Тонзилокардіальний синдром

Тонзилокардіальний синдром – Це група неревматичних серцевих захворювань, які виникають внаслідок гострого або хронічного тонзиліту. Синдром поєднує міокардит, кардіоміопатію та кардіальну НЦД. Проявляється болями в серці, задишкою, слабкістю та субфебрилітетом. Діагностичні заходи включають ЕКГ, ЕхоКГ, аналізи крові на острофазові показники, консультацію отоларинголога. Для повного лікування тонзилокардіального ураження серця проводиться класична або малоінвазивна тонзилектомія. Консервативні методи передбачають санацію мигдаликів (гланд), застосування кардіопротекторів та антиаритмічних препаратів.

Термін “тонзилокардіальний синдром” використовується в клінічній кардіології з 1928 року. Поява назви обумовлена ​​загальними етіопатогенетичних особливостей захворювань, що входять в цей синдром. Не є самостійною нозологічною одиницею. Симптоми тонзилогенних уражень серця зустрічаються у 30% хворих на хронічний тонзиліт, рідше клініка виявляється при ангіні. 2/3 всіх пацієнтів із тонзилокардіальним синдромом складають молоді люди віком до 30 років. Функціональні серцеві розлади на тлі тонзиліту найчастіше діагностуються у дітей та підлітків.

Етіологічний фактор тонзилокардіального ураження – гострий чи хронічний запальний процес у гландах. При декомпенсованому тонзиліті ризик серцевої патології становить понад 85%. Синдром розвивається під дією специфічних бактеріальних токсинів, а також внаслідок потрапляння в системний кровотік запальних медіаторів та продуктів розпаду тканин. Кардіальна патологія, як правило, виникає при тривалому перебігу тонзиліту.

Фактори ризику

До факторів ризику відносять ті, що підвищують ймовірність хронізації запалення в мигдаликах. Формуванню тонзилокардіального симптомокомплексу сприяє:

• Куріння. Вважається однією з найбільш значущих передумов, оскільки смоли та нікотин негативно впливають на бар’єрну функцію слизової оболонки мигдаликів.
• Техногенне забруднення. У жителів великих міст та працівників шкідливих виробництв токсичні речовини порушують лімфоепітеліальний бар’єр та знижують імунний захист.
• Метаболічні розлади. Кардіологічні ускладнення тонзилітів частіше трапляються при ендокринних розладах, білково-вітамінному дефіциті.

Патогенетична основа тонзилокардіального синдрому – інфекційно-алергічний процес. Під впливом бактерій порушується бар’єрна функція мигдаликів, токсичні білкові речовини потрапляють у кров. Вони є антигенами, що сенсибілізують тканини міокарда. Гексозамін, що міститься у бактеріальній оболонці, перехресно реагує з м’язовими волокнами. У результаті формуються імунні комплекси, які ушкоджують серцевий м’яз.

Розвитку тонзилогенних уражень сприяють нервово-рефлекторні механізми. Існує тонзилокардіальний рефлекс, у якому накопичення мікробних токсинів у гландах за умов попередньої сенсибілізації організму викликає розлади серцевої іннервації. При цьому синдромі спостерігається переважання парасимпатичної нервової системи. Також підвищується рівень катехоламінів, які сприяють дистрофії кардіоміоцитів.

У клінічній практиці виділяють кількох нозологічних одиниць у рамках даного синдрому, які відрізняються за ступенем ушкодження міокарда та клінічними проявами. До структури тонзилокардіального комплексу входять:

• Тонзилогенна міокардіодистрофія. При дистрофічних процесах відбувається незапальне ураження м’язової оболонки внаслідок порушень трофіки та метаболізму. Патологія розвивається поступово, має слабко виражені клінічні симптоми.
• Тонзилогенний міокардит. До цієї категорії належать запальні ушкодження серцевого м’яза, зумовлені аутоалергічними процесами. Стан частіше виявляється у хворих на ангіну (гострий тонзиліт).
• НЦД кардіального типу. Не відноситься до кардіопатології, але її клініка часто обумовлена ​​мінімальними ушкодженнями серцевого м’яза, які не визначаються стандартними методами діагностики. Нейроциркуляторна дистонія найбільш характерна для підлітків.

Патологічні ознаки наростають поступово і зазвичай пов’язані з загостренням запалення мигдаликів. При гострому тонзиліті клінічні прояви виникають за кілька тижнів після початку хвороби. Перший симптом – різні за характером болю у серці. Пацієнти можуть описувати свої відчуття як колючі, тягнучі, стискаючі або давлячі. Біль залежить від фізичних навантажень, немає чітких тригерних чинників.

Крім болючого синдрому порушується серцевий ритм. Це проявляється відчуттям «завмирання» у прекардіальній ділянці, суб’єктивним почуттям надто швидкого чи повільного биття серця. Пізніше приєднується задишка, що посилюється при навантаженнях. Клінічна картина тонзилокардіального синдрому включає слабкість, нездужання та субфебрильну температуру. Бувають епізоди запаморочення, потемніння в очах, які можуть закінчуватися непритомністю.

При великому ураженні міокарда запальним чи дистрофічним процесом спостерігається серцева недостатність. В результаті прямої токсичної дії на серцевий м’яз знижується фракція викиду, відбувається застій крові у венозному руслі. При декомпенсації серцевої недостатності виникає асцит, анасарка, набряк легень. Прогресуюча ішемія внутрішніх органів призводить до незворотних порушень у роботі.

Тривале кисневе голодування мозку небезпечне розвитком енцефалопатій. Тяжке ускладнення тонзилокардіального синдрому – аритмії, здатні спровокувати раптову серцеву смерть. При запальному процесі підвищується згортання крові та посилюється тромбоутворення. Тромби, що сформувалися, відокремлюються від ендотелію, закупорюють артеріальні судини, викликаючи серцеві інфаркти, мозкові інсульти.

Прояви тонзилокардіального ураження структур серця схожі на ознаки інших серцево-судинних захворювань. Тому лікар-кардіолог рекомендує діагностичний комплекс, що включає лабораторні та інструментальні методи. При фізикальному дослідженні виявляються функціональні серцеві шуми, глухість тонів. Для постановки діагнозу важливим є ретельний збір анамнезу та консультація отоларинголога. План обстеження включає:

• Лабораторні аналізи. У клінічному аналізі крові у період загострення синдрому виявляють нейтрофільний лейкоцитоз, підвищення ШОЕ. Острофазові показники в межах норми або трохи підвищені, на підставі чого виключають ревматичну кардіопатологію.
• Електрокардіографію. На ЕКГ є ознаки аритмій (синусової тахікардії або брадикардії, екстрасистолії), порушень ритму — синоатріальних або атріовентрикулярних блокад. Найчастіше реєструються зміни висоти та форми зубця Т, що вказує на ішемію. У скрутних випадках використовують холтерівське моніторування.
• Ехокардіографію. ЕхоКГ виконується для оцінки фракції викиду лівого шлуночка та виявлення органічних уражень серця. Для тонзилокардіального синдрому характерне зниження скорочувальної здатності серцевого м’яза. Товщина стінок та розміри шлуночків не змінені.
• Навантажувальні проби. Проводиться ергоспірометрія, яка передбачає безперервну реєстрацію ЕКГ та моніторинг легеневої вентиляції під час дозованих навантажень. За результатами тесту оцінюють толерантність міокарда до навантаження та пікове споживання кисню.

Консервативна терапія

Медикаментозне лікування тонзиліту показано для усунення гострого процесу та підготовки до хірургічного висічення тонзилярної тканини. Для видалення бактеріальних збудників ефективне промивання лакун розчинами антибіотиків. Використовуються методи лазерного лікування, кріотерапія. Симптоматична терапія тонзилокардіального синдрому передбачає прийом препаратів наступних груп:

• Кардіопротектори. Поліпшують обмін речовин у кардіоміоцитах та стабілізують клітинні мембрани. Препарати позитивно впливають на енергетичні процеси, сприяють відновленню ушкоджених клітин.
• Антиаритмічні засоби. Рекомендовані для стабілізації серцевого ритму та профілактики фібриляції. Зазвичай приймаються антагоністи кальцію, блокатори натрієвих та активатори калієвих каналів.
• Гіпосенсибілізуючі препарати. Призначення цієї групи медикаментів необхідне зменшення аутоалергічних процесів. З урахуванням тяжкості процесу застосовуються антигістамінні, дезінтоксикаційні засоби, імунокоректори.

Хірургічне лікування

Радикальний метод терапії тонзилокардіального синдрому – проведення тонзилектомії. Видалення мигдаликів як сприяє регресії кардіологічних симптомів, а й зменшує ризик інших тонзилогенних ускладнень (гломерулонефриту, ревматизму). Поряд із традиційною хірургією ефективні сучасні малоінвазивні втручання — лазерна та радіохвильова лакунотомія, тонзилотомія.

Тонзилокардіальні симптоми зникають після видалення мигдаликів із проведенням консервативного лікування. У 95-97% хворих захворювання не супроводжується віддаленими негативними наслідками. Працездатність пацієнтів повністю збережено. Після перенесеного синдрому потрібно диспансерне спостереження протягом 1-3 років. Профілактика полягає у своєчасному лікуванні хронічного тонзиліту.