Вірусний ентерит

Вірусний ентерит – гостре інфекційне захворювання, яке викликається ентеротропними вірусами, яке може протікати у вигляді ізольованого ураження тонкого кишечника або із залученням інших органів та систем. Найчастіше збудниками вірусного ентериту є ротавіруси, ентеровіруси, віруси Коксакі та ЕСНО. Джерело зараження – хвора людина чи носій. Характерні симптоми інтоксикації, діарейний синдром, блювання. Діагноз підтверджується при виявленні генетичного матеріалу мікроорганізму та чотириразового зростання титру специфічних антитіл. Лікування вірусного ентериту ґрунтується на дезінтоксикаційних та симптоматичних заходах. Специфічної противірусної терапії немає.

Вірусний ентерит – гостре вірусне ураження тонкого кишечника, що характеризується ознаками інтоксикації та порушення травлення. Може протікати у формі ентериту, гастроентериту, гастроентероколіту. В останні роки відзначається тенденція до активізації вірусних кишкових інфекцій у світі. У розвинених країнах постійно реєструється зростання захворюваності, головним чином, серед дітей та підлітків.

Особливістю патології є тривале здорове носія вірусу, при якому людина не має симптомів, але служить джерелом зараження. Збудники можуть перебувати в кишечнику протягом декількох місяців, а також мають високу стійкість у зовнішньому середовищі. Вони здатні довго зберігатися у воді, чим обумовлені масові спалахи вірусного ентериту. Всі ці фактори разом з різноманіттям ентеротропних вірусів визначають високу поширеність патології.

Збудниками вірусного ентериту є віруси, які мають тропність до епітеліальної та лімфоїдної тканини тонкого кишечника. Найбільш значущі у структурі захворюваності на ротавіруси та представники роду Enterovirus (віруси Коксакі, ЕСНО, поліовіруси, ентеровіруси 69, 71, 73, 77, 78 типів). Також вірусний ентерит можуть викликати більше ста некласифікованих мікроорганізмів, із чим пов’язана складність діагностики та відсутність специфічного лікування. Всі збудники мають стійкість до фізико-хімічних факторів, у тому числі до багатьох дезінфікуючих засобів.

Джерело зараження вірусним ентеритом – людина з клінічними проявами чи вірусоносійством. Особливу небезпеку становлять хворі із безсимптомною формою. Поширення інфекції відбувається контактно-побутовим (при недотриманні особистої гігієни, неякісному миття рук після відвідин санвузлів), водним (при питті зараженої води, особливо з відкритих джерел) та аліментарним шляхом (при вживанні заражених продуктів). Можлива вертикальна передача ентеротропних вірусів (від матері плоду), при цьому важлива роль відводиться прихованої течії вірусного ентериту у вагітної жінки.

Для спалахів вірусного ентериту характерна літньо-осіння сезонність. Після одужання зберігається тривалий імунітет, проте різноманіття збудників зумовлює можливість повторного інфікування.

Проникаючи у шлунково-кишковий тракт, мікроорганізми впроваджуються у слизову оболонку тонкого кишечника, де інтенсивно розмножуються та накопичуються. Життєдіяльність вірусів призводить до загибелі епітеліальних клітин, відторгнення ворсинок. У процесі відновлення відмерлих ворсинок при вірусному ентериті клітини слизової оболонки шлунково-кишкового тракту не можуть нормально функціонувати, тому прості вуглеводи не засвоюються. Накопичення цих компонентів у просвіті кишечника підвищує осмотичний тиск і призводить до порушення всмоктування електролітів, води та розвитку діарейного синдрому.

Прояви кишкових інфекцій відрізняються залежно від збудника, але й характерні загальні ознаки. Зазвичай вірусний ентерит починається з підвищення температури тіла до субфебрильних цифр (37-38 ° С). Пацієнта турбує слабкість, зниження апетиту та головний біль. Багаторазове блювання (до десяти і більше разів на добу) зазвичай передує діареї. Стілець рідкий, водянистий, пінистий, без домішок слизу та крові. При тяжкому перебігу вірусного ентериту частота випорожнень може досягати двадцяти разів на добу.

Зменшується обсяг сечі, що виділяється. Можливі помірні постійні болі у животі. Ці симптоми здебільшого супроводжуються катаральними явищами: нежиттю, закладеністю носа, болем у горлі та гіперемією зіва. Часто з перших днів на тілі з’являється висип, який потім безвісти зникає. При стертій формі вірусного ентериту симптоми менш виражені і досить швидко минають. Вірусоносійство не має клінічних ознак і може бути виявлене лише лабораторним шляхом.

Кишкові віруси мають спорідненість з багатьма тканинами організму людини, тому найчастіше прояви захворювання не обмежуються ентеритом. До процесу може залучатися центральна нервова система, слизова оболонка респіраторних шляхів, кон’юнктива очей, печінка, серце та м’язи.

У разі ураження ротоглотки захворювання супроводжується гіперемією її слизової оболонки, бульбашковими висипаннями на дужках мигдаликів. Вірусний кон’юнктивіт характеризується почервонінням очей, світлобоязню, сльозотечею та дрібними крововиливами. Поразка м’язового апарату протікає на кшталт полимиозита з хворобливістю різних груп м’язів.

З боку серцево-судинної системи при вірусному ентериті можливі ознаки міокардиту та ендокардиту (підвищена стомлюваність, прискорене серцебиття, аритмії та зниження артеріального тиску). Лімфотропні віруси (наприклад, аденовірус) призводять до збільшення лімфатичних вузлів. Ентеровірусний менінгіт, енцефаліт супроводжуються головним болем, нудотою, блюванням, судомами, втратою свідомості.

Імовірний діагноз вірусного ентериту гастроентеролог та лікар-інфекціоніст виставляють, враховуючи особливості клінічного перебігу захворювання та епідеміологічної обстановки у регіоні. Під час огляду пацієнта визначається блідість шкірних покривів, зниження тургору шкіри, сухість язика. Ентерит, спричинений аденовірусом, характеризується збільшенням різних груп лімфатичних вузлів. У клінічному аналізі крові при вірусному ентериті підвищено кількість лейкоцитів та ШОЕ. У копрограмі визначається неперетравлена ​​клітковина, зерна крохмалю та нейтральні жири; Дослідження на дисбактеріоз виявляє малий вміст біфідобактерій, лактобактерій.

З метою виявлення специфічних імуноглобулінів та безпосередньо збудника вірусного ентериту проводяться серологічні та вірусологічні дослідження, проте вони займають кілька днів, до того що не дозволяють відрізнити вірусоносійство від гострої маніфестної форми. Найважливіший діагностичний критерій гострої фази вірусного ентериту – чотириразове наростання титру антитіл у парних сироватках та виявлення РНК або ДНК вірусу методом полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР). Диференціальна діагностика вірусного ентериту проводиться з кишковими токсикоінфекціями, грипом, гострими респіраторними інфекціями не ентеровірусної етіології, менінгококовим та туберкульозним менінгітом, краснухою, кір та іншими захворюваннями залежно від переважаючого синдрому.

Специфічна етіотропна терапія не розроблена. Основними напрямками лікування ентериту в клінічній гастроентерології вважаються дезінтоксикація та симптоматичні заходи. При легких формах лікування проводиться амбулаторно, у важких випадках із вираженим зневодненням – в умовах інфекційного стаціонару. Дієтотерапія при вірусному ентериті передбачає виключення молочних продуктів, вуглеводів (фруктів та овочів); рекомендується рідка їжа, багата білком, вітамінами та мікроелементами. Показано рясне питво (регідрон), при сильній втраті рідини в результаті діареї та багаторазового блювання проводиться інфузійна регідратація (внутрішньовенно вводяться розчини, що відшкодовують втрату води та електролітів).

Призначаються імуномодулюючі препарати, інтерферони, ентеросорбенти. У разі гіпертермії, вираженого м’язового та головного болю при вірусному ентериті застосовуються анальгетики та жарознижувальні лікарські засоби. Для нормалізації мікрофлори використовуються пробіотики (препарати, що містять корисні для кишечника бактерії) та пребіотики (речовини, що створюють сприятливі умови для заселення флори).

Під час проведення своєчасного лікування прогноз вірусного ентериту сприятливий. При сильному зневодненні можливий розвиток таких ускладнень, як ниркова та серцево-судинна недостатність. У разі вираженого зниження імунітету, наявності супутньої патології вірусний ентерит набуває тяжкого перебігу, особливо якщо збудник має тропність до центральної нервової системи.

Профілактика вірусного ентериту полягає у дотриманні заходів особистої гігієни, ретельному миття фруктів та овочів, що вживаються у сирому вигляді, пиття лише очищеної води, обмеження відвідування людних місць у період епідемій та регулярному проведенні загальнозміцнювальних процедур. Член сім’ї, що захворів на вірусний ентерит, повинен бути ізольований в окремій кімнаті і використовувати індивідуальний посуд і рушники. Специфічної профілактики вірусних кишкових інфекцій (вакцинація) не розроблено.