Знижка - 10% на весь медичний одяг по промокоду HALAT5
Засоби, що впливають на кровотворення
Кров – це рідка тканина, в якій містяться формені елементи (еритроцити, лейкоцити, тромбоцити) і плазма з вмістом білків, факторів гемокоагуляційної та антигемокоагуляційної систем тощо. Завдяки цьому кров здійснює ряд важливих функцій. Зокрема, це: а) дихальна функція – транспорт кисню від легеневих альвеол до органів і тканин і вуглекислоти – від тканин до легень; б) функція живлення – перенесення поживних речовин (глюкози, амінокислот, жирних кислот, тригліцеридів тощо) від органів травлення, депонування чи органів, де вони синтезуються, до тканин; в) екскреторна функція – перенесення кінцевих продуктів обміну речовин (сечовини, сечової кислоти, креатиніну тощо) до нирок і деяких інших органів; г) гомеостатична функція – забезпечення сталості внутрішнього середовища; д) регуляторна функція – забезпечення транспорту медіаторів, гормонів, нейропептидів і метаболітів та речовин, які використовуються для їх синтезу; е) терморегуляторна функція – забезпечення сталості температури тіла; ж) захисна функція – забезпечення захисту організму від інфекції за рахунок лізоциму, антитіл, інших факторів.
Порушення функцій крові при її захворюваннях негативно відображається на діяльності багатьох органів і систем, перш за все, регуляторних і репаративних. Лікування таких захворювань здійснюється численними лікарськими препаратами, зокрема, засобами, що вибірково впливають на: а) еритропоез; б) лейкопоез; в) гемокоагуляційну та антигемокоагуляційну системи крові.
22.1. Препарати, що впливають на еритропоез
Основною функцією еритроцитів є перенесення кисню від легень до органів і тканин, що забезпечується наявністю в них гемоглобіну. Нестача еритроцитів і (або) гемоглобіну в них називається анемією, а різке збільшення їх – еритремією (поліцитемією).
При анеміях порушується постачання тканин киснем. Основними типами анемій є залізодефіцитна, В12-дефіцитна (мегалобластична) та фолієво-дефіцитна (макроцитарна). В основі залізодефіцитної анемії лежить нестача заліза в організмі. Мегалобластична і макроцитарна анемії розвиваються внаслідок відповідно порушення всмоктування ціанокобаламіну і дефіциту фолієвої кислоти.
Для лікування анемій застосовують стимулятори еритропоезу, тобто препарати, які прискорюють регенерацію крові, сприяють збільшенню кількості зрілих еритроцитів у крові, а також покращують синтез гемоглобіну. Причому, для лікування залізодефіцитної (гіпохромної) анемії використовують переважно препарати заліза, а В12-дефіцитної і макроцитарної анемії – ціанокобаламін і кислоту фолієву.
В останні роки арсенал протианемічних засобів розширився за рахунок еритропоетину і колонієстимулюючих факторів – гормонів, які регулюють розвиток і проліферацію клітин – попередників гемопоезу в кістковому мозку.
Залізодефіцитні анемії зустрічаються дуже часто, особливо у тих контингентів населення, в яких підвищена потреба в залізі. Це, перш за все, новонароджені діти, особливо недоношені, діти в період бурхливого росту, жінки під час вагітності і лактації. Дефіцит заліза нерідко виникає при багатьох захворюваннях, зокрема гострих і хронічних отруєннях гемолітичними отрутами, після перенесеної гастректомії, при важких захворюваннях ШКТ, деяких спадкових хворобах. Однак найчастіше причиною розвитку залізодефіцитної анемії є крововтрати, зокрема внутрішні, а в жінок, крім того, і менструації, під час яких вони можуть втрачати до 30 мг заліза і більше.
За даними ВООЗ, кожен п’ятий житель Землі має дефіцит заліза, особливо жінки. Тому проблема профілактики і лікування залізодефіцитних станів – латентного дефіциту та залізодефіцитної анемії – є надзвичайно актуальною проблемою медицини в усьому світі.
У лікуванні гіпохромних анемій провідне значення мають препарати заліза, бо тільки вони здатні ліквідувати його дефіцит, що є основною причиною цих захворювань. В основу лікуючої тактики гіпохромних анемій покладені особливості обміну заліза в організмі, які забезпечуються відповідними специфічними механізмами (рис. 61).
Залізо в організм надходить з їжею у вигляді гему і різноманітних комплексів з органічними сполуками. Гемове залізо всмоктується краще. Воно в ШКТ не розпадається. У шлунку під впливом HСl шлункового соку сполуки заліза іонізуються, а під впливом аскорбінової кислоти настає відновлення тривалентного заліза в двовалентне. Іонізовані двовалентні сполуки порівняно з тривалентними більшою мірою здатні всмоктуватись. Отже, наявність достатнього вмісту вільної HСl в шлунковому соку, як і наявність аскорбінової кислоти в харчових продуктах – обов’язкова передумова ефективного лікування. У хворого з гіпо- чи анацидним гастритом препарати заліза необхідно поєднувати з натуральним шлунковим соком.
У травному тракті засвоєння заліза пригнічують фосфорна кислота, фітин, танін, хелатні і комплексоутворюючі сполуки, солі кальцію, деякі лікарські засоби – левоміцетин, альмагель, препарати кальцію тощо. Воно порушується при захворюваннях травного тракту. Покращують цей процес аскорбінова і янтарна кислоти, фруктоза, амінокислоти, тому ці чинники нерідко вводять до складу комбінованих залізовмісних засобів.
Всмоктується залізо в дванадцятипалій і проксимальному відділі тонкої кишки, а при залізодефіцитній анемії – і в більш дистальних відділах її, причому в незначній кількості: у здорових дорослих людей – 0,5-1 мг/день, у хворих на гіпохромну анемію – 1-2 мг/день, у жінок при вагітності – 3-4мг/день. І це при вмісті заліза в денному раціоні – близько 10-15 мг. Лімітує цей процес об’єм механізму активного транспорту заліза, який здійснюється в слизовій оболонці вказаних ділянок кишечника. Залізо зв’язується з наявним тут білком апоферитином у вигляді комплексу феритину. Цей комплекс постійно залишається в слизовій кишечника як депо заліза і як фактор, який забезпечує передачу його в сироватку крові для взаємодії з b1-глобуліном (трансферином). У вигляді комплексу феротрансферину залізо надходить в органи депонування – печінку, селезінку і кістковий мозок, де також знаходиться у вигляді феритину чи гемосидерину. В міру використання його в червоному кістковому мозку для синтезу гемоглобіну залізо тією ж транспортною системою доставляється з депо до місця дозрівання еритроцитів.
Отже, інтенсивність всмоктування заліза в кишковому тракті лімітується ступенем насичення ним тих білків, які беруть участь у його всмоктуванні, транспорті і депонуванні, тобто апоферитину слизової оболонки кишечника, трансферину плазми крові і апоферитину тканинних депо. При насиченні цих білків залізом абсорбція його в кишечнику припиняється. Звідси стає зрозумілим, що ліквідація дефіциту заліза при гіпохромній анемії можлива лише при тривалому лікуванні – упродовж 3 міс. і більше. Із загальної кількості заліза, яке потрапило в організм, близько 70 % використовується для синтезу гемоглобіну, 10 % входить до складу міоглобіну, близько 1 % – цитохрому й інших ферментів, майже 10-20 % знаходиться в депо. Розподіл заліза у дорослих людей подано в таблиці 31. Така кількість заліза в організмі наявна в нормі при середній масі тіла чоловіків 80 кг і рівні гемоглобіну 160 г/л, а жінок – відповідно 55 кг і 140 г/л.
Фізіологічні втрати заліза з калом, сечею і злущеним епітелієм кишечника становлять у дітей 0,1-0,3 мг/добу, підлітків – 0,5-1, дорослих – 1-1,5мг/добу; у жінок зі збереженим менструальним циклом – до 2,5-3 мг/добу. До 45-річного віку вміст заліза у жінок складає у середньому 35мг/кг, у чоловіків – 50 мг/кг. Після менопаузи показники обміну заліза у людей обох статей вирівнюються.
Лікування хворих на залізодефіцитну анемію починають тільки після встановлення діагнозу та виявлення причини, яка викликала це захворювання. Тому програма лікування охоплює засоби чи заходи, які усувають причину залізодефіцитної анемії (етіотропне лікування), а також залізовмісні препарати (патогенетичне лікування). Такі препарати звичайно містять солі і двовалентного (Fe2+), і тривалентного (Fe3+) заліза. Сполуки Fe2+ мають властивості слабкого відновлювача, а Fe3+ – слабкого окислювача.
За хімічною будовою сполуки заліза умовно поділяють на дві групи:
а) прості, легкоіонізуючі солі – фероцени, або металоорганічні сполуки, хелатні сполуки;
б) складні – полінуклеарні гідроксильні сполуки-комплекси (табл. 32).
Препарати простих солей заліза застосовують тільки перорально, а хелатні сполуки та полінуклеарні гідроксильні комплекси – внутрішньом’язово і внутрішньовенно. У лікуванні залізодефіцитної анемії доцільніше використовувати солі двовалентного заліза через їх кращу біодоступність. Перевага надається препаратам із високим вмістом заліза та таким, які містять аскорбінову, янтарну, фумарову кислоти, амінокислоти, мукопротеазу тощо (табл.32). Препарати групи фероценів мають обмежене застосування, оскільки, незважаючи на добру засвоюваність, вони мають здатність депонуватися в жировій тканині, що недоцільно. Хелатні сполуки заліза малотоксичні, але вони мають короткий період напіввиведення, а полінуклеарні гідроксильні комплекси заліза неможливо застосовувати перорально. Їх призначають тільки внутрішньом’язово чи внутрішньовенно.
Для визначення орієнтовної курсової дози препаратів заліза для парентерального введення запропоновано ряд формул, наприклад:
А = К Ч (100 – 6 Ч Нb) Ч 0,0066,
де А – кількість ампул препарату, що містять по 100 мг заліза, на курс лікування; К – маса тіла хворого; Нb – вміст гемоглобіну (г %).
Одноразове парентеральне введення препаратів не повинно перевищувати 100 мг елементарного металу через неможливість засвоєння трансферином. При передозуванні залізо починає відкладатись у внутрішніх органах, що є передумовою розвитку гемосидерозу.
Раніше як залізовмісні препарати для ентерального введення широко використовувались заліза лактат, заліза сульфат, залізо відновлене тощо. Зараз їх застосовують рідко через ряд негативних властивостей. Перевага надається фераміду, фероцерону, комбінованим препаратам ферокалю, ферроплексу і ін. як менш токсичним.
Ферамід – комплексна сполука заліза з нікотинамідом. Дрібнокристалічний порошок блідо-жовтого кольору. Призначають при постгеморагічній анемії і залізодефіцитних анеміях будь-якого іншого походження (по 0,1 г 3 рази на день протягом 3-4 тижнів).
Фероцерон – натрієва сіль ортокарбоксибензолфероцерону. Темно-оранжевий кристалічний порошок без запаху, гіркий на смак. Призначають по 0,3 г 3 рази на день після їди при залізодефіцитних анеміях будь-якого походження. Препарат добре переноситься хворими. Інколи виникає нудота. Його не обов’язково комбінувати з аскорбіновою і хлороводневою кислотами.
Ферокаль – таблетки, що містять сульфат заліза (0,2 г), кальцію фруктозодифосфат (0,1 г) і церебролецитин (0,02 г). Застосовують при лікуванні залізодефіцитних анемій, загальному занепаді сил після інфекційних захворювань, після перенесених оперативних втручань (по 2-6 таблеток 3 рази на день після їди).
Ферроплекс – драже, що містить заліза сульфат (0,05 г) і кислоту аскорбінову (0,03 г). Призначають по 1-2 драже 3 рази на день після їди.
Основними препаратами заліза для парентерального застосування є фербітол, ферковен, феррум-лек тощо. Вони використовуються лише тоді, коли дефіцит заліза не ліквідується пероральним прийомом залізовмісних препаратів, коли необхідно прискорити цей процес, наприклад перед оперативним втручанням, а також у хворих із хронічною крововтратою, коли втрата заліза перевищує пероральне надходження.
Фербітол – це водний розчин залізосорбітолового комплексу, що містить близько 50 % заліза. Призначають при залізодефіцитних анеміях різної природи щоденно по 2 мл (внутрішньом’язово!) протягом 15-30 днів. Дітям він вводиться тоді, коли анемія викликана дефектами харчування, інфекційними захворюваннями, а також у зв’язку з недоношеністю. Хворі переносять препарат добре. Лише в окремих пацієнтів може з’явитися нудота. Він протипоказаний при гемохроматозі, порушеннях функцій печінки і при гострому нефриті.
Ферковен – комбінований препарат заліза для внутрішньовенного введення. Містить заліза сахарат, кобальту глюконат і розчин вуглеводів. Наявність у ньому кобальту сприяє більш енергійному еритропоезу. Вводять у вену дуже повільно: в перші 2 дні по 2 мл, потім по 5 мл. Після ліквідації дефіциту заліза в організмі лікування гіпохромної анемії продовжується препаратами для перорального застосування. Після перших ін’єкцій ферковену, як і при його передозуванні, може з’явитись гіперемія обличчя і шиї, почуття стиснення в грудній клітці, біль у попереку. Ці прояви зникають після введення під шкіру розчину аналгетика й атропіну сульфату (0,5 мл 0,1 % розчину). Ферковен протипоказаний при гемохроматозі, захворюваннях печінки, коронарній недостатності, гіпертонічній хворобі. Лікування цим препаратом проводять тільки в стаціонарі.
Феррум-лек – препарат для внутрішньовенних і внутрішньом’язових ін’єкцій. Для внутрішньом’язових ін’єкцій він містить триосновне залізо в комплексі з мальтозою, для внутрішньовенних вливань – заліза сахарат. Препарат для внутрішньом’язових ін’єкцій вводять по 4 мл (вміст 2 ампул) через день, а для внутрішньовенних – в 1-й день – 2,5 мл (вміст 1/2 ампули), на 2-й день – 5 мл, на 3-й день – 10 мл, потім 2 рази на тиждень по 10 мл. Введення у вену проводять дуже повільно (1 мл за 1 хв). Вміст ампули (5 мл) розводять 1:2 ізотонічним розчином натрію хлориду.
Перші ознаки позитивної дії препаратів заліза при пероральному лікуванні гіпохромної анемії з’являються через декілька днів у вигляді ретикулоцитозу. Через 2-4 тижні відмічається збільшення гемоглобіну в крові (на 1г/л за добу).
Тривалість лікування залізодефіцитної анемії цими препаратами визначається показниками нормалізації периферичної крові і вмісту сироваткового заліза. Якщо нормалізація складу периферичної крові завершується протягом 1-2 міс. (вміст гемоглобіну у чоловіків – 140-180 г/л, у жінок – 120-140г/л), лікування продовжується ще один місяць, звичайно в менших дозах – 60-80 мг елементарного заліза на добу. Якщо причину тривалої кровотечі усунути не вдається – призначають підтримуючу терапію: протягом тижня щоденно по 20-40 мг елементарного заліза; після кожної 3-4-тижневої перерви – повторно впродовж тижня.
У процесі лікування хворих на гіпохромну анемію препаратами заліза для перорального прийому нерідко виникають побічні реакції, особливо з боку ШКТ – нудота, блювання тощо. Це пояснюється здатністю препаратів заліза легко дисоціювати з утворенням вільних іонів заліза, які мають здатність денатурувати білки мікроворсинок слизової оболонки травного тракту. Настає подразнення і запалення. Залізо може викликати закреп через зв’язування сірководню в кишечнику. Можлива і діарея, коли внаслідок взаємодії заліза з сірководнем утворюється сірчане залізо – сполука, яка подразнює стінку кишки. Може з’явитись металевий присмак у роті, темне забарвлення калу. Такі побічні реакції частіше проявляються у пацієнтів на захворювання ШКТ та в осіб похилого віку.
Препарати двовалентного заліза можуть ушкоджувати мембранні структури, спричиняти вивільнення й активацію біологічно активних речовин, мікросомних ферментів у зв’язку з їх прооксидантними властивостями і здатністю ініціювати вільнорадикальні реакції. Внаслідок цього настає ушкодження органів і тканин. Тому для попередження таких ускладнень до складу деяких залізовмісних препаратів уводять речовини з антиоксидантною дією та стимулятори абсорбції заліза.
Останім часом з’явились препарати, які містять залізо в мікродіалізних гранулах або специфічні матриці. Це сприяє поступовому вивільненню заліза з препарату, забезпечує добре всмоктування та засвоєння, наприклад, ферро-градумет.
Ускладненнями парентерального введення відповідних препаратів є флебіти, потемніння шкіри у місцях ін’єкцій, абсцеси, алергічні реакції – кропив’янка, лихоманка, артралгія, інколи анафілактичний шок.
Для лікування гіпохромної анемії, крім залізовмісних препаратів, використовуються також кобальтвмісні засоби, зокрема коамід. Вони також є стимуляторами кровотворення, сприяють засвоєнню заліза організмом, синтезу гемоглобіну тощо.
Коамід є дихлорнікотинамідом кобальту. Вводять його по 1 мл 1 % розчину підшкірно щоденно протягом 25-30 днів. Хворі переносять його добре. Для лікування гіпохромної анемії коамід нерідко комбінують із залізовмісними препаратами.
Перспективними в лікуванні гіпохромних анемій є препарати гемопоетичних факторів росту. Їх почали отримувати методом генної інженерії. Гемопоетичні фактори росту – це глікопротеїнові гормони, які регулюють проліферацію і диференціювання клітин-попередників гемопоезу в кістковому мозку. У медичній практиці використовують еритропоетин. Він стимулює проліферацію і диференціацію еритроїдного ростка, впливаючи на специфічні рецептори попередників еритроцитів у кістковому мозку. Препарат виявився ефективним при анеміях, обумовлених хронічною недостатністю нирок, ревматоїдним артритом, злоякісними пухлинами, СНІДом, при анемії новонароджених. Його часто поєднують із препаратами заліза.
При дефіциті вітаміну В12 виникає В12-дефіцитна анемія. Вона характеризується гальмуванням процесів синтезу гемоглобіну й утворенням еритроцитів мегалобластичного типу. Незважаючи на зростання вмісту гемоглобіну в кожному еритроциті, загальна кількість його в крові зменшується (через значне зменшення кількості еритроцитів).
Дефіцит вітаміну В12 виникає через порушення його засвоєння. З продуктів харчування (особливо м’яса, печінки, яєць, молочних продуктів) всмоктування його можливе лише при наявності в шлунку гастромукопротеїну, який секретується парієтальними клітинами слизової оболонки цього органа. У комплексі з ним вітамін В12 досягає дистальних відділів сліпої кишки, де резорбується через високоспецифічний рецепторно-транспортний механізм. Отже, дефіцит вітаміну В12 не виникає при нормальному функціонуванні шлунка і дистальних відділів сліпої кишки. За таких умов із наявної кількості вітаміну В12 в добовій дієті (5-30 мкг) може абсорбуватися 1-5 мкг при добовій потребі 2 мкг. Значна кількість цього вітаміну депонується в печінці (в середньому 3000-5000 мкг). Тому при раптовому припиненні надходження його в організм, наприклад, тотальній резекції шлунка, мегалобластична анемія виникає лише через 5 років.
Дефіцит вітаміну В12, як і фолієвої кислоти, перш за все, призводить до пригнічення синтезу ДНК. Це проявляється гальмуванням мітозу, патологічним дозріванням і функціонуванням клітин крові, виникненням гіперхромної анемії. Може розвинутись також панцитопенія – захворювання, при якому спотворюється не тільки еритропоез, але й пригнічується дозрівання лейкоцитів і тромбоцитів.
На відміну від вітаміну В12, фолієва кислота із харчових продуктів (печінки, нирок, зелених овочів) всмоктується вільно і повністю в проксимальному відділі тонкої кишки (близько 50-200 мкг/добу, при вагітності – 300-400мкг/добу). Добова потреба – 200-400 мкг/добу. У печінці та інших органах депонується близько 5-20 мг фолатів. Цієї кількості вистачає на 1-6 міс. нормального кровотворення, після чого може розвинутись дефіцит фолатів. Фолієва кислота входить до складу кофакторів, які використовуються для забезпечення синтезу ДНК. В організмі під впливом фолатредуктази вона перетворюється в тетрагідрофолієву кислоту, тобто активну форму вітаміну (рис. 62).
Провокують виникнення дефіциту фолієвої кислоти деякі протисудомні засоби (дифенін), оральні контрацептиви, ізоніазид тощо, бо вони можуть порушувати абсорбцію її в ШКТ. Дефіцит фолієвої кислоти проявляється у вигляді макроцитарної анемії.
Вітамін В12 і кислота фолієва застосовуються для лікування лише тих захворювань, які супроводжуються їх дефіцитом, перш за все, мегалобластичної анемії. Оскільки дефіцит вітаміну В12 зумовлений порушенням його всмоктування в ШКТ, ефективним може бути лише його парентеральне застосування. В свою чергу, у зв’язку з добрим всмоктуванням кислоти фолієвої вдаватися до парентерального застосування її недоцільно.
Ціанокобаламін – a-(5,6-диметилбензимідазоліл)-кобамідціанід – є ефективним препаратом при мегалобластичній анемії, анеміях, що розвинулись після резекції шлунка, у зв’язку з наявністю поліпозу і сифілісу цього органа, інвазії широким стьожківцем, анеміях, що супроводжують ентероколіти. Він використовується також (у поєднанні з препаратами заліза) для лікування постгеморагічних і залізодефіцитних анемій, анемій аліментарного характеру або викликаних отрутами і лікарськими речовинами (рис. 63).
Вводять розчин ціанокобаламіну парентерально – підшкірно, внутрішньом’язово, внутрішньовенно і ендолюмбально по 0,1-0,2 мг через день до зникнення проявів анемії (анізоцитозу і пойкілоцитозу) і нормалізації картини крові. Призначення ціанокобаламіну всередину є недоцільним, тому що він у хворих погано всмоктується.
Вітамін В12 бере участь у синтезі лабільних метильних груп, що необхідно для утворення холіну, метіоніну, креатину, нуклеїнових кислот, сприяє обміну жирів і вуглеводів, активному накопиченню тіолових сполук, позитивно впливає на функцію кровотворення, печінки, нервової системи тощо.
Мета лікування мегалобластичної анемії вітаміном В12 полягає не тільки в нормалізації картини крові і ліквідації клінічних проявів захворювання, але й у максимальному поповненні депо цього вітаміну. Тому спочатку ціанокобаламін вводять внутрішньом’язово по 100-1000 мкг щоденно або через день протягом 1-2 тижнів (період насичення). Далі проводять підтримуюче лікування: препарат у тих же дозах вводять один раз на місяць упродовж усього життя. Позитивний результат такого лікування відмічається вже через 2-3 доби у вигляді ретикулоцитозу. Повна нормалізація кровотворення настає в кінці першого-другого місяців лікування.
У процесі лікування ціанокобаламін може викликати біль в ділянці серця, серцебиття, нервове збудження, поліцитемію, лейкоцитоз тощо. Він протипоказаний при тромбофлебіті, еритремії, еритроцитозі.
Існує і фолієводефіцитна, або макроцитарна, анемія – різновид гіперхромної. Вона розвивається при підвищеній потребі організму у фолієвій кислоті, наприклад при вагітності. Макроцитарна анемія характеризується появою в крові великих еритроцитів (макроцитів), багатих на гемоглобін, але загальна кількість їх різко зменшена. Ефективним засобом лікування цього захворювання є кислота фолієва.
Кислота фолієва є ефективним засобом не тільки при макроцитарній анемії, але й при анеміях і лейкопеніях, викликаних хімічними сполуками й іонізуючою радіацією, при анеміях, що виникають у зв’язку з резекцією шлунка і кишечника, аліментарних макроцитарних анеміях новонароджених. Із профілактичною метою кислоту фолієву призначають всередину по 0,02-0,05 мг щоденно, а з лікуючою метою – до 5 мг на добу протягом 20-30 днів. Кислоту фолієву призначають разом із ціанокобаламіном при мегалобластичній анемії. Ізольоване її застосування при цій патології не проводиться, оскільки при цьому наростають патологічні зміни з боку спинного мозку. Для лікування мегалобластичної анемії і відновлення депо фолатів досить призначати препарат у добовій дозі 1-2 мг, щоденно. Уже під час першого тижня лікування спостерігається збільшення рівня гемоглобіну в крові. Цілковита корекція анемії відбувається протягом 1-2 місяців.
Кислота фолієва бере участь не лише в синтезі ДНК, але й амінокислот (метіоніну, серину та ін.), пуринових і піримідинових сполук, в обміні холіну тощо.
Для лікування еритремії (поліцитемії) використовують іміфос (див. протибластомні засоби), радіоактивні ізотопи фосфору (32Р) тощо. Ці препарати пригнічують кровотворну функцію кісткового мозку, що призводить до зменшення кількості еритроцитів у крові, усунення клінічних проявів захворювання.
Препарати
Заліза сульфат (Ferri sulfas) – порошок в добре закупорених банках.
Ферамід (Feramidum) – таблетки по 0,1 г.
Фероцерон (Ferroceronum) – таблетки по 0,1 г і 0,3 г.
Ферокаль (Ferrocalum) – комбіновані таблетки.
Ферроплекс (Ferroplex) – комбіновані драже.
Фербітол (Ferbitolum) – герметично закриті флакони по 2 мл.
Ферковен (Fercovenum) – ампули по 5 мл.
Феррум-лек (Ferrum Lek) – ампули по 2 мл (для внутрішньом’язових ін’єкцій) і ампули по 5 мл (для внутрішньовенних ін’єкцій).
Коамід (Coamidum) – ампули по 1 мл 1 % розчину.
Ціанокобаламін (Cyаnocobalaminum) – ампули по 1 мл 0,003 %, 0,01 %, 0,02 % і 0,05 % розчину.
Кислота фолієва (Acidum folicum) – таблетки по 0,001 г.
22.2. Препарати, що впливають на лейкопоез
Лейкопоез, як і еритропоез, здійснюється в червоному кістковому мозку. Продукти його – лейкоцити – виконують захисну функцію крові. При цьому нейтрофіли здійснюють фагоцитоз – поглинання і перетравлення збудників інфекційних захворювань, а лімфоцити забезпечують клітинний і гуморальний імунітет. Недостатня продукція лейкоцитів і різке зменшення їх кількості в крові (лейкопенії) супроводжується зниженням опірності організму до патогенних мікроорганізмів. Надмірна продукція лейкоцитів призводить до різкого збільшення їх кількості в крові і може бути ознакою лейкозу.
При захворюваннях, які супроводжуються лейкопенією (гранулоцитопенією), застосовують стимулятори лейкопоезу, тобто препарати, які прискорюють продукцію лейкоцитів у кістковому мозку, відновлюють нормальну їх кількість у крові. Це, перш за все, нуклеїнові кислоти, зокрема натрію нуклеїнат, деякі похідні піримідину – пентоксил, метилурацил тощо.
Натрію нуклеїнат – натрієва сіль нуклеїнової кислоти, яку отримують гідролізом дріжджів. Стимулює діяльність кісткового мозку, зокрема лейкопоез, прискорює регенерацію, активує фагоцитарну активність макрофагів і факторів неспецифічного імунітету, функцію лімфоцитів тощо. Застосовується при гранулоцитопенії, в тому числі лейкопенії, яка виникла під впливом фармакологічних засобів (сульфаніламідів, препаратів миш’яку, антитиреоїдних і протибластомних засобів, бутадіону, аміназину тощо).
Призначають натрію нуклеїнат всередину по 0,1-0,2 г 3-4 рази на день після їди протягом 2 тижнів – 3 місяців і довше, а внутрішньом’язово або підшкірно – по 5-10 мл 2-5 % свіжовиготовленого розчину.
Пентоксил, як і інші похідні піримідину, стимулює ріст клітин, лейкопоез, посилює фагоцитарну активність лейкоцитів, проявляє протизапальну дію.
Застосовують при некротичній ангіні, хронічному бензольному отруєнні, при рентгено-, радіотерапії й інших станах, які супроводжуються гранулоцитопенією. Призначають усередину по 0,2-0,3 г 3-4 рази на день.
У зв’язку з наявністю в препарату подразнюючих властивостей він може викликати появу диспепсичних розладів, тому його необхідно приймати після їди.
Метилурацил також є стимулятором лейкопоезу. На відміну від пентоксилу, не має подразнюючої дії, тому може бути використаний місцево, у вигляді мазі. Показаннями до місцевого застосування метилурацилу є в’яло регенеруючі рани, опіки, трофічні виразки, відкриті переломи кісток, фотодерматити, пролежні, а також проктити, сигмоїдити, виразкові коліти тощо. У таких випадках використовують 10 % мазь, свічки ректальні, мікроклізми тощо. З метою місцевого впливу на слизову оболонку шлунка препарат застосовують також при виразковій хворобі, хронічному гепатиті.
Як стимулятор лейкопоезу метилурацил використовують за тими ж показаннями, що і пентоксил, а також для лікування хворих на гепатит чи панкреатит (по 0,5 г 4 рази на день).
Хворі переносять препарат добре. Лише після введення у пряму кишку інколи з’являється відчуття паління, при прийомі всередину – головний біль, запаморочення.
В останні роки для лікування захворювань, які супроводжуються різкою лейкопенією, почали використовувати препарати, що є аналогами ендогенних мієлоїдних факторів росту.
Ці фактори в організмі забезпечують проліферацію і диференціацію попередників лейкоцитів, сприяють фагоцитозу й імунним процесам, регулюють продукцію цитокінів. Зокрема, методом генної інженерії отримали так званий рекомбінантний людський гранулоцитарно-макрофагальний колонієстимулюючий фактор (GM-CSF) під назвою молграмостим (лейкомакс). Як виявилось, він здатний стимулювати проліферацію, диференціацію і функцію тих клітин, з яких утворюються гранулоцити і моноцити, макрофаги. Завдяки цьому молграмостим прискорює відновлення гранулоцитів, дефіцит яких виникає після інтенсивної хіміотерапії, трансплантації кісткового мозку, знижує ризик інфекцій. Крім того, він виявився ефективним при мієлодисплазії, апластичній анемії, лейкопенії будь-якого генезу.
Для пригнічення лейкопоезу при лейкозах використовують протибластомні засоби – меркаптопурин, вінбластин, метотрексат, мієлосан, хлорбутин тощо (стор. 667).
Препарати
Натрію нуклеїнат (Natrii nucleinas) – порошок – по 100 г у флаконах темного скла.
Пентоксил (Pentoxylum) – таблетки по 0,025 г і 0,2 г.
Метилурацил (Methyluracilum) – таблетки по 0,5 г; свічки ректальні по 0,5 г; 10 % мазь.