Органи травної трубки

Загальна характеристика травної системи. Травна система об’єднує ряд органів, які у своїй сукупності забезпечують засвоєння організмом із зовнішнього середовища речовин, необхідних для реалізації Його пластичних і енергетичних потреб. Включає травну трубку та розміщені за її межами залози, секрет яких сприяє перетравленню частинок їжі: три пари великих слинних залоз, печінку та підшлункову залозу.

Травна трубка має передній, середній та задній відділи. Передній відділ включає ротову порожнину, глотку та стравохід. У ротову порожнину виводиться секрет великих і малих слинних залоз. Основна функція переднього відділу травної трубки полягає у механічній та початковій хімічній обробці їжі. Середній відділ травної трубки включає шлунок, тонку кишку та частину товстої кишки (до її каудальної частини). У тонку кишку {її відділ, що має назву дванадцятипалої кишки) впадають вивідні протоки печінки та підшлункової залози. Основними функціями середнього відділу травної трубки є хімічна обробка (перетравлювання) їжі, всмоктування поливних речовин та формування калових мас з неперетравлених залишків їжі. Задній відділ травної трубки — каудальна частина прямої кишки, або відхідник, забезпечує виведення неперетравлених частинок їжі за межі організму.

Стінка травної трубки утворена чотирма оболонками: слизовою, підслизовою основою, м’язовою та зовнішньою. Слизова оболонка включає епітеліальну пластинку, власну пластинку, утворену пухкою сполучною тканиною, та м’язову пластинку, побудовану з гладкої м’язової тканини. Епітеліальна пластинка слизової оболонки має ряд особливостей у передньому, середньому та задньому відділах травної трубки. Слизова оболонка у ротовій порожнині, глотці та стравоході вкрита багатошаровим плоским незроговілим або частково зроговілим епітелієм. У середньому відділі травної трубки, починаючи зі шлунка, епітелій стає одношаровим циліндричним. У стравоході слизова оболонка утворює глибокі поздовжні складки, які полегшують проходження їжі з ротової порожнини у шлунок. Особливостями рельєфу слизової оболонки шлунка є наявність складок, полів і ямок. У тонкій кишці слизова оболонка, окрім складок, формує специфічні вирости — ворсинки і трубчасті заглибини — крипти. У товстій кишці ворсинки зникають, крипти та складки полегшують формування і переміщення калових мас. Задній відділ травної трубки подібно до переднього вистелений багатошаровим плоским незроговілим епітелієм.

У стравоході та дванадцятипалій кишці в складі підслизової основи розміщені кінцеві секреторні відділи екзокринних залоз. У підслизовій основі стравоходу, шлунка та кишки розміщені підслизові нервові сплетення —зовнішнє (Шабадаша) та внутрішнє (Мейснера), які інервують слизову оболонку і залози, ізольовані та скупчені лімфатичні фолікули, кровоносні та лімфатичні судини.

М’язова оболонка переднього відділу травної трубки до середньої третини стравоходу, утворена посмугованою м’язовою тканиною, яка у нижніх відділах стравоходу поступово заміщується гладкою м’язовою тканиною. М’язова оболонка середнього відділу травної трубки утворена гладкою м’язовою тканиною. У каудальній частині прямої кишки гладка м’язова тканина доповнюється посмугованою м’язовою тканиною, яка набуває максимального розвитку у складі зовнішнього сфінктера відхідника. Між окремими шарами м’язової оболонки стравоходу, шлунка та кишки розміщене міжм’язове нервове сплетення (Ауербаха), яке забезпечує інервацію м’язової оболонки цих органів.

Зовнішня оболонка травного каналу в його передньому (над діафрагмою) та задньому відділах представлена пухкою сполучною тканиною, так званою адвентиційною о6олонкою). Стравохід під діафрагмою, а також весь середній відділ травної трубки вкриті серозною оболонкою, яка утворена пухкою сполучною тканиною з одношаровим епітелієм (мезотелієм) на поверхні. Під серозною оболонкою шлунка і кишки розміщене підсерозне вегетативне, нервове сплетення, яке інервує вісцеральний листок очеревини.

Ротова порожнина (cavitas oris) — частина переднього відділу травного каналу, в якій здійснюються механічна обробка, дегустація та первинна хімічна обробка їжі. Органам ротової порожнини належить важлива роль в акті артикуляції (звукотворенні).

Язик (lingua) — м’язовий орган, який крім участі у механічній обробці їжі та ковтанні, забезпечує також артикуляцію (звукотворення) та дегустацію. Розрізняють нижню, бічні та верхню поверхні язика, які мають ряд особливостей будови.

Нижня поверхня язика вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм. Має добре розвинуту власну пластинку слизової оболонки та підслизову основу, наявність якої зумовлює зміщуваність слизової оболонки щодо м’язової основи язика. На нижній поверхні язика, з обох боків під його вуздечки, в ротову порожнину впадають вивідні протоки під’язикових та підщелепних слинних залоз. У зв’язку з багатою васкуляризацією нижньої поверхні язика та високою проникливістю його епітелію для різноманітних хімічних сполук, під язик кладуть ліки (валідол, нітрогліцерин), щоб забезпечити їх швидке всмоктування і надходження у кров. Епітелій і власна пластинка слизової оболонки утворюють тут вирости з характерною будовою, які мають назву сосочків язика. Розрізняють ниткоподібні, конічні, листоподібні, грибоподібні та жолобуваті сосочки.

Тіло язика утворене пучками посмугованих м’язових волокон, що розміщені у трьох взаємно перпендикулярних площинах. Клітинні елементи смакової бруньки відмежовані від оточуючої сполучної тканини базальною мембраною. Верхівки рецепторних клітин смакової бруньки і прилеглі до них епітеліоцити слизової оболонки ротової порожнини формують смакову ямку. Смакова ямка заповнена комплексом електронно-щільних ви-сокомолекулярних речовин, переважно глікопротеїнів. Глікопротеїни смакової ямки відіграють роль сорбентів для смакових речовин.

Рецепторні клітини смакових бруньок мають витягнуту форму, ядра їхні зміщені у базальну частину. На апікальній поверхні рецепторні клітини містять мікроворсинки, в плазмолему яких вмонтовані специфічні рецепторні білки. Серед чутливих клітин смакових бруньок передньої частини язика переважають клітини чутливі до солодких, на задній частині язика — до гірких речовин. Одна і та ж рецепторна клітина може сприймати кілька смакових подразнень. Кожна смакова брунька містить близько 50 нервових волокон, які утворюють синапси з колатеральною поверхнею рецепторних клітин і передають генерований цими клітинами Імпульс до центральних ланок смакового аналізатора.

Зуби (dentes) — тверді утвори ротової порожнини, що вросли в альвеолярні відростки верхньої та нижньої щелеп, основна функція яких полягає в механічній обробці їжі.

Емаль (enamelum) — найтвердіша тканина людського організму, яка покриває коронку зуба. За хімічним складом емаль на 96…97 % складається з неорганічних сполук, 3…4 % утворюють органічні компоненти. Структурною і функціональною одиницею емалі є емалева призма. Кожна емалева призма має звивистий (S-подібний) хід і утворюється у результаті діяльності клітини-енамелобластів.

Енамелобласти (амелобласти) — клітини циліндричної форми. В емалі сформованого зуба між окремими призмами розміщена менш звапнована склеювальна речовина. Завдяки S-noдібній формі емалевих призм на поздовжньому зрізі (шліфі) емалі одні призми виявляються розрізаними поздовжньо, інші поперечно. Цим створюється чергування світлих і темних ліній (виникають так звані лінії Ш р е г е р а). Крім ліній Шрегера, на поздовжніх шліфах емалі можна розрізнити також тонкі паралельні лінії Р е т ц і у-с а, виникнення яких пов’язане з періодичністю росту і звапну-вання призм.

Дентин (dentinum) — тверда тканина зуба, що утворює його основу. Розміщена в корені, коронці та шийці. За будовою нагадує кісткову тканину, однак, на відміну від останньої, не містить власних клітинних елементів та кровоносних судин. Дентин включає 72 % неорганічних сполук і 28 % органічних речовин. Серед неорганічних речовин найбільше фосфорнокислих солей кальцію та магнію, незначний вміст фтористого кальцію. Органічним складником дентину є колаген І типу.

За будовою дентин являє собою скупчення пучків колагенових волокон, між якими залягає основна речовина. У радіальному напрямі його пронизують дентинні трубочки (к а н а л ь ц і). У них розміщені відростки клітин — дентинобластів, тіла яких лежать у пульпі зуба. Ближче до пульпи розміщений припульпарний дентин, поверхнево — плащовий. Для плащового дентину характерний радіальний напрям колагенових волокон (волокна К о р ф а), менша насиченість дентинними трубочками. У припульпарному дентині колагенові волокна мають тангенціальний напрям.

Цемент (cementum) — тверда тканина, що покриває дентин кореня зуба. За будовою нагадує грубоволокнисту кісткову тканину. 70 % Цементу складають неорганічні компоненти (фосфорнокислі та вуглекислі солі кальцію), ЗО % — органічні сполуки. З останніх побудовані колагенові волокна цементу. Клітинні елементи цементу — цементоцити — за будовою і функцією нагадують остеоцити кісткової тканини. Цементоцити мають витягнуту полігональну форму, лежать в порожнинах і канальцях основної речовини цементу. Відростки цементоцитів анастомозують з відростками дентинобластів і сусідніх цементоцитів. Цементоцити утворюються з цементобластів, які у процесі гістогенезу тканин зуба активно синтезують міжклітинну речовину цементу.

Пульпа (pulpa) — м’яка тканина зуба, що забезпечує харчування, інервацІю, захист та регенерацію тканин зуба. Побудована з пухкої сполучної тканини, що заповнює пульпарну камеру коронки зуба і кореневі канали.

Періодонт (periodontium) — щільна сполучна тканина, що забезпечує закріплення зуба в луночці альвеолярного відростка верхньої або нижньої щелепи. Періодонт називають ще зубною зв’язкою. Утворений він товстими пучками колагенових волокон, які, маючи звивистий (S-noдібний) напрям, втримують зуб у підвішеному стані.

За виведенням секрету слинні залози поділяються на залози переддвер’я рота і власне ротової порожнини. До перших належать привушні, губні, щічні, до останніх — підщелепні, під’язикові, піднебінні та язикові слинні залози.

Усі слинні залози секретують за мерокриновим типом, тобто без руйнування секреторних клітин. За характером синтезованих речовин секреторні клітини слинних залоз поділяються на білкові, слизові та змішані. Білкові клітини (сероцити) синтезують переважно білки-ферменти. У молекулах останніх високий вміст пептидного компонента і відносно малий — вуглеводного. Продуктами синтетичної діяльності слизових клітин (мукоцитів) є переважно слизоподібні білки-муцини та протеоглікани, у складі яких превалює вуглеводний компонент, а пептидні ланцюги складають відносно невелику частину молекул.

Підщелепна слинна залоза (glandula submandibularis) — парний орган, розміщений біля внутрішньої поверхні нижньої щелепи. Маса кожної залози 10…І5 г, форма сплюснуто-еліпсоподібна. Це складна альвеолярно-трубчаста розгалужена залоза з білково-слизовим типом секрету. Від сполучнотканинної капсули всередину залози відходять сполучнотканинні перегородки, що поділяють паренхіму на часточки. У складі органа розрізняють кінцеві секреторні відділи (ацинуси) та систему вивідних проток.

Кінцеві секреторні відділи підщелепної слинної залози бувають двох типів — білкові та змішані. Білкові ацинуси утворюють переважну більшість паренхіми залози. Кожен білковий ацинус побудований з 10—15 сероцитів, на його периферії розміщені міоепітеліальні клітини, оточені базальною мембраною. Сероцити — клітини конічної форми з баз-фільною цитоплазмою, круглим ядром.

Змішані ацинуси підщелепної слинної залози мають дещо складнішу будову; в центральній частині розміщені мукоцити, на периферії їх охоплюють сероцити, останні оточені шаром міоепітеліальних клітин та базальною мембраною. Мукоцити — клітини конічної форми з широкою основою, світлою цитоплазмою, у якій є значна кількість гранул слизового секрету. Ядро мукоцита при нагромадженні секреторних продуктів сплющується і зміщується у базальну частину клітини. У цитоплазмі мукоцитів добре розвинуті елементи гладкої та гранулярної ендоплазматичної сітки, комплексу Гольджі.

До основи мукоцитів прилягають сероцити, які формують так звані білкові ковпачки або півмісяці Джіануцці. Сероцити відрізняються від мукоцитів формою, базофільним забарвленням цитоплазми, центральним розміщенням ядра. Між бічними поверхнями мукоцитів і сероцитів є міжклітинні канальці, куди збираються продукти синтетичної діяльності секреторних клітин. Виведенню секрету за межі ацинуса сприяють скорочення відростків міоепітеліальних клітин.

Привушна слинна залоза (glandula parotis)—парний орган, розміщений у привушно-жувальній ділянці голови. Це складна розгалужена альвеолярна залоза з білковим типом секрету. Маса кожної залози 20…30 г, форма полігональна. Сполучнотканинна капсула дає всередину органа вирости, які ділять паренхіму залози на часточки. Кінцеві секреторні відділи білкові, за будовою нагадують аналогічні структурні компоненти підщелепної слинної залози: у центрі ацинуса знаходяться секреторні клітини — сероцити, на периферії розміщені міоепітеліальні клітини; зовні ацинус оточує базальна мембрана. До системи вивідних проток привушної слинної залози належать вставні, посмуговані, міжчасточкові та загальна вивідна протоки.

Кінцеві секреторні відділи під’язикової слинної залози трьох типів — білкового, слизового та змішаного.

Стравохід (esophagus)— відділ травної трубки довжиною близько ЗО см, який зв’язує глотку з порожниною шлунка. Розміщений стравохід між шостим шийним і одинадцятим грудним хребцями. Стінка стравоходу утворена чотирма оболонками: слизовою, підслизовою, м’язовою та зовнішньою (адвентиційною або серозною). У слизовій оболонці стравоході розрізняють три шари; епітелій, власну пластинку та м’язову пластинку. Епітелій стравоходу багатошаровий плоский незроговілий; у старості можливе зроговіння. При переході в шлунок багатошаровий плоский епітелій стравоходу заміщається одношаровим призматичним. Власна пластинка слизової пластинки стравоходу утворена пухкою сполучною тканиною, вростання якої в епітелій формують сосочки.

М’язова оболонка верхньої третини стравоходу утворена поперечно-посмугованою м’язовою тканиною. У середній третині органа до поперечно-посмугованих м’язових волокон приєднуються гладкі міоцити. М’язова оболонка нижньої третини стравоходу утворена гладкою м’язовою тканиною.

Розрізняють внутрішній циркулярний і зовнішній поздовжній шари м’язової оболонки стравоходу, хоча окремі м’язові пучки можуть мати косопоздовжній напрям. Зовнішня оболонка стравоходу над діафрагмою утворена пухкою сполучною тканиною (адвентиційна оболонка). Під діафрагмою адвентиційна оболонка переходить у серозну: пух ка сполучна тканина тут вкрита одним шаром клітин мезотелію.

Шлунок (gaster, ventriculus) — мішкоподібне розширення травної трубки об’ємом 1,7…2,5 л, куди через стравохід потрапляє подрібнена І зволожена у ротовій порожнині їжа. Найважливіша функція шлунка полягає у створенні умов для хімічного розщеплення поживних речовин. Ферменти шлункового соку — пепсин, хімозин, ліпаза — розщеплюють білки та ліпіди. Вони проявляють свою активність у кислому середовищі, яке саме по собі викликає загибель значної частини мікроорганізмів, що можуть потрапити у травний канал з частинками їжі. Так проявляється захисна роль шлунка. Через його стінку здійснюється всмоктування ряду хімічних речовин — води, солей, моносахаридів, спиртових розчинів. Шлунок виконує видільну (екскреторну) функцію: через його слизову оболонку в просвіт травного каналу виділяється аміак, сечовина, алкоголь та ін. Стінку шлунка утворюють чотири оболонки — слизова, підслизова, м’язова та серозна. Особливістю рельєфу слизової оболонки шлунка є наявність складок, полів і ямок. Слизова оболонка побудована з трьох шарів – епітелію, власної та м’язової пластинок. Слизова оболонка шлунка продукує внутрішній антианемічний фактор, необхідний для засвоєння вітаміну В12, що потрапляє в шлунок з поживними речовинами. Плазмолема апікальної поверхні епітеліоцитів утворює мікроворсинки. Отже, слизову оболонку шлунка можна розглядати як суцільне залозисте поле. Власна пластинка слизової оболонки шлунка побудована з пухкої сполучної тканини, у якій залягають залози шлунка. Розрізняють три види залоз: власні, кардіальні та пілоричні. У шлункову ямку впадає секрет кількох власних залоз шлунка. Кожна залоза побудована з п’яти різновидів клітин: головних екзокриноцитів, парієтальних екзокриноцитів, шийкових та додаткових мукоцитів, а також ендокриноцитів.

Секреторні продукти головних клітин — пепсиноген та хімозин — локалізуються в апікальній частині клітин у вигляді зимогенних. Останні мають властивості оксифілії, добре заломлюють світло. В апікальній (ближчій до просвіту залози) частині клітин нагромаджуються гранули білкового секрету. Плазмолема апікальної поверхні головних екзокриноцитів формує мікроворсинки. Хімозин розщеплює білки молока, він виробляється переважно у дитячому віці.

Парієтальні екзокриноцити шлункових залоз виділяють Н-іони, внаслідок чого в шлунку створюється кисле середовище. Парієтальні клітини розміщені поодинці в ділянці дна та тіла власних залоз, між базолатеральними частинами головних екзокриноцитів. Це великі клітини неправильної округлої форми з одним або двома ядрами і оксифільною цитоплазмою. Шийкові мукоцити формують вивідні протоки власних залоз. Це клітини кубічної або призматичної форми, у базальній частині яких локалізовані ядра, а в апікальній нагромаджуються секреторні гранули слизу. Додаткові мукоцити, розкидані поодинці у залозах, за будовою і функцією нагадують шийкові мукоцити.

Кардіальні і пілоричні залози розміщені в одноіменних ділянках шлунка. За будовою це прості трубчасті сильно розгалужені залози. У пілоричних залозах відсутні головні та парієтальні клітини, у кардіальних залозах вони є у незначній кількості. Мукоцити кардіальних та пілоричних залоз нагадують аналогічні клітинні елементи власних залоз з тою, однак, особливістю, що, крім слизу, вони мають здатність продукувати ще ферменти-дипептидази. До складу кардіальних та пілоричних залоз входить також значна кількість ендокринних клітин.

Тонка кишка (intestinum tenue) — частина травної трубки, розміщена в нижній частині черевної порожнини між шлунком і сліпою кишкою. Має три відділи: дванадцятипалу, голодну і клубову кишку. У тонкій кишці здійснюються процеси подальшого (після шлунка) травлення і всмоктування поживних речовин. Слід відзначити, що, на відміну від шлунка, де процеси розщеплення високомолекулярних речовин відбуваються у кислому середовищі, оптимальним для ферментних систем тонкої кишки є сла-болужне середовище. Кишковий сік включає різноманітні ферменти, які діють на всі основні класи хімічних сполук: білки, жири, вуглеводи, нуклеїнові кислоти. Білки та поліпептиди розщеплюються під впливом трипсину, ентерокінази, кіназогену, різних видів пептидаз. З ферментів вуглеводного обміну в тонкій кишці присутні амілаза, мальтаза, сахараза, лактаза. Жири розщеплюються під впливом ліпази. Значна частина ферментів потрапляє у дванадцятипалу кишку в результаті секреторної діяльності підшлункової залози. Частину складників кишкового соку виділяють клітини епітеліального вистелення слизової оболонки тонкої кишки та дуоденальних залоз. Частина ферментних систем залишається вмонтованою в апікальну мембрану стовпчастих епітеліоцитів слизової оболонки, де за їх участю здійснюються процеси так званого пристінкового (примембранного) травлення.

Крім травлення та всмоктування, тонка кишка виконує також евакуаторну функцію, яка полягає у проштовхуванні продуктів травлення у товсту кишку в результаті перистальтичних скорочень м’язової оболонки. Клітини дисоційованої ендокринної системи тонкої кишки забезпечують регуляцію секреції кишкового соку, кровопостачання і відповідну інтенсивність процесів всмоктування та моторики тонкої кишки.

Стінка тонкої кишки утворена чотирма оболонками: слизовою, підслизовою, м’язовою та серозною. Слизова оболонка складається з трьох шарів — епітелію, власної та м’язової пластинок. Епітелій слизової оболонки тонкої кишки — одношаровий циліндричний. Власна пластинка утворена пухкою сполучною тканиною, м’язова пластинка — гладкими міоцитами. Особливістю рельєфу слизової оболонки тонкої кишки є наявність циркулярних складок, ворсинок і крипт.

Ворсинка — це пальцеподібний виріст слизової оболонки висотою 0,5..,1,5 мм, спрямований у просвіт тонкої кишки. В основі ворсинки лежить сполучна тканина власної пластинки, в якій трапляються поодинокі гладкі міоцити. Поверхня ворсинки вкрита циліндричним епітелієм, у складі якого є три різновиди епітеліальних клітин: стовпчасті епітеліоцити, келихоподібні клітини та кишкові ендокриноцити. Стовпчасті епітеліоцити ворсинок становлять основну масу епітеліального пласта ворсинки. Це високі циліндричні клітини розмірами 8Х25 мкм. На апікальній поверхні вони містять мікроворсинки (останні не слід плутати з ворсинками тонкої кишки), які під світловим мікроскопом мають характерний вигляд посмугованої облямівки. Стовпчасті епітеліоцити ворсинок — основний функціональний елемент процесів травлення і всмоктування у тонкій кишці. Мікроворсинки цих клітин адсорбують на своїй поверхні ферменти і розщеплювані ними поживні речовини. Келихоподібні клітини — це одноклітинні залози, що продукують слизовий секрет. Секрет келихоподібних клітин зволожує поверхню слизової оболонки, сприяючи цим просуванню частинок їжі до товстої кишки.

Ендокриноцити, як і келихоподібні клітини, розкидані поодинці серед стовпчастих епітеліоцитів з облямівкою.

Крипти — це трубчасті вростання епітелію у власну пластинку слизової оболонки кишки. Серед епітеліоцитів крипт, окрім клітин, раніше охарактеризованих у складі ворсинок (стовпчастих клітин з облямівкою, келихоподібних клітин і ендокриноцитів), є ще стовпчасті клітини без облямівки та екзокриноцити з ацидофільною зернистістю (клітини Панета). Особливість стовпчастих епїтеліоцитів з облямівкою у складі крипт — їхня дещо менша висота порівняно з аналогічними клітинними елементами ворсинок, а також виражена базофілія цитоплазми. Келихоподібні клітини ворсинок і крипт нічим суттєвим не відрізняються. Секреторними продуктами клітин Панета є дипептидази — ферменти, що розщеплюють дипептиди до амінокислот. Вважають також, що клітини з ацидофільною зернистістю виробляють ферменти, які нейтралізують кислі складники шлункового соку, що потрапляють у тонку кишку разом з частинками їжі.

Стовпчасті епітеліоцити без облямівки являють собою популяцію малодиференційованих клітин, які є джерелом фізіологічної регенерації епітелію крипт і ворсинок тонкої кишки. Будовою ці клітини нагадують стовпчасті клітини з облямівкою, однак на їхній апікальній поверхні немає мікроворсинок.

Власна пластинка слизової оболонки тонкої кишки утворена пухкою сполучною тканиною, у якій багато еластичних та ретикулярних волокон, сплетень гемо- і лімфокапілярів. Скупчення лімфоцитів утворюють тут поодинокі і згруповані лімфатичні фолікули, кількість яких зростає в напрямі від дванадцятипалої до голодної кишки.

Підслизова основа стінки тонкої кишки утворена пухкою сполучною тканиною, у якій є значна кількість кровоносних і лімфатичних судин, нервових сплетень. Особливо багато лімфатичних фолікулів у стінці червоподібного відростка, який у зв’язку з високою насиченістю лімфоїдними елементами інколи називають ще мигдаликом черевної порожнини. Епітелій слизової оболонки червоподібного відростка — одношаровий призматичний.

М’язова оболонка тонкої кишки утворена двома шарами гладких міоцитів: внутрішнім косо-циркулярним і зовнішнім косо-поздовжнім. Між обома шарами м’язової тканини залягають прошарки сполучної тканини, багатої судинно-нервовими сплетеннями.

Товста кишка (intestіnum erassum) — частина травної трубки, яка забезпечує формування і виведення калових мас. У просвіті товстої кишки нагромаджуються екскреторні речовини (продукти метаболізму), солі важких металів тощо. Бактеріальна флора товстої кишки виробляє вітаміни групи В і К, а також забезпечує перетравлення клітковини, Стінка товстої кишки має чотири оболонки: слизову, підслизову, м’язову та зовнішню — серозну або адвентиційну. Слизова оболонка товстої кишки утворена одношаровим циліндричним епітелієм, сполучнотканинною власною пластинкою та побудованою з гладкої м’язової тканини м’язовою пластинкою. Особливістю рельєфу слизової оболонки товстої кишки є наявність великої кількості крипт і відсутність ворсинок. Переважну більшість клітин епітеліального пласта слизової оболонки товстої кишки становлять келихоподібні клітини, значно менше тут стовпчастих епітеліоцитів з посмугованою облямівкою та ендокриноцитів. Келихоподібні клітини продукують велику кількість слизу, який обволікає поверхню слизової оболонки, і, змішуючись з неперетравленими частинками їжі, сприяє проходженню калових мас у каудальному напрямі. Біля основи крипт розміщені не диференційовані клітини, у результаті проліферації яких здійснюється фізіологічна регенерація епітелію. Інколи у криптах можуть траплятися клітини Панета.

У пухкій сполучній тканині власної пластинки слизової оболонки є значні скупчення лімфоцитів. У його складі є велика кількість клітин Панета і кишкових ендокриноцитів. В останніх синтезується основна частка ендогенних серотоніну і мелатоніну організму. Цим фактом, а також високим вмістом лімфоїдних елементів, очевидно, пояснюється важливе місце, яке займає червоподібний відросток у системі імунного захисту організму людини.

М’язова пластинка слизової оболонки товстої кишки утворена двома шарами гладких міоцитів: внутрішнім циркулярним і зовнішнім косопоздовжнім. М’язова пластинка слизової оболонки у різних відділах товстої кишки має неоднаковий розвиток: у червоподібному відростку, наприклад, вона розвинена слабо. Підслизова основа товстої кишки утворена пухкою сполучною тканиною, у якій є скупчення жирових клітин, а також значна кількість лімфатичних фолікулів.

Пряма кишка має ряд особливостей будови, які слід розглянути більш детально. У ній розрізняють верхню (тазову) і нижню (анальну) частини, які відокремлені одна від одної поперечними складками. У формуванні останніх беруть участь підслизова основа і внутрішній циркулярний шар м’язової оболонки. Слизова оболонка верхньої частини прямої кишки вкрита одношаровим кубічним епітелієм, який формує численні глибокі крипти. Слизову оболонку анальної частини прямої кишки складають три відмінних за будовою зони: стовпчаста, проміжна та шкірна. Стовпчаста зона вкрита багатошаровим кубічним, проміжна — багатошаровим плоским незроговілим, шкірна — багатошаровим плоским зроговілим епітелієм. Власна пластинка стовпчастої зони утворює 10 – 12 поздовжніх складок, містить багато кров’яних лакун, кров від яких відтікає у гемороїдальні вени. Тут розміщені поодинокі лімфатичні вузлики, кінцеві відділи рудиментарних анальних залоз. Останні проходять у підслизову основу. Власна пластинка проміжної зони багата еластичними волокнами, дисоційованими лімфоцитами і тканинними базофілами; тут розміщені кінцеві відділи сальних залоз. У сполучнотканинній власній пластинці слизової оболонки шкірної зони з’являються волосяні фолікули, кінцеві відділи апокринових потових залоз, сальні залози. М’язова пластинка слизової оболонки прямої кишки утворена внутрішнім циркулярним і зовнішнім поздовжнім шарами гладких міоцитів.

Підслизова основа прямої кишки утворена пухкою сполучною тканиною, в якій розміщені нервові і судинні сплетення. Серед останніх слід виділити сплетення гемороїдальних вен, при втраті тонусу стінки яких можуть виникати гемороїдальні кровотечі, У підслизовій основі прямої кишки є велика кількість барорецепторів (тілець Фатер-Пачіні), подразнення яких відіграє суттєву роль у механізмах дефекації. У підслизовій основі стовпчастої зони, як і у власній пластинці її слизової оболонки, розміщені кінцеві відділи рудиментарних анальних залоз. Це шість-вісім розгалужених трубчастих епітеліальних утворів, які від поверхні слизової оболонки досягають внутрішнього циркулярного шару м’язової оболонки.

М’язова оболонка прямої кишки утворена внутрішнім циркулярним і зовнішнім поздовжнім шарами Гладких міоцитів, між якими залягають прошарки сполучної тканини. М’язова оболонка формує два сфінктери, які відіграють значну роль в акті дефекації. Внутрішній сфінктер прямої кишки утворений потовщенням гладких міоцитів внутрішнього шару м’язової оболонки, зовнішній — пучками волокон посмугованої скелетної м’язової тканини. Верхня частина прямої кишки вкрита серозною оболонкою, анальна частина — адвентиційною оболонкою.