Трихінельоз

Трихінельоз – це гостра інфекція, що викликається круглими хробаками. Характерними симптомами є різноманітні алергічні реакції та сильні болі у м’язах. Нерідко спостерігається набряковий синдром та лихоманка. Діагностика трихінельозу включає серологічні методики і виявлення збудника в біоптатах ураженої м’язової тканини. Етіотропні методи лікування передбачають застосування антигельмінтних препаратів, симптоматична терапія має бути спрямована на усунення алергічних реакцій та набряків, дезінтоксикацію, корекцію білкових та електролітних порушень.

Трихінельоз відомий з давнини, але сам збудник вперше був описаний в 1835 році англійськими студентом Педжетом і патологом Оуеном. Механізм зараження першим охарактеризував 1846 року американський біолог Лейді. Гельмінтоз поширений повсюдно, крім Австралії, особливо у свинарських районах. Групами ризику є ветеринари, свинарі, мисливці, працівники скотобоєн та м’ясокомбінатів, кухарі, чоловіки та жінки середнього віку. Сезонність хвороби цілорічна, спостерігається збільшення числа випадків у зимово-осінній період, що може корелювати з убоєм худоби та полюванням.

Збудник хвороби – круглий хробак Трихінелла, найбільш поширені види T. spiralis, T. nativa, T. nelson, T. pseudospiralis. Життєвий цикл паразита не має на увазі наявності людського організму, тому люди для трихінел є біологічним глухим кутом. Джерелом інфекції є свині, дикі кабани, щури, лосі, тюлені, ведмеді, білухи та інші тварини (описано понад 100 видів). Особливістю розвитку гельмінта вважається використання єдиного господаря як проміжного, так і постійного.

Шлях зараження – аліментарний, пов’язаний із вживанням в їжу сирого, погано провареного або смаженого, копченого та солоного м’яса, сала. Циркуляція у природі забезпечується відносинами хижак-жертва, падальниками, серед домашніх господарств поширене поїдання гризунами зараженого м’яса, свині, своєю чергою, можуть поїдати трупи щурів. Статевозрілі особини трихінелл мешкають у кишечнику, личинки інкапсулюються в м’язах, переносячи туди по системі кровотоку.

При попаданні личинок трихінелл, що у зараженому м’ясі, в кишечник людини, відбувається звільнення від оболонки і дозрівання до розмірів дорослих особин. Є залежність виживання личинок, що потрапили від їх віку і особливостей мікрофлори кишечника. Гельмінти є живородними, тому личинки, які відроджуються до кількох тисяч на добу, можуть майже відразу проникати крізь кишкову стінку в мезентеріальні лімфатичні вузли, потім у системний кровотік і розноситися по всьому організму.

Улюбленою локалізацією є поперечносмугасті м’язи (крім серцевої), що може бути пов’язане з їх рясним кровопостачанням. Усередині м’яза личинка через 4-8 тижнів покривається капсулою і протягом півроку після влучення починає звапнітися, стаючи повністю кальцифікованою через 5-7 років від моменту зараження і зберігаючи життєздатність протягом десятиліття. Найчастішими місцями скупчення вважаються ніжки діафрагми та язик. В інших органах личинки гинуть.

Інкубаційний період у середньому становить 10-15 діб, може зменшуватись до п’яти та збільшуватись до 60-ти днів. Хвороба починається гостро на тлі повного здоров’я з ознобу, безсоння, ломоти в тілі, слабкості, галюцинацій, підвищення температури тіла до 39 ° C і більше субфебрилітету (не вище 38 ° C), що зберігається більше одного місяця. У хворих можуть виникати ознаки розладу травного тракту: рідке випорожнення, блювання, нудота. У перший тиждень хвороби відзначаються набряки обличчя та повік, кон’юнктивіт; у важких випадках набряк спускається нижче. На шкірі у хворих на трихінельоз часто виявляються висипання у вигляді сверблячих плям і горбків, рідше стають видно крововиливи.

Пропорційно лихоманці наростають м’язові болі, починаючи з нижніх кінцівок і досягаючи міжреберних, жувальних, окорухових та інших м’язів. Крім міалгії виникає прогресуюча міастенія, яка розцінюється як загрозливий для життя стан, оскільки при поразці дихальної мускулатури може стати причиною неможливості самостійного дихання. Пацієнти часто не можуть знайти зручне становище, пересування обмежене ліжком, прийом їжі та води практично неможливе без сторонньої допомоги. При ураженні респіраторного тракту спостерігається кашель з мокротинням, іноді кровохаркання.

Основними ускладненнями трихінельозу, що зазвичай наступають протягом 3-5 тижнів хвороби, є міокардит, пневмонія та абдомінальний синдром, рідше менінгоенцефаліт. Поразки пов’язані з патологічним впливом трихінелл та продуктів їх життєдіяльності на стінки судин, що призводить до неспецифічного васкуліту, формування поширеного гранулематозу в головному та спинному мозку. Наслідком цих процесів може стати гостра серцева та дихальна недостатність, параліч, парез, тромбогеморагічний синдром, інфекційно-токсичний шок та наростаюча енцефалопатія.

Діагноз трихінельозу здійснюється в ході консультації інфекціоніста. У деяких випадках показано огляд терапевта, дерматолога та інших фахівців. Найбільш поширеними діагностичними методами підтвердження трихінельозу є наступні інструментальні та лабораторні дослідження:

• Фізичне обстеження. При об’єктивному огляді привертають увагу набряки обличчя, параорбітальної клітковини, гіперемія кон’юнктив, макулопапулезная висип на тілі. Пацієнти насилу здійснюють довільні рухи, іноді утворюються м’язові контрактури. У легенях при аускультації можуть вислуховуватись сухі дифузні хрипи. У половини хворих спостерігається гепатомегалія.
• Лабораторні дослідження. Однією з провідних ознак трихінельозу є лейкоцитоз та еозинофілія (20-60%) у загальному аналізі крові з максимальними значеннями на 2-4 тижні хвороби. Біохімічні параметри відрізняє підвищення активності АЛТ та АСТ, гіпергаммаглобулінемія, зниження загального білка та електролітів гіпоальбумінемія. У харкотинні можуть бути виявлені кристали Шарко-Лейдена.
• Виявлення інфекційних агентів. Серологічна діагностика (ІФА) стає інформативною з 3 тижня хвороби, потрібно проведення досліджень у парних сироватках з інтервалом 10-14 днів. Діагностичним титром вважається 1:100 та більше. У поодиноких випадках не раніше 9-10 діб захворювання виробляють мікроскопію біоптатів м’язової тканини, у яких виявляються збудники.
• Інструментальні методики. Ультразвукове дослідження суглобів, м’яких тканин та органів черевної порожнини рекомендовано з метою диференціальної діагностики. Проведення ЕКГ, ВІЛ-КС пацієнтам з трихінельозом необхідне для виключення міокардиту. Рентгенографія органів грудної клітки призначається за показаннями, у разі ураження легень можуть визначатися «леткі» інфільтрати.

Диференціальну діагностику трихінельозу здійснюють з лептоспірозом, який відрізняється переважно жовтяничними формами та кровотечами. Патологію також диференціюють з геморагічною лихоманкою з нирковим синдромом, типовими симптомами якої є дизуричні явища і натомість крововиливів; аскаридозом, у клініці якого часто зустрічається поєднання ураження ШКТ та респіраторного тракту; вісцеральним токсокарозом, що протікає з лімфаденопатією; набряком Квінке та набряками при нирковій недостатності.

Пацієнти із середньоважкою та тяжкою формами хвороби потребують стаціонарного лікування. При наростанні ознак дихальної недостатності, маніфестації міокардиту хворі перебувають у відділенні інтенсивної терапії. Постільний режим рекомендований до 3-4 днів відсутності підвищеної температури тіла при купованому больовому синдромі. Харчування пацієнтів з трихінельозом не має специфічних обмежень, рекомендується дотримуватися дієти, що щадить, з достатньою кількістю білка. Водний режим підлягає корекції, пов’язаної з набряком, потрібно виключення алкоголю, газованих напоїв, кави, чаю.

У схему терапії трихінельозу обов’язково включають етіотропні препарати (альбендазол, мебендазол, тіабендазол). Симптоматичне лікування спрямоване на усунення набрякового (фуросемід, дихлотіазид), та алергічного (індометацин, дезлоратадин) компонентів захворювання, дезінтоксикацію (хлосоль, глюкозо-сольові розчини), десенсибілізацію (хлорид, глюконат кальцію). За показаннями використовуються гормональні засоби (Преднізолон, дексаметазон), здійснюється корекція гіпопротеїнемії (альбумін, свіжозаморожена плазма). Досліджується можливість застосування ритуксимабу як альтернативи глюкокортикостероїдам.

Прогноз при легкій та середньотяжкій течії сприятливий. Одужання настає через 5-6 тижнів, середня летальність вбирається у 5%. При важких формах можлива тривала реконвалесценція (протягом 6 міс.) з залишковою астенізацією, міалгіями, контрактурами м’язів, що зберігаються. Застосування глюкокортикостероїдів порушує утворення капсули у личинок, тому при їх тривалому прийомі можливий затяжний перебіг та рецидиви захворювання.

Вакцина проти трихінельозу нині не розроблена. Профілактика полягає у суворому санітарно-ветеринарному контролі м’ясної продукції зі свинини та інших видів м’яса, трихінелоскопії на м’ясопереробних заводах та скотобійнях. Обов’язковою є ретельна температурна обробка м’яса, необхідно уникати вживання сирого м’яса диких тварин і свиней. Не можна згодовувати хижакам покидьки зі скотобоєн, закопувати тушки звірів після зняття шкурок.