Введення в хірургію

Гігієна у хірургічному стаціонарі. Робота середнього персоналу в умовах хірургічного відділення

Хірургія – розділ медицини, що вивчає хвороби і травми всіх ділянок і органів людського тіла, а також розробляє і застосовує спеціальні методи лікування.

В буквальному перекладі «хірургія» означає «рукодія» (від греч. cheir – рука, еrgоп – дію). Хірургія почала розвиватися значно раніше за інші розділи медицини – практично із зародження людства. Постійними супутниками людини були полювання, війни, і вона була вимушена навчитися зупиняти кровотечу з рани, видаляти застряглі в тілі стріли тощо. Проте, як наука вона сформувалася лише в XIX ст.

Широко відоме ім’я лікаря Стародавньої Греції Гіпократа (біля 460-370 рр. до н.е.), який вважається батьком наукової медицини і хірургії. Його принцип «Ubi pus ibi evacua» («Побачивши гній – випускай») є основоположним в лікуванні гнійно-запальних захворювань.

Великий внесок в розвиток хірургії вніс Абу Алі Ібн-Сина, відомий як Авіценна (980-1037). Відома його праця «Канон лікарської науки» залишалася настільною книгою для лікарів майже до XVII в.

Засилля церкви в середні століття припинило розвиток науки, у тому числі хірургії, а в 1215 р. було заборонено займатися хірургією на тій підставі, що християнській церкві «противне пролиття крові». Так хірургія була відлучена від медицини і прирівнена до цеху цирульників. Цирульник (перукар) стриг, голив і «відчиняв кров».

В епоху пізнього середньовіччя з’явилися університети в Італії (Болонья), Франції (Париж), на медичних факультетах яких хірургію виключили з викладання. Проте заборона викладати хірургію не могла припинити її існування, оскільки хворі потребували допомоги людей, які уміли лікувати рани, переломи, вивихи, зупиняти кровотечу і т.ін.

Відкриття У. Гарвеєм (1578-1657) системи кровообігу, засноване на власних і передуючих дослідженнях з анатомії серця і судин (у тому числі на дослідженнях Везалія), мало величезне значення в розвитку медицини і хірургії. Він відкрив два кола кровообігу і довів, що в судинах легенів циркулює не повітря, як було прийнято тоді вважати, а кров.

Офіційне визнання хірургія як наука отримала в 1719 р., коли італійський хірург Лафранши був запрошений на медичний факультет Сорбонни для читання лекцій з хірургії.

Першим навчальним закладом на Україні була Києво-Могилянська академія (1622 р.), де проводилася підготовка богословів, медичних працівників і ін.

В 1755 р. відкритий Московський університет з медичним факультетом і «клініками при факультеті».

За одне сторіччя, починаючи з середини XIX ст., в розвитку хірургії відбувся такий різкий стрибок, що досягнутий рівень багатократно перевершив все, що було зроблено за попередні тисячоліття. Цьому сприяли відкриття XIX – початку XX стт., що склали фундамент подальшого розвитку хірургії: відкриття наркозу, введення наркозу і місцевої анестезії в хірургію; розробка і впровадження асептики в хірургічну практику; методи зупинки кровотечі і відновлення крововтрати; завершення формування сучасної анатомії, створення топографічної анатомії і вдосконалення хірургічної техніки.

Корифеєм вітчизняної і зарубіжної хірургії заслужено вважається М.І.Пирогов (1810-1881). В 18 років він закінчив медичний факультет Московського університету. Почавши в 26 років професорську діяльність в Дерптському університеті, М.І. Пирогов надав значної уваги анатомії, створив прикладну (топографічну) анатомію. Він був віртуозом хірургічної техніки дякуючи, як він казав, знанням анатомії і хірургії.

Вклад М.І. Пирогова в хірургічну науку величезний. Він широко впровадив ефірний наркоз (виконав 10 000 операцій пораненим), розробив його нові методи – ректальний і ендотрахеальний. Їм розроблені основні принципи військово-польової хірургії: наближення медичної допомоги до поля бою, сортування поранених, послідовність в наданні допомоги на етапах евакуації, створення рухомих госпіталів. На цих принципах було засновано надання медичної допомоги в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Йому належить класичний опис травматичного шоку.

Караваєв В.О. (1811-1892) – хірург широкого профілю. У 1840 році очолив кафедру факультетської хірургії при Київському університеті. Один з перших (1847 р.) застосував наркоз. Всього В.О. Караваєвим виконано близько 16  000 операцій (цифра вражаюча для хірурга доантисептичного періоду). Ряд його робіт присвячений пластичним операціям при заячій губі, ринопластиці, ампутаціям. Працював під керівництвом М.І. Пирогова в Дерпті, вважав себе за його учня. Користувався великою популярністю серед населення. До сьогодні зберігся вислів прихожан, які йшли на богомілля до Лаври: “Їду у Київ Богу помолитися, та Караваєву поклонитися”.

Після М.І. Пирогова розвиток вітчизняної хірургії багато в чому пов’язаний з ім’ям М.В. Скліфосовського (1836-1904). Він працював в Києві, Петербурзі, Москві. М.В. Скліфосовський одним з перших в Росії почав розвивати антисептичний метод. Розроблена їм кісткова операція по співставленню і фіксації кісток відома як «російський замок».

Волкович М.М. (1858-1928). У 1882 р. закінчив медичний факультет Київського університету. У 1903 р. був обраний професором кафедри госпітальної хірургії. В 1894 р. першим з вітчизняних хірургів виконав ламінектомію, запропонував розріз передньої черевної стінки при апендектомії (1898 р.). Великої популярності набула шинаВолковича для імобілізації переломівплеча. У 1908 році організував Київське хірургічне товариство та був його беззмінним головою.

Академік НАН і АМН України М.М. Амосов (1913-2003) – засновник Київського інституту серцево-судинної хірургії, що носить нині його ім’я. Основним напрямом його науково-практичної діяльності були торакальна хірургія і біокібернетика, він розробляв питання фізіології серця, штучного кровообігу, хірургічного лікування захворювань легенів, серця, моделювання процесів мислення і психіки.

Академік НАН і АМН України О.О. Шалімов (1918-2006) – засновник сучасної хірургічної школи в Україні. В 1972 р. заснував Київський НДІ клінічної і експериментальної хірургії (нині Інститут хірургії і трансплантології ім. О.О. Шалімова АМН України). З 1980 по 2004 р. О.О.Шалімов працював головним хірургом міністерства охорони здоров’я України. Його науково-практична діяльність була присвячена розвитку різних напрямів хірургії: реконструктивно-відновному лікуванню патології стравоходу, шлунка, тонкої та товстої кишок, печінки, жовчних протоків; корекції захворювань підшлункової залози, кардіохірургії, хірургії судин, ендоваскулярної хірургії, кріохірургії і ін.

Успіх хірургічної допомоги визначається спільною роботою амбулаторно-поліклінічних хірургічних відділень і хірургічних стаціонарів. Дуже важлива при цьому наступність в роботі: достаціонарне обстеження хворих, доліковування їх після виписки зі стаціонару та ін.

Особливе місце в структурі лікувальних установ займають клінічні лікарні. Кафедри хірургії медичних університетів, відділення науково-дослідних інститутів працюють на базі крупних хірургічних стаціонарів і надають велику допомогу не лише в практичній роботі, але головне – в організації хірургічної роботи, проведенні наукових досліджень, впровадженні наукових досягнень хірургії в практику.

Гігієна в хірургічному стаціонарі.

Гігієна хірургічних стаціонарів – розділ гігієни, що розробляє гігієнічні норми і вимоги до розташування, планування, санітарно-технічного благоустрою. Санітарно-гігієнічний та протиепідемічний режим стаціонарів створений з метою забезпечення оптимальних умов перебування хворих в стаціонарі, ефективного проведення лікувальних заходів, забезпечення сприятливих умов праці медперсоналу, профілактики і знешкодження внутрішньолікарняної інфекції.

Хворих в хірургічних установах ділять на «чистих» і «гнійних», у зв’язку з чим розрізняють чисту і гнійну хірургію.

Чиста хірургія займається лікуванням хворих без гнійних і запальних захворювань. Гнійна хірургія надає допомогу хворим, у яких причиною захворювання є інфекція. Враховуючи можливість перенесення інфекції від «гнійних» хворих до «чистих», хворих з гнійними захворюваннями ізолюють в спеціальні палати або відділення гнійної хірургії.

Хірургічне відділення складається з палат для хворих, операційного блока, перев’язочних, маніпуляційного кабінету і підсобних приміщень (санітарний вузол, ванна кімната, їдальня, буфетна, кімнати для білизни, персоналу тощо).

Санітарно-гігієнічний режим передбачає дотримання норм місткості лікарняних палат, забезпечення оптимального мікроклімату, хімічного та бактеріологічного складу повітряного середовища, режиму вентиляції та освітлення приміщень, постачання доброякісною питною водою, своєчасне і повне видалення та знезаражування відходів, забезпечення хворих раціональним та збалансованим харчуванням, прибирання приміщень, прання та заміни білизни, дотримання правил особистої гігієни тощо.

Протиепідемічний режим хірургічного відділення спрямований на запобігання виникненню та поширенню внутрішньолікарняних інфекцій. Основні положення протиепідемічного режиму регламентуються наказом №720 (31.07.1978).

Інфекція – це стан зараження організму патогенними мікробами, при якому відбувається взаємодія між збудником захворювання та макроорганізмом в певних умовах зовнішнього і внутрішнього середовищ.

Джерелом збудника інфекції може бути хворий організм людини або бактеріоносій.

Внутрішньолікарняна або нозокоміальна (термін походить від грецьких слів nosos [хвороба] та komein [лікувати], а пізніше від латинського nosocomium [лікарня]) інфекція – це інфекція, яка вражає пацієнта при поступленні в лікарню або інший медичний заклад, а також медперсоналу при здійсненні його фахової діяльності.

В цілому вважається, що період тривалістю 48-72 години з момента поступлення свідчить про нозокоміальну причину інфекції. Окрім того, що зростає частота ускладнень та смертність, нозокоміальна інфекція небезпечна тим, що причиною її часто виступають мікроорганізми, резистентні до лікарських препаратів.

Нозокоміальна інфекція може локалізуватись в будь якій частині тіла, проте частіше всього спостерігаються інфекції дихальних шляхів, інфікування катетерів для інфузії, інфекції сечовивідних шляхів та інфікування ранових поверхонь.

Розвиток нозокоміальної інфекції залежить від двох ключових факторів: ослаблення захисних функцій організма і колонізації патогенними чи потенційно патогенними бактеріями.

Шлях розповсюдження інфекції передбачає методи профілактики його передачі. Основними резервуарами нозокоміальної інфекції є ротоглотка, травний канал і сечовивідні шляхи. Згідно результатів аналізу, 83 % випадків нозокоміальної пневмонії пов’язані з механічною вентиляцією, 97 % випадків інфекції сечовивідних шляхів є наслідком катетеризації і 87 % випадків первинної гематогенної інфекції пов’язані з катетеризацією центральних судин. Нозокоміальний синусит, що збільшує розвиток нозокоміальної пневмонії, спостерігається частіше у пацієнтів з назогастральними зондами.

Основні збудники нозокоміальної інфекції: Staphylococcus aureus (30 %), Pseudomonas aeruginosa (29 %), коагулазо-негативні стафілококи (30 %), Escherechia coli (13 %), Acinetobacter (9 %), Klebsiella (8%).

Внутрішньолікарняні інфекції поділяються на госпітальні та амбулаторні.

Основні шляхи передачі внутрішньолікарняних інфекцій – аерозольний (повітряно-краплинний та повітряно-пиловий), контактний, у т.ч. парентеральний, фекально-оральний, зокрема аліментарний, трансмісивний. Основними факторами передачі інфекції є повітря, руки, об’єкти довкілля.

Кожний співробітник, що влаштовується на роботу, проходить повний медичний огляд, короткий інструктаж з проведення основних санітарно-протиепідемічних заходів. При виявленні відкритих запальних процесів або ознак нездужання персонал усувають від роботи до повного одужання, при виявленні носійства – організовують санацію. При виникненні внутрішньолікарняних інфекцій проводять позачерговий медичний огляд всього персоналу відділення і бактеріологічне обстеження на носійство. Хворих з виявленою внутрішньолікарняною інфекцією ізолюють в окремі палати і виділяють для них окремий персонал і предмети догляду.

При виникненні внутрішньолікарняної інфекції кожен випадок підлягає обліку, реєстрації з заповненням форми 058-0 і вимагає детального епідеміологічного обстеження з залученням епідеміолога санепідстанції.

Контроль за дотриманням протиепідемічного режиму в лікувальних закладах здійснюється згідно наказу МОЗ №720, що передбачає обов’язковий бактеріологічний контроль стану повітряного середовища, поверхонь, якості стерилізації та дезинфекції.

Профілактика нозокоміальної інфекції у стаціонарі:

1. Санітарно-гігієнічні заходи:

• режим провітрювання (вентиляція, кондиціонери, переносні повітроочищувачі);
• прибирання приміщень (регулярність проведення, використання дезинфікуючих агентів, дезинфекція прибирального інвентарю);
• дезинфекція постільних речей (дезинфекційна камера);
• разові комплекти.

Розміщення пацієнтів:

• дотримання санітарних норм устаткування боксів;
• устаткування палат для пацієнтів ВІЛ/СНІД;
• ізоляція пацієнтів з ускладненнями.

Раціональна терапія:

• раціональна антибіотикотерапія;
• обґрунтованість терапії.

Санітарно-протиепідемічний режим:

• дезинфекція, передстерилізаційна обробка і стерилізація інструментарію (централізовані стерилізаційні відділення);
• безпечне харчування (контроль харчоблоку, пункту роздачі; раціональне збереження продуктів);
• контроль здоров’я (медичного персоналу, госпіталізованих пацієнтів).

Найбільш ефективними стратегіями залишаються дотримання загальних принципів гігієни, правил введення катетерів і догляд за ними. Наявність каблучок на пальцях зменшує ефективність гігієни рук, тому їх рекомендується знімати.

Робота медсестри.

Вперше жіноча праця для догляду за хворими в госпіталях і лазаретах була застосована при Петрі I. В роки Кримської війни (1853-1856) М.І. Пирогов був ініціатором створення і безпосереднім керівником Хрестовоздвиженської общини сестер піклування про поранені і хворих. В Севастополі надавала допомогу пораненим проста дівчина Даша Севастопольська. В народі її шанували як героїню, як першу сестру милосердя. В болгарському місті Бєла встановлений пам’ятник російській сестрі милосердя Ю. П. Вревській, яка працювала у військовому госпіталі під час російсько-турецької війни (1877-1878), де померла в січні 1878 р. від висипного тифу.

В своїй роботі медична сестра (М. с.) зобов’язана виконувати розпорядження і вказівки лікарів, під керівництвом яких вона працює. Кожна М. с. повинна уміти забезпечити перевезення і перенесення тяжкохворих і поранених і в необхідних випадках організувати їх транспортування. М. с. повинна також уміти виконувати елементарні лабораторні дослідження. В поводженні з хворими М. с. повинна володіти великим терпінням і тактом, проявляючи високий гуманізм. М. с., рівно як і інші медпрацівники, повинні строго дотримувати професійну таємницю.

Старша медична сестра відділення підкоряється завідуючому відділенням лікарні, керує роботою медсестер і санітарок відділення, контролює роботу палатних М. с., організовує складання палатними М. с. вимог на лікарські засоби, перев’язувальні матеріали, інструменти і предмети догляду за хворими, підписує їх, контролює правильність обліку і зберігання медикаментів; старша М. с. спостерігає за санітарним станом і господарством відділення, за харчуванням хворих і ін. Старша М. с. здійснює заходи щодо підвищення кваліфікації середнього і молодшого медперсоналу відділення. В утруднених випадках вона перша приходить на допомогу палатній М. с.

IIалатнамедична сестра підчиняється завідувачу відділенням, старшій М. с. відділення і лікарю-ординатору. Вона зобов’язана знати хворих в палатах, які за нею закріплені, стан їх здоров’я, особливості перебігу захворювання у них, здійснювати догляд за хворими; бути присутній при обході хворих ординатором або черговим лікарем; виміряти хворим температуру тіла, за призначенням лікаря визначати частоту пульса, дихання тощо. У разі різкого погіршення стану хворого М. с. негайно повідомляє про це лікарю і надає хворому до приходу лікаря термінову долікарську допомогу.

М. с. зобов’язана точно виконувати всі призначення лікуючого лікаря: при видачі хворим ліків М. с. стежить за тим, щоб ліки були прийняті в її присутності. М. с. збирає для дослідження сечу, кал, мокроту, бере мазок із зіву і носа і ін., передає їх в лабораторію, стежить за отриманням з лабораторії результатів дослідження.

Палатна М. с. забезпечує дотримання встановленого внутрішнього розпорядку і санітарного режиму в палатах, стежить за своєчасним отриманням всього необхідного для догляду за хворими і їх лікування. В її обов’язки входить також робота з обліковими медичними документами.

Всі заходи щодо підготовки операційної до роботи входять в обов’язок операційної медичної сестри. Вона повинна уважно стежити за молодшим медичним персоналом і попереджати хірурга про порушення асептики з боку присутніх на операції (студенти, лікарі і т. ін.).

Головним обов’язком операційної медичної сестри є забезпечення хірургів необхідними інструментами і матеріалами під час операції. Вона повинна перевіряти справність інструментарію. Подавати інструмент хірургу потрібно так, щоб не пошкодити йому руки. Операційна медична сестра зобов’язана добре знати весь хід операції, і якщо їй будь-що не зрозуміло, запитати про це хірурга.

В обов’язки операційної медичної сестри входить і спостереження за тим, щоб під час операції в операційній рані випадково не залишили серветку, кульки, будь-який інструмент або інше стороннє тіло. Це легко може відбутися при порожнинних операціях. Щоб уникнути цього серветки і інструменти рахують як до, так і після операції. В тих випадках, коли у хірурга не вистачає помічників, операційна медична сестра може як виняток виконувати функцію асистента.

Медична сестра-анестезист готує до роботи наркозну і дихальну апаратуру, стежить за її справністю; готує системи і засоби для інфузійної і трансфузійної терапії, а також засоби для наркозу; надає допомогу лікарю-анестезіологу; здійснює спостереження і догляд за післяопераційними хворими, які знаходяться в палаті інтенсивної терапії; веде відповідну медичну документацію.

Термометрія. Температура тіла людини залишається за будь-яких умов выдносно сталою. Підтримка сталості температури тіла забезпечується складними процесами терморегуляції.

Температура тіла здорової людини, виміряна в пахвовій западині, коливається в межах 36,4-36,8 °С. Летальна максимальна температура тіла (при якій настає смерть людини) складає 43°С, летальна мінімальна температура – 15-23 °С.

Нормальна температура тіла, зміряна в прямій кишці, піхві, паховій складці, порожнині рота, виявляється на 0,2-0,4 °С вище, ніж в пахвовій западині. Майже у всіх людей можна знайти добові коливання температури тіла, що становлять зазвичай 0,1-0,6 °С. Максимальна температура тіла реєструється в другій половині дня (18 годин), а мінімальна – рано вранці (6 годин).

Вимірювання температури тіла носить назву термометрії (від грец. therme – тепло, metrеo – виміряти), яка проводиться за допомогою медичного ртутного термометра. Температуру тіла найбільш часто вимірюють в пахвовій западині, рідше – в паховій складці (у дітей), порожнині рота, прямій кишці і в піхві.

Тривалість вимірювання температури складає 10 хв. Термометрію проводять, як правило, 2 рази на день: вранці о 6 і ввечері о 18 год. У ряді випадків, наприклад, при лихоманці виникає необхідність в більш частому вимірюванні температури тіла (через кожні 2-3 год).

Для графічного зображення добових коливань температури тіла складають температурні листи, на які відповідними крапками наносять результати щоденної дворазової термометрії. Ці крапки з’єднують між собою, утворюючи так звані температурні криві, що відображають при лихоманці той або інший її тип.

Ін’єкції. Ін’єкцією називають введення лікарських речовин за допомогою їх спеціального нагнітання під тиском в різні середовища організму. Залежно від цього розрізняють внутрішньошкірні, підшкірні, внутрішньом’язові і внутрішньовенні ін’єкції. За особливими показами застосовують внутрішньоартеріальне, внутрішньоплевральне, внутрішньокісткове, внутрішньосерцеве введення лікарських засобів.

Ін’єкційні способи введення лікарських засобів застосовують в тих ситуаціях, коли потрібно швидко досягти необхідного ефекту, наприклад, при лікуванні невідкладних станів. При цьому забезпечується значна швидкість надходження лікарських речовин в кров і точність їх дозування, а необхідна концентрація препарату в крові, завдяки повторним ін’єкціям, підтримується достатньо тривалий час.

Ін’єкції зазвичай проводять за допомогою шприців і голок. В даний час застосовують і так звані безголкові ін’єктори, які дозволяють ввести внутрішньошкірно, підшкірно і внутрішньом’язово лікарські речовини без застосування голок. Дія безголкового ін’єктора заснована на здатності струменя рідини, поданого під певним тиском, проникати крізь шкірні покриви.

Внутрішньошкірні ін’єкції використовують в діагностичній меті для постановки туберкулінової реакції Манту, різних алергічних проб, а також на початкових етапах при проведенні місцевої анестезії. Для виконання внутрішньошкірних ін’єкцій вибирають зазвичай внутрішню поверхню передпліччя.

За допомогою підшкірних ін’єкцій вводять лікарські речовини, які добре всмоктуються в рихлій підшкірній клітковині. Найзручнішою ділянкою для підшкірних ін’єкцій є зовнішня поверхня плеча і стегна, підлопаткова ділянка і, для введення деяких препаратів (наприклад, гепарина), – бічна поверхня черевної стінки.

Лікарські препарати, введені внутрішньом’язово, всмоктуються швидше, ніж при підшкірних ін’єкціях. Для проведення внутрішньом’язових ін’єкцій частіше всього вибирають місця, де достатньо добре розвинутий м’язовий шар: верхньозовнішній квадрант сідниці, передньозовнішня поверхня стегна, підлопаткова ділянка.

Внутрішньовенні ін’єкції частіше за все проводять за допомогою венопункції (крізьшкірне введення голки у вену), рідше – із застосуванням венесекції (розкриття просвіту вени). Внутрішньовенні ін’єкції є більш відповідальними маніпуляціями, ніж підшкірні і внутрішньом’язові ін’єкції, і їх виконують зазвичай лікар або спеціально навчена медична сестра, оскільки концентрація лікарських речовин в крові після внутрішньовенного введення наростає значно швидше, ніж при застосуванні інших способів введення лікарських засобів. Помилки при проведенні внутрішньовенних ін’єкцій можуть мати для хворого найсерйозніші наслідки.

Внутрішньовенні вливання застосовують для введення в організм хворих великої кількості різних розчинів (3-5 л і більше); вони є основним способом так званої інфузійної терапії. Внутрішньовенні вливання застосовують в тих випадках, коли необхідно відновити об’єм циркулюючої крові, нормалізувати водно-електролітний баланс і кислотно-основний стан організму, усунути явища інтоксикації при важких інфекційних захворюваннях, отруєннях. Якщо необхідно швидко ввести лікарську речовину (при шоці, колапсі, важкій крововтраті), то користуються струменевими внутрішньовенними вливаннями. Якщо лікарський препарат повинен поступати в кровоносне русло поволі, то застосовують краплинне введення. В тих ситуаціях, коли стає питання про тривале (протягом декількох діб) введення великої кількості розчинів, застосовують катетеризацію вен.

Внутрішньовенні вливання здійснюють за допомогою спеціальної системи для краплинного введення.

Орієнтовна основа дії

Графік проведення вологого прибирання:

• Вологе прибирання приміщень (миття підлоги, протирання меблів, обладнання) здійснюють не рідше ніж два рази на добу із використанням миючих і дезинфікуючих засобів.
• Протирання віконного скла – не рідше ніж один раз на місяць.
• Генеральне прибирання палатної секції проводиться не рідше ніж один раз на місяць із ретельним миттям стін, підлоги, обладнання, протирання меблів.
• Генеральне прибирання (миття і дезінфекція) операційного блоку, перев’язочних проводять не рідше ніж один раз на тиждень. Крім цього в них проводять проточні і заключні вологі прибирання.
• Приміщення із особливим режимом стерильності після прибирання опромінюють стаціонарними або пересувними бактерицидними лампами із розрахунку 1 Вт потужності на 1м² приміщення.

Методичні вказівки щодо заміни натільної білизни.

• Натільну та постільну білизну змінюють один раз на 7-10 днів, відразу після гігієнічної ванни, або по мірі необхідності, після забруднення.
• Відповідає за заміну білизни сестра-господарка.
• Всю білизну необхідно прати, мокру від поту сушити не рекомендується.
• Щоразу при заміні білизни стежать, щоб простирадло і сорочка були добре розправлені, щоб не утворювалися грубі згортки, які перешкоджають спокійному сну хворих, а у важкохворих нерідко сприяють утворенню пролежнів.
• Білизну забруднену кров’ю, або іншими виділеннями необхідно згорнути забрудненою поверхнею до середини і транспортувати в щільних клейончастих мішках до пральні. Сортувати білизну в палатах забороняється.
• Переодягання хворих із пошкодженими верхніми кінцівками – роздягання починають із здорової руки, а одягання починають із хворої руки, те саме стосується нижніх кінцівок.

Методичні вказівки щодо заміни постільної білизни.

• Ліжко хворого застеляють таким чином – поверх сітки кладуть матрац із наматрацником. Зверху стелять чисте простирадло, краї якого повинні бути підігнані по всій довжині під матрац, для попередження утворення складок.
• Для важкохворих із нетриманням сечі, калу, якщо немає спеціального ліжка, з метою запобігання забруднення матрацу на наматрацник кладуть клейонку, прикріплюючи її, або підгинаючи під матрац. Клейонку можна постелити на простирадло, накриваючи її пелюшкою.
• Під голову кладуть дві подушки: нижню з піря, а верхню з пуху. На кожну подушку надягають окремо наволочку. Подушки слід класти так, щоб нижня лежала прямо і виступала дещо з під верхньої, а верхня впиралась у спинку ліжка.
• Хворому дають ковдру з підковдрою, яка повинна бути бавовняною або вовняною.
• Постіль хворого повинна бути чистою, застеленою без складок і рубців, перестеляти її треба двічі на день – вранці та ввечері.
• Кожного ранку натільну і постільну білизну витрушують і провітрюють, матрац на цей час не застилають, щоб він теж провітрився.
• При зміні постільної білизни важкохворому треба проявляти велику обережність, щоб не завдати йому додаткового болю і страждання.
• Заміну простирадла у лежачих хворих здійснюють починаючи згортання по довжині до середини, піднімаючи таз і забираючи простирадло, в цей час згорнуте простирадло підставляють під таз хворого і розгортають його із середини до країв. Повертають хворого на бік, згортають простирадло з одного боку, відразу розстилають чисте, повертають хворого на чисте простирадло, забирають брудне і розстилають чисте до кінця. Згортають чисте простирадло по довжині, піднімають ноги хворого скручують брудне простирадло і одночасно розкручують чисте, піднімають таз хворого забирають брудне і підстеляють чисте піднімають тулуб хворого забирають брудне простирадло і до кінця розстеляють чисте.

Допомога хворому під час зміни натільної білизни.

Підняти дещо голову і плечі пацієнта, який знаходиться в ліжку в положенні “лежачи на спині”. Захопити край брудної сорочки і легкими рухами підтягнути її ззаду до потилиці, а спереду – до грудей. Зняти брудну сорочку через голову. Обережно голову і плечі пацієнта покласти на подушку, допомогти пацієнту підняти обидві руки і звільнити руки від сорочки. Брудну сорочку помістити в мішок для брудної білизни. Провести пацієнту часткову санітарну обробку. Одягнути пацієнта в зворотному порядку: спочатку – рукави сорочки, а потім саму сорочку через голову. Обережними рухами натягнути сорочку на спину і груди, ретельно розпрямити складки сорочки. Допомогти пацієнту прийняти зручне положення в ліжку, укрити пацієнта ковдрою.

Дотримання санітарно-протиепідемічного режиму при зміні білизни.

При забрудненні білизни біологічними рідинами його слід змінити одразу ж. Брудну постільну і натільну білизну поміщають у водонепроникний мішок (білизну, забруднену біологічними рідинами згортають забрудненням усередину). В палаті брудну білизну категорично забороняється кидати на підлогу або в місткість, яка не закривається кришкою. Мішок зав’язують і відносять в спеціальну окрему кімнату, призначену для сортування білизни. Після виписки або смерті пацієнта матрац, ковдру, подушку здають в дезинфекційну камеру для проведення дезинфекції. Проводять гігієнічне прибирання палати із застосуванням дезинфікуючого розчину. В кімнаті для сортування – розсортувати брудну білизну, скласти його у водонепроникні мішки. Мішки зав’язати і відправити до пральні на каталці. Провести гігієнічне прибирання приміщення сортувальної кімнати із застосуванням дезрозчину.

Техніка термометрії. Перед вимірюванням температури тіла пахвову западину заздалегідь насухо витирають, хворий повинен щільно притиснути плече до грудної клітки.

При проведенні термометрії в прямій кишці хворий повертається набік, термометр, заздалегідь змазаний вазеліном, вводять в просвіт прямої кишки на глибину 2-3 см. В тих випадках, коли температура вимірюється в ротовій порожнині, термометр розміщують під язиком.

Тривалість вимірювання температури складає 10 хв. Після вимірювання температури термометри протирають дезинфікуючим розчином. Зберігають термометри в спеціальній склянці або стакані, на дно яких кладуть шар вати і наливають на ½ або на ⅓ об’єму дезинфікуючий розчин, наприклад 0,2% розчин дезактину.

Ін’єкції. Вживані для ін’єкції шприци і голки повинні бути обов’язково стерильними. Перед тим, як набрати в шприц ліки з флакона або ампули, необхідно перевірити його назву і переконатися в придатності препарату. Шийку ампули або ковпачок флакона протирають спиртом, ампулу розкривають, після чого окремою голкою набирають в шприц її вміст, потім цю голку знімають, надягають іншу, за допомогою якої і проводять ін’єкцію.

Техніка виконання внутрішньошкірної ін’єкції. Необхідно, щоб голка (бажано коротка), що вводиться майже паралельно поверхні шкіри зрізом догори, увійшла у шкіру на незначну глибину (до зникнення її просвіту), після чого вводять 0,1 мл препарату (використовують інсуліновий шприц) при постановці проб на переносимість або більше при проведенні місцевої анестезії. При правильній техніці виконання на місці внутрішньошкірної ін’єкції залишається горбик у вигляді “лимонної скориночки”.

Техніка виконання підшкірної ін’єкції. Після ретельної триразової обробки шкіри ватяними кульками зі спиртом лівою рукою формують шкірну складку, а правою рукою беруть приготований шприц, після чого в основу трикутника, що вийшов, вводять голку приблизно на ⅓ її довжини. Після проколу шкіри шприц перекладають в ліву руку і поволі вводять його вміст. Потім голку швидко витягують, а місце уколу знов протирають спиртом і притискують ватяною кулькою.

Техніка виконання внутрішньом’язової ін’єкції. При виконанні внутрішньом’язових ін’єкцій шприц з голкою завдовжки 8-10 см з широким просвітом розташовують перпендикулярно поверхні шкіри і вводять на глибину 7-8 см, притискуючи лівою рукою шкіру навколо ділянки проколу. Безпосередньо перед введенням лікарської речовини необхідно злегка відтягнути на себе поршень шприца, щоб переконатися, що голка не потрапила в кровоносну судину.

Техніка виконання внутрішньовенної ін’єкції. Для внутрішньовенних ін’єкцій частіше всього використовують вени ліктьового згину, поверхневі вени передпліччя і кисті, іноді — вени нижніх кінцівок.

При проведенні венопункції під лікоть витягнутої руки хворого підкладають невелику клейончасту подушку, щоб рука хворого знаходилася в положенні максимального розгинання. Вище за місце передбачуваної пункції накладають джгут, причому з такою силою, щоб пережатими виявилися тільки вени, а кровотік в артерії зберігся. Для збільшення наповнення вени хворому пропонують кілька разів стиснути і розжати кисть. Шкірні покриви в ділянці ін’єкції ретельно обробляють спиртом. Пальцями лівої руки доцільно дещо натягнути шкіру ліктьового згину, що дає можливість фіксувати віну і зменшує її рухливість. Венопункцію звичайно проводять в два прийоми, спочатку проколюючи шкіру, а потім вену. При добре розвинутих венах прокол шкірних покривів і стінки вени можна проводити одномоментно. Правильність попадання голки у вену визначають по появі з голки крапель крові. Якщо голка вже з’єднана зі шприцом, то для контролю її положення необхідно дещо потягнути на себе поршень: поява крові в шприці підтвердить правильне положення голки. Після цього накладений раніше джгут розпускають і лікарську речовину поволі вводять у вену.

Після витягання голки і вторинної обробки шкірних покривів спиртом місце ін’єкції притискують стерильним ватяним тампоном або накладають на нього на 1-2 хв. тиснучу пов’язку.