Домедична допомога у разі тяжких травм

Деякі тяжкі травми як черепно-мозкові травми, ушкодження хребта, ушкодження грудної клітки та ушкодження живота вимагають особливих підходів до надання домедичної допомоги.

Черепно-мозкові травми

Черепно-мозкові травми поділяють на закриті (переломи кісток черепа, струс, забиття і стискання головного мозку) та відкриті (рани м’яких тканин голови, непроникні й проникні поранення).

Усі травми голови супроводжуються двома групами ознак. Перша група – це загальномозкові ознаки, пов’язані з порушенням функції головного мозку загалом. Сюди належать запаморочення, втрата свідомості, нудота, блювання, сповільнення пульсу, блідість шкірних покривів, після повернення свідомості дзвін у вухах, слабкість, біль голови. Друга група – це вогнищеві або місцеві ознаки, пов’язані з ушкодженням певної ділянки головного мозку і порушенням функції центрів, які там розташовані. Розвиваються парези та паралічі (кінцівок, чутливості, мови тощо), відбувається зміна рефлексів.

Закриті черепно-мозкові травми виникають внаслідок тупої травми (падіння, відкидання тіла й удару головою під час обвалів будинків і споруд, авіаційних і дорожньо-транспортних аварій тощо). У результаті механічної травми черепа частина сили удару передається головному мозку, в якому відбуваються морфологічні і функціональні порушення.

Струс мозку – найлегший, однак найчастіший вид закритої черепно-мозкової травми. До струсу головного мозку відносять такі види його травматичного ушкодження, за яких відсутні макроскопічні вогнища деструкції мозкової речовини й клінічно проявляються функціональними розладами, які мають тимчасовий зворотний характер. Лише у разі дуже сильних струсів у деяких хворих знаходять точкові, поодинокі крововиливи за ходом найдрібніших судин. Струс мозку може виникати у результаті навіть незначної травми черепа.

Характерними симптомами струсу мозку є розлади свідомості (затьмарена, сопор, ступор, втрата свідомості), які тривають від 1–2 до 20–30 хв, розлади пам’яті (ретроградна амнезія – хворі не пам’ятають подій, що передували травмі та під час неї), нудота, блювання, запаморочення, гарячка або озноб, шум у голові, біль голови. Оглядаючи потерпілого, виявляють блідість шкіри, порушення дихання, серцевої діяльності, слуху і мови, інколи розбіжну косоокість, пригнічення рефлексів. Струс мозку, як і будь-яка інша черепномозкова травма, супроводжується астеноневротичним синдромом (загальною слабкістю, млявістю, дратівливістю, швидкою втомлюваністю, розладом сну, апетиту тощо).

Діагностика струсу мозку ґрунтується на анамнестичних даних, даних огляду потерпілого і результатах додаткових обстежень, зокрема рентгенографії черепа.

Забиття (забій) мозку – травматичне ураження мозку, для якого характерна наявність вогнища розм’якшення мозку у поєднанні з внутрішньочерепними гематомами, переломами кісток черепа, і проявляється як загальномозковими, так і вираженими вогнищевими розладами.

Ушкодження мозку може бути не тільки в ділянці забиття, а й на протилежному боці внаслідок протиудару, також і в інших відділах головного мозку. У зв’язку з цим розвиваються розлади, що супроводжуються набряком, набуханням мозку і підвищенням спинномозкового тиску.

Для клініки забою мозку характерний великий поліморфізм симптомів, що залежить від локалізації та розмірів забою, супутніх патологічних реакцій, індивідуальних особливостей організму, особливо віку, наявності соматичної патології.

Найчастіше у разі забою мозку виявляють ознаки струсу мозку (біль голови, запаморочення, нудоту, блювання, брадикардію), втрату свідомості, яка є глибша і триваліша (до декелькох діб), ніж у випадку струсу мозку, ретроградну амнезію, а у разі значного забиття й антероградну амнезію (втрата пам’яті на події після травми), а також вогнищеві симптоми, характерні для даного ушкодження.

Залежно від місця локалізації забою виникають вогнищеві симптоми порушення функцій мозку: параліч лицьового нерва, втрата мови (афазія), розлад ковтання, зору, порушення руху і чутливості, поліурія, яка супроводжується появою цукру в сечі, підвищення температури тіла до 40 °C. Перебіг процесу залежить від характеру і ступеня ушкодження. У разі незначних вогнищевих крововиливів у міру розсмоктування гематоми функція мозку поступово нормалізується. У випадку повного розм’якшення ділянок мозку його клітини не регенерують, утворюється рубець.

Нерідко для уточнення діагнозу та проведення ефективного лікування крім рентгенологічного обстеження застосовують додаткові методи дослідження (КТ, МРТ тощо). Стискання є тяжким ускладненням ушкоджень черепа. Воно виникає унаслідок внутрішньочерепної кровотечі (епідуральної, субдуральної, субарахноїдальної, внутрішньомозкової, внутрішньошлуночкової), стискань мозку відламками кісток тощо.

Симптоми стискання головного мозку виявляються не відразу після травми, а зі збільшенням гематоми, через деякий проміжок часу. Тривалість цього “світлого проміжку” різна – від години до кількох днів.

Хворий із травматичним розривом внутрішньочерепної судини після травми іноді почуває себе задовільно. У більшості ж випадків після травми виникають клінічні симптоми струсу або забиття головного мозку, які можуть затихати або повністю зникати. Згодом, унаслідок наростання внутрішньочерепного тиску, стан хворого повільно погіршується. Виникає сильний нестерпний біль голови, нудота, нестримне блювання, сповільнення пульсу і дихання. Свідомість спочатку збережена, спостерігається рухове й психічне збудження, що змінюється млявістю і сонливістю, які переходять у супорозний і коматозний стани. Дихання пришвидшується, в тяжких випадках стає шумним, переривчастим. Брадикардія змінюється пришвидшенням і ослабленням пульсу, артеріальний тиск швидко знижується, настає летальний кінець.

Характерними є зміни зіниці: на боці стискання мозку спочатку простежується короткочасне звуження зіниці, згодом вона розширюється.

Температура тіла зазвичай є підвищеною, сягаючи інколи 40–41 °С.

ДМД у разі закритої черепно-мозкової травми за збереженої свідомості полягає в укладанні потерпілого на ноші з припіднятою головою, застосовуючи холод на голову. У разі втрати свідомості потерпілого для профілактики асфіксії та з метою відновлення прохідності верхніх дихальних шляхів з порожнини рота і носової порожнини усувають сторонні тіла, кров, слину, блювотні маси, ліквідують западання язика.

Кладуть потерпілого на ноші, повернувши голову набік, у пристосоване заглиблення, зроблене у вигляді валикоподібного кола з одягу. Застосовують холод на голову. Транспортують у лежачому положенні на животі, або на спині з повернутою вбік головою.

Потрібно пам’ятати, що у всіх випадках закритих черепно-мозкових травм потерпілого потрібно негайно госпіталізувати в стаціонар, де буде вирішено, якого лікування потребує потерпілий – консервативного чи хірургічного.

Відкрита черепно-мозкова травма характеризується порушенням цілісності м’яких покривів голови, зокрема апоневрозу, кісток черепа з ушкодженням головного мозку.

Розрізняють непроникні поранення м’яких тканин (з ушкодженням кісток черепа, але зі збереженням цілісності твердої мозкової оболонки) та проникні (з ушкодженням кісток черепа, твердої мозкової оболонки та інфікуванням підоболонкових просторів і тканини мозку) черепно-мозкові травми. Відкрита черепно-мозкова травма може бути невогнепальною чи вогнепальною. За видом ранового каналу розрізняють сліпі, наскрізні, дотичні та рикошетні поранення.

Рани м’яких тканин голови найчастіше бувають різані та рубані. Вони характеризуються значною кровотечею, оскільки навіть маленькі судини м’яких покривів голови не звужуються. Рани, що проникають під апоневроз, сильно розходяться, кровоточать.

У разі непроникних поранень черепа кістка ушкоджується без порушення твердої оболонки мозку. За такої травми можуть бути симптоми струсу, забою або стискання головного мозку.

Для проникних поранень характерне витіканням спинномозкової рідини або частин мозку. У разі перелому основи черепа може спостерігатись лікворея – кровотеча і витікання мозкового детриту з вуха, носа. У випадках відкритої черепно-мозкової травми завжди існує небезпека інфікування внутрішньочерепного вмісту з розвитком інфекційно-запальних ускладнень (менінгіту, енцефаліту), травматичної епілепсії, нагноєння мозку (абсцесів).

ДМД спрямовують на зупинення кровотечі із рани та її захист від попадання інфекції. З цією метою на рану накладають асептичну пов’язку. У разі проникного поранення черепа з вибуханням мозку, щоб уникнути стискання мозку пов’язкою, рану закривають стерильним матеріалом, огорнувши її ватномарлевим кільцем і закріплюють усе пов’язкою на голову (“чепчик” або “шапочка Гіппократа”). Вправляти речовину головного мозку, що вибухає з нього, не можна. Застосовують холод на голову. Перед транспортуванням потерпілого треба перевірити прохідність повітропровідних шляхів (очистити ротову порожнину від крові, блювотних мас, слини), ввести у ротову порожнину повітровід, щоб не западав язик, а в ношах, де повинна бути голова, зробити заглиблення, використовуючи підручні засоби. Потерпілого треба покласти на бік і обережно транспортувати до лікувального закладу. У разі порушень дихання і серцево-судинної діяльності ввести кофеїн, ефедрин.