Техніка накладання пов’язок – десмургія

Десмургія – вчення про пов’язки, їхнє правильне накладання і застосування.

Пов’язка – засіб тривалого лікувального впливу на рану та органи тіла, що складається з перев’язувального матеріалу, який накладається безпосередньо на рану для отримання бажаного лікувального ефекту, і засобів його фіксації. Як фіксувальний матеріал використовують звичайний марлевий бинт, сітчасто-трубчастий бинт, лейкопластир тощо.

За характером перев’язувального матеріалу, що застосовується, пов’язки поділяють на м’які й тверді нерухомі (фіксувальні) пов’язки.

Тверді (нерухомі) пов’язки – іммобілізувальні й коригувальні пов’язки, а також пов’язки з витягуванням використовують, переважно, для лікування пошкоджень і захворювань опорно-рухового апарату. До них належать такі пов’язки, для накладання яких використовують твердий матеріал: стандартні транспортні шини й апарати, підручний матеріал (картон, дерево) або матеріал, який має властивість тверднути (гіпс, крохмаль, спеціальні полімерні матеріали).

М’які пов’язки складаються з матеріалу, що накладають безпосередньо на рану, та із засобів її фіксації. Розрізняють просту м’яку (захисну та лікувальну), стисну (гемо статичну) пов’язки. Для фіксації перев’язувального матеріалу використовують марлевий, еластичний, трикотажний або сітчастотрубчастий бинти, бавовняну тканину (косинкові, пращевидні пов’язки), лейкопластир, клеї (креол, БФ).

За призначенням пов’язки поділяють на: звичайна м’яка пов’язка (захисна, лікувальна) – використовують для утримання лікарських препаратів, запобігання забрудненню рани та як зігрівальний компрес; гемостатична (стисна) пов’язка – використовують для спинення невеликих венозних і капілярних кровотеч; іммобілізувальна пов’язка – застосовують для утримання, фіксації ушкодженої частини тіла з метою транспортування або лікування; коригувальна пов’язка – використовують для виправлення положення частини тіла; пов’язка з витягуванням – фіксує ушкоджену частину тіла з постійним витягуванням; оклюзійна пов’язка – створює необхідну герметичність у разі поранення грудної клітки.

Основні типи бинтових пов’язок:

Колова (циркулярна) пов’язка зручна для бинтування циркулярної поверхні. Оберти бинта лягають один на одного так, щоб кожен наступний тур повністю прикривав попередній. Застосовують для бинтування обмежених поверхонь лоба, скроневої і потиличної ділянок голови, нижньої третини стегна і надп’ятково-гомілкового суглоба.

Спіральну пов’язку накладають на кінцівки, тулуб, груднину для закриття великих за довжиною і шириною дефектів або ран: Після двох-трьох закріплювальних турів кожний наступний тур накладають у скісному напрямку і прикривають попередній на 1/2 або 2/3 ширини бинта. Пов’язка дуже проста і швидко накладається, проте легко може сповзати. Щоб запобігти ослабленню спіральної пов’язки на конусоподібній поверхні тіла, роблять перегин кожного наступного туру бинта.

Повзучу пов’язку застосовують для фіксації великого за площею перев’язувального матеріалу на кінцівках, зокрема для фіксації шин. Спочатку роблять 2–3 колових оберти бинта. Потім оберти йдуть у скісному напрямку без накладання наступного туру на попередній. Між окремими турами залишаються неприкриті бинтом проміжки, що відповідають приблизно ширині бинта.

Хрестоподібну або вісімкоподібну пов’язку накладають на різні ділянки тіла (голову, грудну клітку тощо). Тури бинта утворюють фігуру вісімки. Наприклад, перев’язку потилиці починають двома-трьома циркулярними, коловими обертами довкола голови, далі спускаються за вухо, вниз на шию, обводять шию спереду, а ззаду піднімаються вгору за вухо і довкола голови. Пов’язку накладають до повного прикриття потилиці.

Колосоподібна пов’язка дещо нагадує вісімкоподібну з тією різницею, що наступні тури бинта частково прикривають попередні й перехрещуються по одній лінії. Місця застосування: плечовий суглоб, надпліччя, пахвинна ділянка, кульшовий суглоб та інші важкодоступні ділянки, в яких внаслідок нерівномірної форми поверхні тіла або можливих рухів пов’язку важко утримати.

Черепахоподібну пов’язку застосовують у двох варіантах – розбіжній і збіжній. Накладають на великі суглоби – колінний, ліктьовий, надп’ятково-гомілковий. Розбіжну пов’язку починають накладати з двох-трьох колових обертів бинта на одному рівні з розходженням наступних обертів від центру вбік, угору і вниз. Збіжна черепахоподібна пов’язка відрізняється від розбіжної тим, що оберти бинта, розпочинаючись на периферії, з кожним туром наближаються до центру, де пов’язка і закінчується.

Поворотну пов’язку накладають на куксу після ампутації кисті або стопи. Розпочинають з двох-трьох колових обертів бинта з наступним відхиленням його турів перпендикулярно до колового руху. Пов’язка легко сповзає, тому для її утримання додають чохол з тасьмою або шкіру змащують клеолом.

Т-подібну пов’язку накладають на промежину або пахвинну ділянку за допомогою двох бинтів, з яких основний охоплює поперек або плече, а другий, що утримує перев’язувальний матеріал, проходить через ділянку промежини або пахвової ямки.

Правила накладання бинтової пов’язки:

Надати потерпілому зручного положення з вільним доступом до травмованої частини тіла.
Надати частині тіла функціонально зручного положення із максимально розслабленими м’язами. Для верхньої кінцівки – пальці кисті легко згинають, передпліччя згинають під прямим кутом до плеча, плече відводять від тулуба і вперед. Нижню кінцівку трохи відводять і згинають (30–45 °) у колінному суглобі, стопу розміщують під прямим кутом до гомілки. Якщо хворий неспроможний утримувати бинтовану частину тіла в потрібному положенні, то це робить помічник.
У разі ушкодження грудної клітки, живота, верхньої третини стегна пов’язку накладають у горизонтальному положенні потерпілого.
У разі накладання пов’язки на голову, шию, верхні та нижні кінцівки потерпілий, як правило, сидить.
Частина тіла, на яку накладають пов’язку, повинна бути на рівні грудей бинтувальника і займати таке положення, в якому вона буде перебувати після бинтування. Під час накладання пов’язки вона повинна бути нерухомою.
Особа, що накладає пов’язку, стає лицем до потерпілого, щоб спостерігати за виразом його обличчя і реакцією на накладання пов’язки.
Голівку бинта беруть у праву руку, а вільний кінець у ліву. Голівка бинта має бути повернена догори. У накладанні пов’язки беруть участь обидві руки: одна розгортає бинт, інша – моделює пов’язку.
Перед накладанням пов’язки необхідно переконатись, що шкіра на ушкодженій частині тіла чиста і суха. Не можна накладати бинт безпосередньо на відкриту рану. Спочатку на неї необхідно покласти стерильну серветку.
Бинтування розпочинають з двох-трьох колових закріплювальних турів, розташованих вище або нижче від ділянки пошкодження, і накладеними щільніше, ніж інші частини пов’язки. Далі пов’язку накладають від периферії до центру (знизу догори) і зліва направо стосовно того, хто бинтує (окрім пов’язки на ліве око, пов’язки Дезо на праву руку та ін.), поступово покриваючи всю бинтову поверхню без додаткових складок і випинань. Бинт має котитися по бинтованій частині тіла без попереднього відмотування, і кожен наступний тур має накладатися на попередній на 1/3 або на 2/3 його ширини.
Кінець бинта фіксують до пов’язки шпилькою, лейкопластиром, або на протилежному боці від ушкодження зав’язують вузликом кінці бинта, розірваного навпіл по його довжині.

Накладена пов’язка повинна відповідати таким вимогам:

міцно утримувати перев’язувальний матеріал, бути щільною (добре закривати ушкоджену частину тіла), але не тугою, щоб не порушувати кровопостачання, за можливості не перешкоджати рухам, бути зручною для хворого, легкою і красивою.