Вульвовагініт

Вульвовагініт – первинно-неінфекційне або інфекційне (специфічне або неспецифічне) запальне ураження слизової оболонки зовнішніх статевих органів та піхви. Симптоматика вульвовагініту будь-якої етіології представлена ​​гіперемією, набряклістю, печінням і свербінням вульви. Характер виділень із статевих шляхів залежить від причини/збудника вульвовагініту. Захворювання діагностується виходячи з гінекологічного огляду, результатів дослідження мазка методами бактеріоскопії, мікробіологічного посіву, ПЛР. Лікування вульвовагініту складається з етіотропної терапії, місцевих процедур (ванн, спринцювання, введення свічок), відновлення мікрофлори піхви.

Вульвовагініти – група запальних захворювань нижніх статевих шляхів (вульви та піхви) різної етіології. Найбільша захворюваність на вульвовагініт діагностується серед дівчаток молодше 10 років і жінок у період постменопаузи, що пов’язано з особливостями жіночої вікової фізіології. Незважаючи на успіхи фармакотерапії, поширеність запальних захворювань (вульвітів, кольпітів, вульвовагінітів) залишається на стабільно високому рівні. У структурі гінекологічної патології вульвовагініти становлять до 60-80% всіх звернень.

Торпідність перебігу, схильність до рецидивів та хронізації, змішана етіологія захворювання, залучення сечовивідних шляхів та вищих відділів статевого тракту визначають актуальність проблеми вульвовагінітів для сучасної гінекології. Здається нешкідливою здавалося б патологія, може мати дуже серйозні віддалені наслідки для жіночого репродуктивного здоров’я як позаматкової вагітності, невиношування вагітності, трубного безпліддя тощо.

На підставі клініко-етіологічного принципу виділяють дві групи вульвовагінітів: первинно-неінфекційні та первинно-інфекційні. Первинно-неінфекційні вульвовагініти можуть мати травматичне, алергічне, паразитарне, дисгормональне, дисметаболічне походження. З урахуванням етіології інфекційні вульвовагініти поділяються на:

• неспецифічні (кокково-бацилярні)
• специфічні (кандидозний, уреаплазмовий, мікоплазмовий, хламідійний, трихомонадний, гонорейний, туберкульозний, дифтерійний, цитомегаловірусний, герпес-вірусний та ін.).

З урахуванням вікового критерію виділяють вульвовагініти у дівчаток, жінок дітородного віку та жінок постменопаузального періоду. За тривалістю перебігу вульвовагініти можуть бути гострими (до 1 місяця), підгострими (до 3 місяців) та хронічними (понад 3 місяці); за характером перебігу – персистуючими та рецидивуючими.

Провідна роль розвитку запальної вульвовагинальной патології належить інфекційному чиннику. У дівчаток до 10 років серед збудників переважають представники неспецифічної бактеріальної мікрофлори: кишкова паличка (60%), золотистий стафілокок (21%), диплокок (11%), ентерокок (7%), хламідії (13%) та анаероби (7%). . У жінок дітородного віку вульвовагініти частіше викликаються збудниками генітального кандидозу (30-45%) та неспецифічною бактеріальною інфекцією. Незахищені статеві контакти зумовлюють розвиток вульвовагініту при хламідіозі, гонореї, мікоплазмозі, уреаплазмозі, трихомоніазі, генітальному герпесі та інших ІПСШ. Поразка піхви та вульви спостерігається при генітальному туберкульозі та дифтерії. В останні роки відзначається зростання етіологічної ролі асоціацій мікроорганізмів у розвитку вульвовагініту.

Причиною первинно-неінфекційних форм захворювання можуть ставати сторонні тіла піхви, мастурбація, глистяні інвазії (ентеробіоз). Рецидивні вульвовагініти відзначаються у осіб, які страждають на ендокринно-обмінні порушення (цукровий діабет, ожиріння), захворювання сечовивідних шляхів, дисбактеріоз кишечника, алергічні захворювання, частими вірусними інфекціями. У постменструальному періоді переважає атрофічний вагініт.

У дитячому віці високої поширеності вульвовагінітів сприяють гормональний спокій (відсутність гормональної активності яєчників), анатомічні особливості (близькість ануса до статевих органів, тонка та пухка слизова оболонка), лужна реакція вагінального секрету, похибки у гігієні. Максимальний пік захворюваності посідає вік 3-7 років. У жінок у постменопаузі зміна піхвової мікрофлори та зниження місцевих захисних механізмів відбувається на тлі вікового дефіциту естрогенів.

Незалежно від віку, факторами, що привертають до розвитку вульвовагініту, можна вважати неправильну інтимну гігієну; при цьому слід пам’ятати, що занадто часто підмивання і спринцювання з використанням антисептиків і очищувальних засобів, також небезпечно, як і нехтування гігієнічними процедурами. Провокувати порушення вульвовагінальної екосистеми з подальшим приєднанням інфекційно-запального процесу може безконтрольне лікування антибіотиками, прийом глюкокортикоїдів, цитостатиків, КОК, променева терапія. Сприяти виникненню вульвовагініту може вагітність, пролапс геніталій, травми та розчісування вульви, екзема шкіри промежини та ануса, хронічні стреси, тривалі маткові кровотечі.

В організмі здорової жінки є природні місцеві захисні механізми, що перешкоджають розмноженню патогенів і їх впровадженню в тканини, що підлягають, що обмежують і не дозволяють розвинутися запальному процесу. До таких механізмів відносяться непошкоджена слизова оболонка, нормальна, збалансована мікрофлора піхви, рН 4-4,5. При зниженні захисних властивостей піхвової екосистеми розвивається вульвовагініт, що відкриває можливість для поширення інфекції на внутрішні статеві органи.

Незважаючи на різноманіття етіологічних факторів вульвовагінітів, їх клінічні прояви загалом ідентичні. Гострий вульвовагініт протікає із вираженими ознаками місцевого запалення. Пацієнток турбують болі, печіння та свербіж, які посилюються при сечовипусканні, ходьбі, статевих зносинах. При огляді зовнішніх геніталій визначається набряк статевих губ, гіперемія вульви, нерідко – почервоніння, розчісування та мацерація шкіри промежини та стегон. Тяжкі форми вульвовагінітів можуть супроводжуватися утворенням ерозій в області зовнішніх геніталій. У дітей на тлі сверблячки можуть розвиватися невротичні реакції, порушення сну. Загальноінфекційна симптоматика (підвищення температури тіла, збільшення регіонарних лімфовузлів) трапляється рідко. Білі при гострому вульвовагініті можуть бути мізерними або багатими за обсягом, водянистими, сирними, серозно-гнійними, гнійними, кров’яними за характером. Нерідко виділення мають неприємний специфічний запах.

При хронізації вульвовагініту головними симптомами стають патологічні виділення зі статевих шляхів і постійний свербіж в області вульви. Загострення трапляються на тлі переохолодження, похибок у харчуванні (зловживання солодощами, прянощами, екстрактивними речовинами), інтеркурентних захворювань. У маленьких дівчаток ця форма захворювання може призвести до формування синехій малих статевих губ, які можуть створювати перешкоду для сечовипускання. Тривале вульвовагінальне запалення сприяє утворенню рубцевих зрощень у піхву, що ускладнюють подальше статеве життя.

При висхідному поширенні інфекції нерідко розвиваються ВЗОМТ (ендометрит, сальпінгіт, оофорит). Особливу небезпеку вульвовагініти різної етіології становлять для вагітних: вони можуть стати причиною мимовільного переривання вагітності, хоріоамніоніту, післяпологового ендометриту, інфекцій новонароджених.

Для виявлення та уточнення етіологічної форми вульвовагініту проводиться комплексна інструментальна та лабораторна діагностика. Загальноприйняті заходи включають прийом гінеколога, огляд на кріслі із забором мазків. За показаннями проводиться кольпоскопія (вагіноскопія дівчаткам) та цервікоскопія. Ознаками запалення служать набряк та гіперемія слизової оболонки та патологічні вагінальні виділення. У деяких випадках введення гінекологічного дзеркала може бути різко болючим для пацієнтки.

Етіологічний діагноз встановлюється лабораторним шляхом за допомогою мікроскопії мазків та бактеріологічного дослідження матеріалу із статевих шляхів. На запальний характер патології вказує на підвищену кількість лейкоцитів, наявність бактерій. З метою виявлення специфічної флори проводиться ПЛР-аналіз зіскрібка на основні урогенітальні інфекції. Високоспецифічним дослідженням вважається метод флуоресціюючих антитіл (МФА). Обов’язковим є дослідження загального аналізу сечі, у дівчаток також зіскрібок на ентеробіоз.

Диференціальна діагностика проводиться між специфічними та неспецифічними вульвовагінітами. Для виключення запальної патології матки та придатків виконується УЗД органів малого тазу. З метою уточнення етіології рецидивуючого вульвовагініту може знадобитися консультація вузьких фахівців: венеролога, алерголога, ендокринолога, уролога, фтизіатра та ін.

Лікування вульвовагініту суворо обов’язкове, незалежно від етіології та форми захворювання, виразності скарг, віку пацієнтки. Воно включає застосування етіотропних препаратів, місцеву обробку статевих органів дезінфікуючими та антисептичними розчинами, усунення провокуючих факторів та супутніх захворювань, відновлення нормальної піхвової мікрофлори.

Етіотропна терапія вульвовагініту передбачає застосування лікарських засобів, що впливають безпосередньо на збудника. Для цього використовуються місцеві (у вигляді вагінальних таблеток, свічок, кремів) та системні антибіотики, які призначаються з урахуванням виділеної флори та чутливості. Враховуючи високу поширеність вульвовагінітів полімікробної етіології, дуже актуальне використання полікомпонентних препаратів, що мають місцеву антибактеріальну, антимікотичну та антипротозойну дію. При кандидозному вульвовагініті потрібне прийом та місцеве використання протигрибкових препаратів (флуконазол, клотримазол, натаміціін та ін.). Після закінчення курсу протимікробної терапії здійснюється відновлення мікрофлори шляхом інтравагінального введення пробіотиків та їх перорального прийому.

Для полегшення симптомів вульвовагініту рекомендуються сидячі ванни та спринцювання з відварами трав, розчинами антисептиків, використання вагінальних свічок. Лікування фонових захворювань вимагає зниження алергічної налаштованості, корекції рівня глікемії при цукровому діабеті, санацію інфекційних вогнищ, призначення ЗГТ при атрофічному вульвовагініті, дегельмінтизацію при ентеробіозі і т. д. При виявленні специфічного вульвовагініту потрібне лікування статевого партнера. До закінчення лікування необхідний статевий спокій.

Важливо скоригувати характер харчування, нормалізувати вагу, змінити звички гігієни. У певних випадках ліквідація провокуючих факторів призводить до стійкого лікування вульвовагініту без подальших рецидивів. З метою контролю лікування після курсу терапії проводиться контрольне бактеріоскопічне та мікробіологічне дослідження відокремлюваного зі статевих шляхів.