофонія). Понад 80% хворих відчувають закладеність та розпирання у вусі, 75% скаржаться на різні шуми у вухах (дзвін, пульсація, тріск). Іноді турбує біль у вусі (оталгія), відчуття рухливості барабанної перетинки. В окремих випадках відзначається запаморочення, незначне зниження слуху за кондуктивним типом.

Перелічені симптоми посилюються під час фізичної активності, в періоди стресу, при голосовому навантаженні, після вживання напоїв, що містять кофеїн. Зменшенню проявів сяючої слухової труби сприяють нахили вниз, горизонтальне положення на спині, накладення пов’язки на шию, що давить, вживання алкоголю.

Хворі із сяючою слуховою трубою схильні до рецидивуючих запальних процесів у середньому вусі (адгезивний, ексудативний середній отит). Це пов’язано як із проникненням через відкриту СТ інфекції з носоглотки, так і з постійним негативним тиском у барабанній порожнині. Створюються сприятливі умови виникнення холестеатом. СВСТ є ризик-фактором розриву ланцюга слухових кісточок, а саме – перелому рукоятки молоточка.

Болісні симптоми, які випробовуються протягом багатьох років, призводять до формування тяжких депресивних розладів. У деяких пацієнтів трапляються суїцидальні спроби. Внаслідок персистуючої аутофонії, психічних порушень, кондуктивної приглухуватості для багатьох людей стає неможливою звична професійна діяльність.

Обстеження пацієнтів із відповідними скаргами проводить лікар-отоларинголог. При первинному огляді виявляються характерні скарги (аутофонія, шуми, закладеність вуха), наявність факторів в анамнезі. Основну об’єктивну інформацію про зяючу слухову трубу отримують при проведенні ендоскопічних та променевих досліджень, як допоміжні використовують тести функціональної діагностики:

• Ендоскопія. Ключовим методом діагностики ЗВТ є ендоскопія носоглотки. Під час дослідження візуалізується бліда витончена слизова оболонка, розширення діаметра глоткового співустя, зниження висоти трубного валика, зяючий просвіт євстахієвої труби та інші зміни.
• Отомікроскопія. При отомікроскопії додатково виявляють атрофічні, рубцеві у барабанній перетинці. Патогномонічною ознакою зяючої слухової труби вважаються коливання барабанної перетинки в такт дихання через іпсилатеральну ніздрю.
• Променеві методи. КТ (КЛКТ) скроневих кісток дозволяє вивчити анатомію слухової труби та паратубарних тканин. У 80% хворих виявляється відсутність змикання СТ протягом усього як у спокої, і під час проведення проби Вальсальви. МРТ внутрішнього вуха оптимальна для уточнення стану слизової оболонки, тубарного хряща та навколишніх м’яких тканин.
• Інші дослідження. Для об’єктивної та суб’єктивної оцінки ступеня зяяння СТ використовують функціональні тести. За допомогою тимпанометрії вдається зафіксувати негативний внутрішньотимпанальний тиск екскурсії барабанної перетинки синхронно форсованого дихання. Зміна величини тиску підтверджують дані акустичної імпедансометрії, отоманометрії, тубосонометрії. Для оцінки ступеня зниження слуху використовують тональну граничну аудіометрію.

Диференційна діагностика

Різні слухові феномени, що виявляються при сяючій слуховій трубі, можуть бути пов’язані з іншими патологічними станами. Тому під час диференціальної діагностики виключаються такі можливі причини тубарної дисфункції:

• обструкція СТ: гіпертрофія піднебінних мигдаликів;
• інфекції вуха: тубоотит, тимпаніт;
• синдром Мінору;
• дисфункція СНЩС.

Консервативна терапія

Вибір лікувальної тактики – консервативної чи оперативної, і навіть обсяг проведених заходів залежить від вираженості клінічної симптоматики та її впливу якість життя. Для пом’якшення симптомів сяючої слухової труби на першому етапі рекомендується:

• Усунення факторів, що провокують. Проводиться скасування/заміна лікарських препаратів, що викликають тубарну дисфункцію: оральних контрацептивів, діуретиків, деконгестантів. За показаннями призначається протиалергічна та антирефлюксна терапія. При значному схудненні надаються рекомендації щодо нормалізації маси тіла.
• Місцева терапія. З метою зволоження слизової оболонки показані інтраназальні інстиляції фізіологічного розчину. При гормональному генезі ЗВТ використовуються краплі з естрогенами, що викликають тимчасову гіпертрофію тубарної слизової оболонки. Звуження просвіту слухової труби також сприяють масаж глоткового отвору, інстиляції в ніс розчинів подразнюючої дії, інсуффляція порошків у СТ. Пацієнта навчають різним вправам, що дозволяє підтримувати СТ у тонусі.
• Ін’єкційні методи. Направлені на аугментацію тканин в ділянці глоткового отвору СТ. Для цього застосовують ін’єкції жирової тканини пацієнта, колагену, гіалуронової кислоти, силіконових полімерів, гідроксилапатиту кальцію. Ін’єкції виконують під ендоскопічним контролем. Широке використання ін’єкційних методик обмежує їхній тимчасовий ефект, ризик міграції філерів.

Хірургічне лікування

Хірургічні способи лікування слухової труби діляться на кілька груп залежно від механізму їх дії. Для усунення патології використовуються такі групи методів:

1. Оклюзуючі. Спрямовані досягнення часткового змикання СТ з допомогою індукції процесів рубцювання чи імплантації додаткових пристроїв. Малоінвазивна каутеризація м’яких тканин у ділянці глоткового гирла проводиться за допомогою електрокоагулятора, лазера, хімічних речовин (нітрату срібла). З метою оклюзії виконується запровадження силіконових обтураторів, аутологічного хряща, ендоскопічне лігування гирла СТ.
2. Операції на барабанній перетинці. Ізольовано чи в комплексі з іншими методиками використовуються оперативні втручання на структурах середнього вуха: лазерна миринготомія, тимпанопластика. Ефективність тимпаностомії (близько 50%) вважається відносно низькою, тому операція застосовується рідко.
3. Операції на м’язах. Оскільки у відкритті та закриванні слухової труби бере участь м’яз, що напружує піднебінну фіранку (MTVP), запропоновано низку хірургічних методик, спрямованих на зменшення її патологічної активності. Найчастіше проводиться перетин сухожилля чи транспозиція м’яза.

У більшості випадків синдром сяючої слухової труби протікає доброякісно. Іноді (наприклад, при вагітності) розлад має транзиторний характер і проходить самостійно. Однак завжди слід пам’ятати про ризик формування незворотних порушень слуху, тому стійка тубарна дисфункція потребує динамічного спостереження та своєчасного лікування.

Щоб уникнути формування зяючої слухової труби, рекомендується не допускати затяжного перебігу інфекцій ЛОР-органів, алергічних захворювань, безконтрольного прийому лікарських засобів, значної втрати ваги.