Ушкодження нирок

Ушкодження нирок часто трапляють­ся при травмах черевної порожнини, поперекової ділянки, заочеревинного простору. Майже 70% ушкоджень нирок поєднуються з травмою інших органів. Ушкодження нирки, як і ін­ших внутрішніх органів, можуть бути закритими — без порушення цілісності зовнішніх покривів, і відкритими при пораненні останніх. Частіше тра­пляються закриті ушкодження нир­ки. Вони можуть бути наслідком уда­ру, падіння з висоти, стискання через зовнішні покриви, рідше — сильного струсу. При аномаліях розвитку та патологічних змінах нирки можуть травмуватись при несильних ударах. Закриті ушкодження нирки за тяжкістю поділяють на дев’ять груп.

1 група. Забій нирки-, трапляється часто.  При ньому спостерігаються множинні крововиливи в нирковій паренхімі. Надриви нирки макроско­пічно не виявляються. Хворий скар­житься на ниючий біль у попереко­вій ділянці, спостерігається мікрогематурія. Ультразвукове дослідження та екскреторна урографія змін не ви­являють.

2  група. Розриви капсули, травма навколониркової жирової кліткови­ ни, невеликі підкапсульні розриви паренхіми нирки, навколониркова ге­матома трапляються доволі  часто. При такій травмі характерна мікрогематурія.  За даними екскреторної урографії змін не спостерігається.
Ультразвукове обстеження може ви­явити навколониркову гематому.

3 група.  Підкапсульний розрив, який не досягає чашечок і миски; тра­пляється часто. Характерною є наяв­ність субкапсулярної гематоми. Хво­рий скаржиться на біль у попереко­вій ділянці, спостерігається мікрогематурія. Може пальпуватись болюча збільшена нирка. Екскреторна урографія виявляє деформацію чашечок без наявності сполучення гематоми з розривом, ультразвукове обстеження — субкапсулярну гематому різних розмірів.

4 група. Розрив паренхіми, що проникає в чашечки або миску, є тяжкою травмою і трапляється рідше. Тяжке ушкодження спричиняє значну кро­вотечу, утворення урогематоми в паранефральній клітковині. Така трав­ма часто супроводжується шоком. Характерними є анемія, профузна ге­
матурія. Можна виявити під час па­льпації урогематому. За даними екс­креторної урографії визначається контрастна речовина за межами ча­шечок.  Ультразвукове обстеження може виявити урогематому різних розмірів у заочеревинному просторі, згустки крові в мисці та чашечках,
деформацію нирки та відрив її час­ тини.

5 група. Розчавлення нирки є дуже тяжкою травмою. Характеризується наявністю множинних ліній розриву, супроводжується шоком, анемією, гематурією. Часто поєднується з травмами органів черевної порожнини та інших органів. Характерною є наявність урогематоми. За даними екскреторної урографії визначається конт­растна речовина за межами чашечок і миски. За даними ретроградної урографії визначаються множинні затьоки контрастної речовини.

Схематичне зображення закритих ушкоджень нирок: а — забій із розривом волокнистої капсули; б — множинні розриви паренхіми та ниркової миски; в — розрив волокнистої капсули без ушкодження паренхіми; г — розрив паренхіми, який сягає ниркових чашечок, мисок і волокнистої капсули; д — підкапсульний розрив паренхіми, який сягає ниркових чашечок і миски; є — розрив нирки, відрив судинної ніжки і сечоводу.

Ультразву кове обстеження може виявити урогематому різних розмірів в заочеревинному просторі, згустки крові в мисці та чашечках, деформацію нирки та відрив її.

6 група. Відрив магістральних ни­ркових судин трапляється рідко, є дуже тяжкою травмою. Супроводжу­ється сильною кровотечею, шоком, анемією. Може призвести до смерті хворого. Гематурія не спостерігаєть­ся при відриві судин і при відриві сечоводу. Необхідне ургентне опера­тивне лікування для зупинки крово­течі.

7 група. Контузія нирки при екстракорпоральній ударнохвильовій лі­тотрипсії є частою травмою нирки в останні роки. При використанні оп­тимальних параметрів екстракорпоральної ударнохвильової літотрипсії вона прирівнюється до забою нирки.

8  група. Ятрогенні ушкодження трапляються досить часто. До них на­лежать: ушкодження нирок при ви­ конанні черезшкірних оперативних втручань і досліджень верхніх сечових шляхів.

9  група. Поєднання згаданих ушкоджень з ушкодженнями інших органів.

Симптоматика та діагнос­тика. Найважливішою і практично постійною ознакою ушкодження ни­рки є гематурія. Інтенсивність гема­турії різна: від мікроскопічної до про-фузної зі згустками залежно від сту­пеня ушкодження паренхіми нирки. При інтенсивній гематурії наявні ознаки внутрішньої кровотечі. Ушкодження сечостатевих органів блідість, ниткоподібний пульс, холодний піт, навколониркова гематома, яку часто вдається пропальпувати. Діаг­ноз закритого ушкодження нирки ґрунтується на появі гематурії, навколониркової гематоми безпосередньо після травми. Ступінь ушкодження паренхіми можна визначити за допо­могою екскреторної урографії (вияв­ляє затікання рентгеноконтрастної речовини із чашечок у паренхіму нир­ки), радіоізотопної сцинтиграфії (ви­являє дефекти накопичення ізотопу в ділянках унікодження паренхіми ни­рки). Ультразвукове дослідження ви­являє розриви ниркової паренхіми, а також скупчення рідини (гематома, урогематома) в нирці, у заочеревин-ному просторі, у черевній порожнині. Якщо є сумніви, застосовують нирко­ву артеріографію, яка виявляє ушко­дження ниркових судин.

Лікування. У всіх випадках травми нирки необхідне стаціонарне лікування. При найлегших ступенях ушкодження нирки (забій, підкапсу-льний розрив) призначають консерва­тивне лікування: спокій (ліжковий режим протягом 14-21 дня), холод на ділянку нирки, гемостатичні та ан­тибактеріальні препарати.

При тяжких ушкодженнях нирки, кровотечі, яка є загрозою для життя хворого, необхідне термінове хірургі­чне втручання. Стан другої нирки в таких випадках визначають під час операції після зупинки кровотечі. Якщо під час операції виявлене розчавлення нирки, множинні глибокі розриви, відриви від її судин, вдають­ся до нефректомії. При обмежених розривах нирки накладають шви на паренхіму або виконують резекцію нирки. У всіх випадках травми нир­ки необхідно визначити функціональ­ний стан другої нирки. Оперативне лікування завжди має бути щадним. Необхідно зупинити кровотечу та від­новити нормальний пасаж сечі. По­казаннями до оперативного лікуван­ня є: 1) кровотеча, яка супроводжу­ється шоком, анемією, гематурією при неефективності консервативного ліку­вання і тяжкому стані хворого; 2) ге­матома заочеревинного простору, яка збільшується; 3) поєднання травми нирки з травмами інших органів, які потребують оперативного лікування.

Відкриті ушкодження нирки (рис. 79) поділяють на вогнепальні, колоті, різані. Вогнепальні поранення нирки можна поділити на основні групи:

1 група. Струс або забій, коли куля або уламок проходять через тканини, що оточують нирку. Характерна на­ явність травми паранефральної кліт­ковини, часто з гематомою.

2 група. Дотичні поранення з по­верхневими ушкодженнями парен­хіми.

3 група.  Наскрізні поранення з розривами нирки.

4 група. Сліпі поранення.

5 група. Розчавлення нирки.

6 група. Відрив нирки від судин та сечоводу.

7 група. Ятрогенні ушкодження.

8 група. Різні поєднання згаданих ушкоджень.

9 група. Поєднання згаданих ушкоджень з ушкодженнями інших органів.

Симптоматика та діагнос­тика. Загальний стан при пораненні нирки зазвичай тяжкий, часто супро­воджується шоком, анемією. Основний симптом — гематурія різної інтенсив­ності. Гематурії може не бути при за-купоренні сечоводу кров’яним згуст­ком, при відриві нирки від судин або сечоводу. У таких випадках у ділянці нирки спостерігається швидко нарос­таюча урогематома. При одночасному ушкодженні плеври або очеревини кров і сеча виливаються у ці порож­нини, зумовлюючи ознаки гемоторак­су або наявності вільної рідини в че­ревній порожнині. Витікання сечі в рану спостерігається рідко і з’являєть­ся пізніше. Для діагностики поранен­ня нирки набільш суттєве значення мають напрямок ранового каналу і гематурія. Уточнюють діагноз за до­помогою хромоцистоскопії, екскрето­рної урографії, фістулографії, ретрогра­дної урографії, радіоізотопної сцинти­графії, ультразвукового дослідження.

Розрив середньої частини правої нирки (аортограма, судинна фаза).

Лікування. При лікуванні по­ранень нирки здебільшого застосову­ють оперативне лікування.

Схематичне зображення відкритих ушкоджень нирки: а — забій нирки; б — дотичне поранення; в — наскрізне поранення; г — сліпе поранення; д — розчавлення; є — поранення великих судин нирки і сечоводу.

Консервативне лікування можливе лише при незначних ушкодженнях тканин. Лі­кування в таких випадках здійсню­ють за тими ж принципами, що й при закритих травмах нирки.

При оперативних втручаннях ре­комендується дотримуватись такої послідовності: спочатку зупинити кро­вотечу, потім виконати необхідну ко­рекцію кишки та шлунка, а відтак корекцію сечових органів. Залежно від ступеня ушкодження рекоменду­ється виконувати: вшивання дефек­ту нирки, резекцію нирки, нефректо­мію. Лише при найлегшому ступені поранення лікування обмежують пе­рвинною обробкою рани із розтином і дренуванням заочеревинного прос­тору. При ургентній нефректомії перед видаленням нирки слід перевіри­ти наявність і функціональну здат­ність другої нирки.

При сліпому пораненні за допомо­гою рентгенологічного обстеження уточнюють локалізацію кулі або ула­мка. За наявності їх у нирці здійсню­ють оперативне втручання. Що рані­ше його виконують, то більшими є можливості для виконання органозбе-рігаючої операції.

 Методи вшивання паренхіми нирки: а- накладання швів: 1 – вузлових; 2 – вузлових з тампонуванням рани ушкодженим м’язом; 3 – матрацних; б – зшивання при розходженні частин паренхіми – нефростомія за Боемінгаузом; в – стягнення частин паренхіми кетгутовою смужкою, нефростомія. 

Органозберігаючі операції з при­воду ушкоджень нирки зазвичай за­вершують дренуванням її через мис­ку або через паренхіму (нефростомія). Це необхідно для забезпечення адек­ватного пасажу сечі, тому що крово­теча у післяопераційний період може спричинити закупорення миски або сечоводу кров’яними згустками і при­звести до посилення кровотечі, гост­рого пієлонефриту і різкого погіршен­ня загального стану хворого.

Перша медична допомога у війсь­ково-польових умовах полягає у знеболюванні (промедол), введенні анти­біотика широкого спектру дії, накла­данні асептичної пов’язки, іммобілі­зації при переломах.

Функція травмованих нирок від­новлюється протягом 3-12 місяців, тому необхідно спостерігати хворого щонайменше протягом року.

УШКОДЖЕННЯ СЕЧОВОДУ

Ушкодження сечоводу внаслідок зо­внішніх впливів в ізольованому ви­гляді трапляється дуже рідко. Воно зазвичай поєднується з травмами нир­ки або сусідніх органів (хребта, орга­нів черевної порожнини), які “затіня­ють” ознаки ушкодження сечоводу. Значно частіше трапляються ушко­дження сечоводу, заподіяні під час операцій на органах черевної порож­нини, заочеревинного простору та ен­доскопічних інструментальних мані­пуляцій, особливо під час гінекологіч­них операцій.

Закриті ушкодження сечоводу по­діляють на такі групи: 1) забій; 2) неповний розрив стінки сечоводу; 3) повний розрив стінки сечоводу (про­світ сечоводу сполучається з оточую­чими тканинами); 4) розрив сечово­ду; 5) ятрогенні ушкодження; 6) різ­ні поєднання згаданих ушкоджень; 7) поєднання згаданих ушкоджень з ушкодженнями інших органів.

До відкритих ушкоджень сечово­ду відносять вогнепальні, колоті, різа­ні. Відкриті ушкодження сечоводу поділяють на такі основні групи:

1 група. Струс або забій. Характерна наявність травми паранефральної клітковини, часто з гематомою.

2 група. Дотичні поверхневі поранення без ушкодження усіх шарів сечоводу.

3 група. Поранення з ушкоджен­ням усіх шарів сечоводу.

4 група. Розрив сечоводу.

5 група. Ятрогенні ушкодження.

6  група. Різні поєднання згаданих ушкоджень.

 7 група. Поєднання згаданих уш­коджень з ушкодженнями інших ор­ганів.

Симптоматика та діагнос­тика. Зазвичай основними є ознаки поєднаних ушкоджень органів черев­ної порожнини. Згодом приєднують­ся симптоми сечової інфільтрації за­очеревинного простору. Основні сим­птоми при таких ушкодженнях — це виділення сечі у рану, відсутність сечі і біль у поперековій ділянці.

Розпізнають ушкодження сечово­ду за допомогою екскреторної уро-графії, висхідної уретерографії, ком­п’ютерної томографії, радіоізотопних методів дослідження, ангіографії, а та­кож ультразвукового дослідження. В окремих випадках застосовують фіс­тулографію. За даними екскреторної урографії реєструється несвоєчасне, слабке наповнення контрастом мис­ки та сечоводу, затікання контрасту за межі сечоводу.

Ретроградна уретеропієлограма: пошкодження лівого сечовода, безформний затьок сечі в заочеревину клітковину.

Лікування може бути консер­вативним або оперативним. Консер­вативне лікування рекомендується при забої сечоводу, надриві стінки се­човоду, при незначних ятрогенних ушкодженнях під час ендоскопічних втручань. При оперативному лікуван­ні можливе більш раннє відведення сечі шляхом нефропієлостомії, урете-ростомії або пієлостомії з одночасним або наступним відновленням сечово­ду за допомогою тієї або іншої рекон­струкції (уретероуретероанастомоз, уретеропієлоанастомоз, уретерокаліко-анастомоз, виведення ушкодженого се­човоду на шкіру, пересадження ушко­дженого сечоводу в сечовий міхур або кишку). При відкритих ушкодженнях необхідно обов’язково виконувати первинну хірургічну обробку рани. Перша медична допомога у військо­во-польових умовах полягає у знебо­люванні (промедол), застосуванні ан­тибіотика широкого спектру дії, на­кладанні асептичної пов’язки, іммо­білізації при переломах.

УШКОДЖЕННЯ СЕЧОВОГО МІХУРА

Ушкодження сечового міхура нале­жать до тяжких травм. Класифікація ушкоджень сечового міхура: закриті та відкриті; ізольовані та поєднані; неускладнені та ускладнені; внутрішньоочеревинні, позаочеревинні та змішані; ятрогенні.

Причиною закритого ушкодження сечового міхура може бути сильний удар у живіт, забій передньої стінки живота при його переповненні. Зсе­редини стінка міхура може бути уш­коджена при необережному уведенні в нього металевих інструментів. Зде­більшого закриті ушкодження се­чового міхура пов’язані з переломом кісток таза (травмування його кіст­ковими уламками) або зі зміщенням тазових кісток, до яких він прикріп­лений.

Ушкодження сечового міхура по­діляють на позаочеревинні — розрив у ділянці міхура, що не вкрита очере­виною, і внутрішньоочеревинні — роз­рив стінки міхура, вкритої паріетальною очеревиною. При потраплянні у порожнину очеревини сечі розвива­ється перитоніт. Позаочеревинний розрив сечового міхура призводить до розвитку у тазовій клітковині сечо­вих затьоків, а відтак і флегмон.

Симптоматика та діагнос­тика. Перші ознаки закритого роз­риву сечового міхура — біль унизу живота, безперервні безрезультатні по­зиви до сечовипускання, виділення крові замість сечі або невеликих кі­лькостей сечі, забарвленої кров’ю. При внутрішньоочеревинних розри­вах виявляють також симптоми по­дразнення очеревини, наявність віль­ної рідини у черевній порожнині, при позаочеревинних — припухлість і бо­лючість у надлобковій і здухвинній ділянках. Закриті ушкодження сечо­вого міхура діагностуються на основі перелічених вище симптомів, резуль­татів катетеризації сечового міхура і ретроградної цистографії у двох про­екціях.

 Дренування сечового міхура, навколоміхурової і тазової клітковини: 1 — за Хольцовим; 2 — надлобковий; 3 — за Буяльським-Мак-Уортером сечоміхуровий дренаж.

Уведення у сечовий міхур гумово­го катетера дає змогу підтвердити пі­дозру на розрив сечового міхура, якщо уведена по катетеру рідина виділяєть­ся назад краплями, не повністю і за­барвлена кров’ю. Для внутрішньооче-ревинного розриву сечового міхура характерний такий симптом: відсут­ність сечі або виділення лише неве­ликої кількості сечі по катетеру, уве­деному в сечовий міхур, відтак рапто­ве виділення великої кількості мут­ної, кров’янистої рідини при глиб­шому проведенні катетера. За допо­могою цистографії виявляють заті­кання рентгеноконтрастної речовини за межі контурів сечового міхура. Обов’язковим є виконання ультразву­кового дослідження органів черевної порожнини, заочеревинного простору для виявлення поєднаних ушкод­жень.

Лікування. У кожному випад­ку повного закритого ушкодження се­чового міхура потрібне негайне опе­ративне втручання. При неповному розриві та забої сечового міхура за­стосовують консервативне лікування: ліжковий режим, гемостатики, знебо­лювальні, антибіотики та протизапа­льні препарати, постійний катетер для профілактики двохетапного розриву на 10 днів.

При позаочеревинному розриві операція полягає у розтині сечового

міхура, видаленні вилитої сечі та гною із навколоміхурової клітковини, вши­ванні дефекту у стінці сечового міху­ра, дренуванні сечового міхура і тазо­вої клітковини. При внутрішньоочеревинному розриві виконують ниж-ньосерединну лапаротомію, ревізію і дренування черевної порожнини (рис. 80), зашивають ушкоджену стінку се­чового міхура, здійснюють епіцистостомію. У разі ушкоджень органів че­ревної порожнини необхідно спочат­ку провести корекцію органів черев­ної порожнини, потім зашити сечо­вий міхур і виконати епіцистостомію.

Відкриті ушкодження сечового міхура переважно вогнепальні, але можуть бути різаними, колотими, рвано-забитими. Відкриті поранення се­чового міхура поділяють на дотичні, наскрізні та сліпі; на поза- і внутрі-шньоочеревинні, змішані. Вони дуже часто поєднуються з травмами інших органів.

Симптоматика та діагнос­ти к а. У клінічній картині відкритих ушкоджень сечового міхура перева­жають часті і безрезультатні позиви до сечовипускання, виділення замість сечі крові. Характерною ознакою ушкодження сечового міхура є виді­лення сечі з рани. Внутрішньоочере-винні ушкодження зазвичай супрово­джуються ознаками перитоніту, позаочеревинні — симптомами сечової флегмони і уросепсису.

Вогнепальні поранення часто ха­рактеризуються тяжким станом хво­рого: шоком, кровотечею, анемією. Ді­агноз, як і при закритих ушкоджен­нях сечового міхура, підтверджують даними катетеризації сечового міху­ра і цистографії у двох проекціях, да­ними ультразвукового обстеження ор­ганів черевної порожнини та заочеревинного простору.

Перша медична допомога у війсь­ково-польових умовах полягає у зне­болюванні (промедол), застосуванні антибіотика широкого спектру дії, накладанні асептичної пов’язки, ім­мобілізації при переломах.

При відкритих ушкодженнях се­чового міхура лікування завжди опе­ративне. Його виконують за тими ж принципами, що і при закритих ушко­дженнях. Необхідно проводити хірур­гічну обробку рани.

УШКОДЖЕННЯ СЕЧОВИПУСКНОГО КАНАЛУ (СЕЧІВНИКА)

Ушкодження сечовипускного каналу (сечівника) серед ушкоджень сечових органів за частотою посідає перше мі­сце. Зовнішні ушкодження сечови­пускного каналу бувають частіше за­критими, рідше відкритими.

Закритим ушкодженням найчас­тіше піддаються мембранозна части­на сечовипускного каналу при пере­ломі кісток таза, коли розходження уламків лобкової і сідничної кісток, до яких фіксована мембранозна час­тина каналу, призводить до її розри­ву і бульбозна при забої промежини. Розрізняють проникаючі і непрони-каючі розриви сечовипускного кана­лу, ускладнені та неускладнені.

Ушкодження сечовипускного кана­лу можуть бути нанесені зсередини та іззовні. Зсередини канал може бути травмований металевим інструмен­том, особливо за наявності перешко­ди для його проведення. Симптоми такого ушкодження — гострий біль і уретрорагія. Лікування полягає у на­кладанні притискаючої пов’язки на статевий член або промежину, уведен­ні уретрального катетера №18-22 у ролі тампона.

Загальний стан при ізольованій травмі сечовипускного каналу може бути задовільним. При переломі кіс­ток таза часто спостерігаються озна­ки тяжкого шоку. Основні симптоми закритого ушкодження сечовипускно­го каналу: уретрорагія, гостра затрим­ка сечовипускання, урогематома на промежині. У тяжких випадках роз­виваються сечові затьоки у кліткови­ну промежини, калитки, передньої черевної стінки, стегон, а при порушен­ні цілості сечостатевої діафрагми — у тазову клітковину, що призводить до тазової флегмони. При непроникаючих розривах сечовипускного каналу спостерігається тільки уретрорагія. Про закриті ушкодження сечо­випускного каналу свідчать переліче­ні симптоми і дані уретрографії, які виявляють затьоки рентгеноконтраст­ної речовини за межі сечовипускного каналу.

У таких випадках показане негай­не хірургічне втручання: епіцисто-стомія, розтин і дренування урогема-том на промежині і в тазовій клітко­вині. Відновити цілість травмовано­го сечовипускного каналу безпосеред­ньо після його ушкодження можна лише у перші 6 годин (первинний уретроуретроанастомоз) після травми. У пізніші терміни розтрощення тка­нин, просочування їх кров’ю і сечова інфекція перешкоджають нормально­му загоєнню.

Відкриті ушкодження сечовипуск­ного каналу бувають головним чи­ном вогнепальними, рідше колотими, різаними, забитими, рваними та уку­шеними. Вони можуть бути проника­ючими і непроникаючими, сліпими і наскрізними без ушкодження та з ушкодженням всіх шарів стінки сечівника. Можливі також розриви та розчавлення сечівника. Вхідні та ви­хідні отвори локалізуються у сіднич­ній ділянці, у промежині, в пахвині. Клінічна картина відкритих поранень сечовипускного каналу в основному та ж, що і при закритих його ушко­дженнях, але можливе виділення сечі з рани в момент сечовипускання.

Визначення діагнозу за клінічни­ми ознаками і даними уретрографії здебільшого не становить труднощів. Перша медична допомога у війсково-польових умовах полягає у знеболю­ванні (промедол), застосуванні анти­біотика широкого спектру дії, накла­данні асептичної пов’язки, іммобілі­зації при переломах.

При відкритих ушкодженнях се­човипускного каналу лікування завж­ди оперативне та екстрене: первинна обробка рани, розтин і дренування сечового міхура, спорожнення гема­том і дренування сечових затьоків у клітковині таза. Відновлювати цілість сечовипускного каналу найчастішедоводиться за допомогою другої опе­рації через інфікованість рани. Епіцистостомія необхідна практично при всіх видах поранень.

ПОСТТРАВМАТИЧНІ СТРИКТУРИ ТА ОБЛІТЕРАЦІЇ СЕЧОВИПУСКНОГО КАНАЛУ (СЕЧІВНИКА)

Стриктура — рубцеве звуження про­світу сечівника. Стриктура та обліте­рація просвіту сечовипускного кана­лу найбільш поширені серед пізніх ус­кладнень травми цього органа. Знач­но рідше трапляються стриктури уре­три і звуження сечовипускного кана­лу запального походження на ґрунті гонорейного або трихомонадного уре­триту, зрідка — туберкульозу або си­філісу уретри. Запальні звуження се­човипускного каналу частіше вини­кають у його передній частині, можуть бути множинними. Травматичні стриктури переважно поодинокі і роз­ташовуються у задній частині кана­лу, особливо часто у мембранному від­ділі, який найбільше піддається роз­ривам. Нерідко спостерігаються стри­ктури сечівника після операцій на ньому з приводу травми. Ятрогенні стриктури виникають після ендоско­пічних досліджень, трансуретральних операцій, відкритих аденомектомій, операцій на шийці сечового міхура.

Класифікація. Стриктури по­діляють на природжені та набуті; про­хідні та непрохідні; довгі, короткі; множинні. Набуті стриктури бувають післятравматичними, запальними та ятрогенними. Залежно від прохідності сечівника запропонована робоча кла­сифікація посттравматичних стрик­тур (В.Б. Муравьев, 1991): компенсо­вана (урофлоуметричний індекс понад 10 мл/с, відсутність порушення сечо­вих органів), субкомпенсована (уро­флоуметричний індекс 5… 10 мл/с, не­значні порушення сечових органів), декомпенсована (урофлоуметричний індекс менш ніж 5 мл/с, значні пору­шення функції нирок, наявність залишкової сечі, хронічна інфекція се­чових шляхів і т.ін.).

Симптоматика та діагнос­тика. Першим симптомом звужен­ня сечовипускного каналу є утруднен­ня сечовипускання. Струмінь сечі стає тонким, хворий з великою напругою спорожняє сечовий міхур. Спершу роз­вивається компенсаторна гіпертрофія м’язової стінки сечового міхура, потім гіпотонія, а відтак атонія її. Сечовий міхур не спорожняється до кінця, з’яв­ляється залишкова сеча і врешті-решт розвивається повна хронічна затрим­ка сечовипускання. У розпізнаванні стриктур і облітерацій сечовипускно­го каналу провідну роль відіграє урет-рографія, за допомогою якої визнача­ють їх локалізацію і протяжність.

Окрім цього, стриктури уретри можуть бути виявлені при уведенні в сечовипускний канал еластичних го­ловчастих бужів. Спочатку уводять товсті бужі і визначають локалізацію стриктури. Далі уводять послідовно дедалі тонші бужі, доки один з них не пройде у сечовий міхур. За калібром останнього бужа судять про діаметр звуженої ділянки (калібрування се­човипускного каналу). Діагностику доповнюють уретроскопією.

Лікування. При стриктурах і облітераціях сечовипускного каналу лікування хворих може бути і консер­вативним, і оперативним. Компенсо­вані стриктури не потребують спеці­ального лікування. Необхідно прохо­дити спостереження та контрольне обстеження один раз на рік. Субкомпенсована стриктура потребує консер­вативного або ендоскопічного лікуван­ня. Консервативний метод полягає у систематичному бужуванні, яке не лише механічно розтягає звужену ді­лянку, а й спричиняє у ньому гіпере­мію, яка сприяє розм’якшуванню руб­ця. Бужування необхідно поєднува­ти з протизапальною, ферментною те­рапією (лідаза, ронідаза) та фізіотера­пією (магнітотерапія, діатермія, елек­трофорез). В останні роки бужування витісняється з клінічної практики оптичною уретротомією, що полягає у розтині звуженої ділянки спеціаль­ним лезом, яке вводять через операційний уретроцистоскоп чи резекто-скоп, або використанні спеціального уретротома. Така ендоскопічна опера­ція у багатьох випадках, головним чином при коротких стриктурах уре­три, заміняє відкриті операції і дає змогу майже цілковито обійтись без систематичного бужування уретри як самостійного методу лікування її руб­цевих змін. Можна використовувати балонну дилятацію коротких стрик­тур сечівника.

При неефективності оптичної урет­ротомії та при декомпенсованих стри­ктурах застосовують оперативне ліку­вання. Найкращі результати дає ре­зекція уретри з уретроуретроанасто-мозом “кінець у кінець” (операція Хольцова). Ця операція рекоменду­ється при стриктурах висячого, буль-бозного і мембранозного відділів се­човипускного каналу. При стрикту­рах і облітераціях простатичного від­ділу сечовипускного каналу, коли не­можливо виділити центральний від­тинок його для анастомозу за типом “кінець у кінець”, проводять інвагі­націю уретри (операція Соловова) — втягають мобілізовний периферичний відтинок у шийку сечового міхура і закріпляють його на цьому рівні за допомогою шовкових лігатур або ґумової трубки, виведених через надлоб­кову сечоміхурову норицю назовні. Велику стриктуру можна ліквідува­ти за методом Сесії, тотальну — за методом Русакова. Зазвичай після цих операцій тимчасово залишають надлобкову сечоміхурову норицю, яку загоюють пересічно через 2—3 тижні, коли завершується формування ново­го анастомозу уретри.

Сечові нориці сечівника є усклад­ненням ушкоджень сечівника. Най­частіше вони утворюються після від­критих ушкоджень сечівника. Діаг­ностика ґрунтується на даних анам­незу, огляду хворого, уретрографії.

Лікування. Рекомендується хі­рургічне лікування нориць сечівни­ка. Необхідно видалити рубцево-змінені ділянки тканини, встановити уре­тральний катетер, зашити дефект се­чівника. При сечівниково-прямокишкових норицях необхідно роз’єднати стінки сечівника і прямої кишки, за­шити дефекти, обов’язково змістити отвори стінок один відносно іншого.