Пневмонії

Організація змісту навчального матеріалу

Пневмонія (pneumonia) – захворювання, що об’єднує велику групу різних за етіологією, патогенезом і морфологічною характеристикою запальних, частіше інфекційних процесів у легенях, з переважним ураженням їх респіраторних відділів і клінічно проявляється синдромами інтоксикації, ущільнення легеневої тканини, дихальної неспроможності, рідше – легеневої гіпертензії і мукоциліарної дисфункції.

Етіологія. Серед первинних пневмоній, зумовлених грампозитивними бактеріями, провідну роль (у 80 % випадків) як причинний фактор відіграє Streptococcus pneumoniae І, II, III, IV, VI, VII, VIII, IX, XII, XIV, XIX і XXIII серотипів. Із них тільки І, II і III здатні викликати крупозну пневмонію, а інші – вогнищеву. На частку інших збудників (стафілококи, стрептококи, ешерихії, нейсерії, легіонели, мікоплазми, хламідії, віруси тощо) припадає 20 % хворих.

Патогенез. Найчастіше мікрофлора потрапляє в респіраторні відділи легень через бронхи. Вірусні респіраторні інфекції пригнічують гуморальні і клітинні механізми імунітету, викликають функціональні та морфологічні зміни миготливого епітелію, порушуючи дренажну функцію бронхів і мукоциліарний кліренс. Подолавши захисні бар’єри легень, збудники можуть досягати безпосередньо альвеол або осідати в термінальних бронхіолах і при сприятливих умовах інтенсивно розмножуватися.

Деякі збудники (пневмокок, клебсієла, ешерихія) не виділяють екзотоксину і при потраплянні прямо в альвеоли викликають серозний набряк, який служить прекрасним середовищем для розмноження і засобом поширення у сусідні альвеоли через пори Кона. Так розвивається крупозна (альвеолярна) пневмонія.

Збудники, що виділяють екзотоксин (стафілококи), сприяють реакції обмеженого запалення, захоплюючи паренхіму легень і бронхи. Так розвивається бронхопневмонія, яку ще називають вогнищевою. Суттєвим моментом у цих випадках є закупорення бронхіол слизом, що може зумовлювати розвиток ателектазів. Пневмонічні вогнища можуть зливатися.

У деяких випадках (наприклад, при мікоплазмовій пневмонії) ексудативний компонент запалення виражений незначно, а запальні реакції локалізуються в проміжній тканині, стінках бронхіол і альвеолярних перетинках. Така пневмонія називається інтерстиціальною.

Важливо зауважити, що в гострий період крупозної і менше – при вогнищевій пневмонії в зоні запалення значно порушується мікроциркуляція. Водночас має місце гіперкоагуляція з утворенням особливого фібрину (стабілізований фібрин), що не піддається ферментативному фібринолізу. Цей фібрин згодом витрачається на утворення склеротичної тканини. Відмічаються високий рівень інгібіторів протеїназ і фібринолізу: α₂-макроглобуліну і α₁-інгібітора протеїназ. У вогнищі проходить внутрішньосудинне згортання крові з утворенням мікротромбів і мікроемболів, що розцінюють як реакцію, спрямовану на обмеження запалення.

Патанатомія. Патологічні зміни при пневмонії є, по суті, запальними, зумовленими інфекцією. Це гіперемія судин і серозний набряк строми легені, посилене розмноження збудників, випіт, багатий білком, особливо фібрином. У повітроносних частинах легені – лейкоцитарна інфільтрація і діапедез еритроцитів, загибель клітин епітелію і лейкоцитів. Згодом протеолітичні процеси призводять до руйнації та елімінації загиблих клітин, розрідження і розсмоктування випоту. Відбувається регенерація епітелію, розвивається більш-менш виражений фіброз.

У перебізі крупозної пневмонії розрізняють чотири стадії. Стадія припливу характеризується різкою гіперемією легеневої тканини, ексудацією, порушенням прохідності капілярів, стазом крові. Ця стадія триває від 12 годин до 3 діб.

Стадія червоного опеченіння продовжується від 1 до 3 діб. Альвеоли заповнюються плазмою, що протікає через них, багатою фібриногеном і еритроцитами. Стадія сірого опеченіння характеризується припиненням діапедезу еритроцитів, а ті, що були в ексудаті, розпадаються з утворенням гемосидерину. Одночасно відбувається діапедез лейкоцитів. Легені набувають сірого кольору. В стадії розрішення проходить розрідження і розчинення фібрину, розсмоктування ексудату.

Варто зауважити, що такі стадії пневмоній швидше можна побачити в підручниках, ніж на практиці. Нові дослідження значно спростували уявлення про стадійність крупозної пневмонії. Останні результати отримані в результаті багатоцентрових досліджень на великому матеріалі, заперечують усталену протягом сотні років уяву про лобарність крупозної пневмонії. Зокрема, було встановлено, що при крупозній пневмонії ураження легень починається у вигляді фокуса, від якого процес поширюються на більшу ділянку частки або всю частку внаслідок розтікання по респіраторних відділах рідини із вмістом мікроорганізмів. Таке поширення процесу по легеневій тканині підтверджують результати патанатомічних досліджень. Розсікаючи легеню спереду назад, можна виявити всі стадії змін (від початкових – спереду, до старих – в задніх відділах легені)..

Розрізняють пневмонії бактеріальні (пневмококові, стафілококові, легіонельозні, протейні та ін.), вірусні (грипозні, парагрипозні, аденовірусні, синтиціально-респіраторні), мікоплазмові, хламідійні, рикетсіозні, зумовлені впливом фізичних і хімічних факторів та нез’ясованої етіології. Серед них виділяють 3 клініко-морфологічні форми: крупозну (фібринозну), бронхопневмонію (вогнищеву) та інтерстиціальну. Вони можуть бути первинними, вторинними і відрізнятися різним перебігом: легким, середньої важкості і важким. При цьому певну роль відіграють локалізація і обширність ураження: двобічне ураження, права або ліва легеня, а в межах кожної з них – частки, сегменти, часточки. Враховується ступінь функціональних зрушень (дихальна недостатність, недостатність кровообігу), ускладнення (інфекційно-токсичний шок, плеврит, абсцес).

У зв’язку з методичними труднощами та обмеженою цінністю методів етіологічної верифікації пневмоній, розроблена методика з урахуванням особливостей інфікування. Згідно цього підходу розрізняють: негоспітальну розповсюджену пневмонію; внутрішньолікарняну, госпітальну, нозономінальну пневмонію; аспіраційну пневмонію та пневмонію у осіб з тяжкими дефектами імунітету.

Клініка пневмоній відрізняється вираженістю запальних проявів захворювання та симптомів ураження легень і бронхів, що значною мірою залежить від етіології.

Крупозна пневмонія –яскрава важка форма з втягненням у процес однієї або декількох часток легені і плеври. Цю форму інколи називають плевропневмонією. На початку хвороби спостерігають сильну лихоманку (хворих морозить, трясе), сухий надсадний кашель, колючо-деручий біль здебільшого в бокових відділах грудної клітки, що поширюються при кашлі і диханні, задишка, головний біль, розбитість, загальну слабість. Температура тіла сягає 39-41 °С. Біль у грудях може бути настільки сильний, що хворі затримують дихання і пригнічують кашель. При локалізації процесу в нижніх відділах із втягненням діафрагмальної плеври біль може іррадіювати в надпліччя і черевну порожнину на боці ураження, симулюючи картину гострого апендициту, холециститу, панкреатиту, запалення придатків матки й інших захворювань. Ця симптоматика відображає початкову стадію, що відповідає патанатомічній стадії припливу.

Як правило, анамнез захворювання короткий. Воно починається настільки гостро, що хворий може запам’ятати навіть годину. Цьому передує загальне переохолодження хворого за 1-2 дні до хвороби. Іноді пневмонії передують грип, інші інфекції, перевтома. Таким чином, основні питання, що їх належить з’ясувати з анамнезу захворювання при крупозній пневмонії: коли даний пацієнт захворів, з чим пов’язує свою хворобу, характер лікування до госпіталізації, проведені обстеження.

Фактори ризику пневмонії: переохолодження, куріння, перевтома, травми грудної клітки тощо.

Огляд хворого дозволяє виявити виражені задишку (частота дихання – 30-40 за 1 хв.), ціаноз. Щоки гіперемовані, більше на ураженому боці. Нерідко має місце herpes labialis et nazalis, відставання при диханні однієї половини грудної клітки. Голосове тремтіння над ураженою ділянкою ослаблене. При перкусії в зоні пневмонії – притуплений тимпаніт (що залежить від наявності в альвеолах одночасно рідини і повітря). Аускультативно визначають ослаблене везикулярне дихання і так звану початкову крепітація (crepitatio indux). Бронхофонія теж ослаблена.

У стадії розпалу пневмонії, що триває від однієї до трьох діб (відповідає двом стадіям опеченіння) картина захворювання дещо змінюється. Кашель стає вологим. Виділяється невелика кількість надзвичайно клейкого і густого харкотиння (містить значну кількість фібрину), інколи бурого забарвлення (“іржаве” харкотиння внаслідок розпаду еритроцитів). Задишка і біль у грудній клітці наростають. Виразнішими стають симптоми інтоксикації (загальна слабість, головний біль, пітливість, лихоманка). В епіцентрі пневмонії голосове тремтіння посилюється, перкуторний звук стає тупим. Аускультується бронхіальне дихання, а крепітація може зникати. В багатьох випадках вдається вислухати шум тертя плеври, хоч у деяких хворих він може з’являтися в перші години захворювання, а потім зникати. Бронхофонія посилена. Зберігаються тахікардія, ослабленість тонів серця. Іноді падає АТ. У зв’язку з цим, можуть наростати ціаноз, безсоння, з’являтися галюцинації, марення.

Якщо не застосовувати лікування, температура тіла залишається високою протягом 9-12 днів (febris continua). Зниження її при крупозній пневмонії може бути критичним (протягом 12-24 год.) або літичним (протягом 2-3 діб).

Першими ознаками стадії розрішення є покращання самопочуття і загального стану хворого. Зменшуються больові прояви й інтоксикація: знижується температура тіла, не так турбують задишка і тахікардія. Кашель полегшується, зростає кількість харкотиння, воно світлішає і легше відходить, може бути слизово-гнійним. Герпетичні висипання починають заживати й утворюються кірки. Вражена частина легень краще бере участь в акті дихання, тому відставання половини грудної клітки зменшується, голосове тремтіння і бронхофонія послаблюються і поступово наближаються до норми. Зменшується інтенсивність вкороченого перкуторного звуку. Дихання, поступово втрачаючи бронхіальний відтінок, стає ослабленим бронховезикулярним, везикобронхіальним і, нарешті, везикулярним.

Перебіг і ускладнення. В минулому летальність від крупозної пневмонії складала 20-25%. До широкого впровадження антибіотиків і сульфаніламідних препаратів спостерігали ускладнення (нагнійні процеси, плеврит, емпієма плеври). Тепер вони зустрічаються рідше. Якщо плеврит виникає до розрішення пневмонії, то він називається парапневмонічним, якщо після – метапневмонічним. Інколи мають місце інші ускладнення: міокардит, менінгіт, вогнищевий нефрит.

При важкому перебізі прогноз може бути несприятливим, в тому числі можливий смертельний кінець.

Необхідно зазначити, що у зв’язку з метаморфозою захворювання та модуляцією збудника і запального процесу ми можемо спостерігати у хворого одночасно фізикальні симптоми усіх стадій. Крім того, ця пневмонія може мати фокусний, а не лобарний характер.

У крові хворих на крупозну пневмонію спостерігають нейтрофільний лейкоцитоз (15-20·10⁹/л) зі зсувом вліво. Можливі токсична зернистість нейтрофілів, еозинопенія, лімфопенія, моноцитоз. ШОЕ прискорена.

З’являються у високих концентраціях С-реактивний білок, сіалові кислоти, гаптоглобін, фібриноген, інгібітори протеїназ сироватки крові. Має місце гіперкоагуляція крові.

Харкотиння в стадії припливу в’язке, з червонуватим відтінком, має багато білка, небагато еритроцитів, лейкоцитів, альвеолярних клітин і макрофагів. У стадії червоного опеченіння харкотиння небагато, воно “іржаве”, містить фібрин, а також дещо більше формених елементів. У стадії сірого опечініння в харкотинні значно збільшується кількість лейкоцитів, воно стає слизово-гнійним. У стадії розрішення лейкоцити перетворюються в детрит, який і визначається в харкотинні, з’являється багато макрофагів. З мікробів можуть виявлятися пневмококи, стафілококи, стрептококи, диплобацили Фрідлендера.

Рентгенологічні зміни в легенях залежать від стадії. Спочатку відмічають посилення легеневого малюнка, потім з’являються вогнища затемнення, що зливаються між собою в межах часток легені. Динаміка рентгенологічних змін залежить від ефективності лікування.

При дослідженні сечі нерідко виявляється протеїнурія, циліндрурія, еритроцитурія.

Знижуються показники ЖЕЛ, ХВЛ, зростає ХОД. На ЕКГ – зниження вольтажу зубців, негативний зубець Т в II і ІІІ відведеннях, зміщення нижче ізолінії сегмента ST.

Пневмосклероз (pneumosclerosis, ПС) – патологічний стан, що характеризується замісним розростанням сполучної тканини в паренхімі і стромі легень. Проявляється синдромами мукоциліарної неспроможності, ущільнення легеневої тканини, дихальної недостатності, легеневої гіпертензії та хронічного легеневого серця.

Точних даних про поширення ПС немає, бо він не є самостійною нозологічною одиницею, а наслідком різноманітних за етіологією і патогенезом захворювань і таким чином не підпадав під широкі статистичні дослідження. Фігурує в клінічному діагнозі більшості ХНЗЛ, а також при туберкульозі, пневмоконіозах тощо, і тому підлягає вивченню в контексті основних нозологічних форм.

Етіологія. Етіологія ПС різноманітна. Захворюваннями, що зумовлюють розвиток ПС, є хронічні бронхіти, професійні захворювання органів дихання, пневмонії, туберкульоз, коклюш, абсцеси, травми легень тощо. Крім легеневих, у розвитку ПС відіграють роль серцево-судинні захворювання, колагенози, хвороби обміну речовин.

Патогенез. Розвиток запального процесу в бронхолегеневій тканині, як правило, завершується формуванням склеротичних змін. В основі ПС лежать посилення фібропластичних процесів, які виражаються зростанням колагено-утворення. При цьому руйнуються спеціалізовані морфо-функціональні елементи паренхіми легень з порушеннями їх структури. Виникають також порушення крово- та лімфообігу, що ще більше поглиблює розвиток ПС. Згодом виникають порушення вентиляції і газообміну органічного типу, легенева гіпертензія і хронічне легеневе серце.

Клініка. ПС, залежно від поширення, може бути компенсованим і тривалий час (десятки років) не давати ніяких симптомів. Згодом, при розповсюдженні процесу і зменшенні резервних можливостей легень, у хворих з’являється задишка спочатку при звичних фізичних навантаженнях, а потім – і в стані спокою. Разом з тим, наявні симптоми захворювання, що детермінувало розвиток ПС.

В анамнезі хворі вказують на хронічний бронхіт, пневмонію, абсцес легені, туберкульоз, роботу в запилених чи загазованих приміщеннях, застосування променевої терапії. І, очевидно, найчастіше причиною його розвитку в “букеті” інших захворювань є активне і пасивне куріння.

Грудна клітка може мати вигляд паралітичної при дифузному ПС, а при локальному спостерігається зменшення в об’ємі однієї її частини. При приєднанні емфіземи зустрічаються комбінації з елементами бочкоподібної грудної клітки. При перкусії відзначають вкорочення перкуторного звуку. Може бути “мозаїчний малюнок” перкуторного звуку, коли осередки вкорочення чергуються з коробковим. Рухомість легень обмежена.

При аускультації вислуховується жорстке дихання, яке може бути з бронхіальним відтінком (чистий ПС) або ослаблене з подовженим видихом (над осередками емфіземи). Можлива поява сухих низькотембрових та вологих недзвінких хрипів.

На рентгенограмі і томограмі визначають посилену петлистість легеневого малюнка. На бронхограмі – зближення або девіація бронхів, звуження чи відсутність контрастування дрібних бронхів і деформація стінок. При визначенні функції зовнішнього дихання – неспроможність за рестриктивним або змішаним типом (з обструктивним компонентом). Можливі й інші параклінічні дані, властиві причинному захворюванню.

Рак легені (carcinoma pulmonis, РЛ) – злоякісна пухлина, що розвивається з покривного епітелію слизової оболонки бронхів, альвеол та епітелію бронхіальних залоз. Проявляється синдромами: інтоксикаційним, мукоциліарної та дихальної неспроможності, ущільнення легеневої тканини, наявності рідини в плевральній порожнині, легеневої гіпертензії, рідше – хронічного легеневого серця.

Етіологія і патогенез. Причини РЛ не встановлені. В даний час продовжують розробку вірусної теорії канцерогенезу. В останні роки внаслідок бурхливого розвитку імунології з’явилися дані, що підтверджують попередні припущення про наявність при РЛ імунологічної неспроможності між макроорганізмом і пухлиною.

Існують і генетичні фактори розвитку цієї патології, що доведено клініко-генеалогічними дослідженнями, в тому числі і стосовно близнюків. Встановлена малігнізуюча дія онкогена. РЛ – генетично гетерогенне захворювання, тобто можуть існувати моногенні, полігенні і мультифакторіальні форми.

Збільшення захворюваності на РЛ незаперечно зв’язане з курінням (активним і пасивним) і забрудненням повітряного середовища в країнах з екологічно несприятливою ситуацією.

На промислових підприємствах гірничорудної, хімічної промисловості велику роль відіграють професійні шкідливості (виробничий пил, хімічні канцерогени, електромагнітні поля, іонізуюча радіація, забруднення повітря сполуками хрому, кадмію, миш’яку). Фактори професійного ризику незрівнянно частіше реалізуються у курців. Сприяють розвитку раку хронічні захворювання легень і туберкульоз, хронічний бронхіт, пневмофіброз. Із збільшенням віку зростає ймовірність захворіти на РЛ.

Ступінь порушення функції органів і систем при РЛ залежить від тривалості захворювання, розмірів пухлини, наявності метастазів, локалізації процесу. При невеликих периферичних пухлинах функціональні зміни тривалий час відсутні. У випадку, коли пухлина велика, розташована центрально, проростає у великі бронхи і життєво важливі анатомічні структури та метастазує, порушення функцій органів дихання, кровообігу та інших здебільшого, значні.

У крові хворих на РЛ можуть з’являтися різні активні гуморальні фактори, що утворюються в процесі росту самої пухлини. Описано декілька ектопічних гуморальних синдромів, розвиток яких зв’язаний з продукцією пухлиною гормональних речовин. Пігментація шкіри і слизових оболонок при РЛ може бути зумовлена синдромом підвищеного виділення меланоцитстимулюючого гормону гіпофіза; остеопороз, гіпокаліємія, гіпертонія – синдромом підвищеного утворення АКТГ; гіперкальціємія – паратиреоїдним синдромом. При антидіуретичному синдромі спостерігаються слабкість, корчі, гіпонатрємія, нудота (водна інтоксикація); при гонадотропному – гінекомастія у чоловіків; при синдромі псевдогіперпаратиреозу – остеопороз, схуднення, енцефалопатія, порушення функції міокарда. Можна спостерігати також синдром мігруючого тромбофлебіту внаслідок гіперпродукції деяких факторів згортання крові.

Патанатомія. РЛ розвивається з епітелію бронхів. Передракові зміни в бронхах включають метаплазію базальних і плоских клітин епітелію, мітози і нерівномірне розташування клітинних елементів. Їх треба відрізняти від атипових епітеліальних структур в легенях, що виникають при розмаїтих непухлинних патологічних процесах в органах дихання.

Зазвичай на початку розвитку РЛ макроскопічно подібний до бородавчастого потовщення слизової оболонки бронха, потім, проростаючи в його стінку, пухлина інфільтрує легеневу тканину. Великі пухлини (5 см і більше в діаметрі) мають вигляд солітарного вузла (нерідко з розпадом) або інфільтрату. Як правило, в параканкрозній зоні виявляють неспецифічне запалення, бронхоектази, емфізему і ателектаз.

Знання гістологічних форм важливе для оцінки клініки захворювання. Зокрема, вівсяноклітинний рак дає 50 % усіх метастазів у головний мозок. Крім того, це важливо для вибору тактики лікування. Наприклад, при дрібноклітинній формі раку легень майже не існує перспективи хірургічного втручання у зв’язку з його великою схильністю до метастазування.

Клініка. Тривалість прихованого періоду досить варіабельна і може вираховуватися десятком років. Значна частина раку легень починається і перебігає під “маскою” хронічного бронхіту, бронхоектатичної хвороби, бронхіальної астми, пневмонії, туберкульозу тощо. При цьому різноманітні симптоми дійсно неспецифічного (параканкрозного) запалення можуть бути наявні протягом досить тривалого періоду (8,5-26,7 місяців), утруднюючи встановлення точного діагнозу. Частота і вираженість клінічних симптомів злоякісної пухлини бронхів і легень визначається формою і стадією розвитку процесу. Центральний рак легень проявляється вираженішою симптоматикою, ніж периферичний.

При центральному раці на перший план виступають порушення бронхіальної прохідності. Найпершим симптомом центрального раку є кашель. Постійне покашлювання може раптово посилитися аж до тяжкого надсадного кашлю із задишкою і ціанозом. Курці і хворі на ХНЗЛ звикли до кашлю і тому у них треба звертати увагу на зміну його характеру, а також інші симптоми.

При ендобронхіальному рості пухлини виникає подразнення бронхів, як стороннім тілом, і виникає бажання відкашлятись. При перибронхіальному рості пухлини кашель з’являється пізніше. Слизово-гнійного харкотиння зазвичай буває небагато.

При розпаді пухлини до харкотиння домішуються прожилки крові або вона змішується з ним дифузно і набуває вигляду малинового желе.

Кровохаркання – другий важливий симптом РЛ. Він виявляється приблизно у 40 % хворих. Кровохаркання по своїй суті є дебютом чи першою стадією одного з найгрізніших ускладнень раку – кровотечі. Якщо звичний кашель не викликає тривоги у хворих, то поява крові в харкотинні для них є страшною і змушує негайно звернутись до лікаря.

Третім симптомом, що зустрічається у даної категорії хворих в 70 % випадків, є біль в грудній клітці. Найчастіше він зумовлений ураженням плеври (проростання її пухлиною, в зв’язку з ателектазом і неспецифічним плевритом). Біль може бути колючо-деручим, тягнучим, а також стискаючо-розпираючим, і не завжди локалізованим на боці ураження.

Четвертий симптом центрального РЛ – підвищення температури тіла. Цей симптом розвивається в зв’язку із закупоренням бронха пухлиною або слизовою пробкою і появою запалення в невентильованій ділянці легені. Розвивається так званий обтураційних пульмоніт. Від пневмонії він відрізняється швидкоплинністю і рецидивуванням.

При периферичному РЛ симптоматика значно бідніша, доки пухлина не сягне більших розмірів. Коли пухлина периферичного раку проростає у великий бронх, з’являються симптоми центрального раку. При проростанні пухлини в плевру виникає колючо-деручий інтенсивний біль, що посилюється при кашлі і глибокому диханні, а при наявності ексудату – компресійно-декомпресійний біль. Рак верхівки (рідкісна форма, описана Пенкостом) уже на ранніх стадіях проявляється симптомами проростання пухлини в грудну клітку. У цьому випадку хворий відмічає сильний біль у верхньому плечовому поясі з порушенням чутливості. Ураження нервового сплетення може проявитися синдромом Горнера (птоз, міоз, енофтальм на боці ураження).

Атипова форма РЛ виникає у випадку, коли вся клінічна картина зумовлена метастазами, а первинне вогнище в легенях доступними діагностичними методами виявити не вдається, часом і на секції. У випадку метастазування у лімфатичні вузли середостіння розвивається синдром стиснення верхньої порожнистої вени. Обличчя і шия хворого стають одутлими, набряклими, а підшкірні вени грудної клітки різко розширені. Неухильно наростають задишка і ціаноз.

При множинних вогнищевих метастазах у легені первинне вогнище буває важко виявити. Клінічно це проявляється задишкою внаслідок пошкодження великої частини дихальної поверхні легень. Така атипова клініко-анатомічна форма раку називається первинним карцинозом легень.

Гістологічна будова РЛ впливає на клінічну картину. При плоскоклітинному раці перебіг захворювання повільніший, метастазування переважно лімфогенне. Цей тип пухлини зустрічається частіше у курців і чоловіків похилого віку. Для первинно-множинного залозистого раку характерний кашель з великою кількістю слизового пінистого харкотиння із задишкою. Дрібноклітинний недиференційований рак легень – найзлоякісніша пухлина, при якій зустрічаються атипові клініко-анатомічні форми з множинним гематогенним метастазуванням. Хворіють здебільшого молоді люди. Смерть настає протягом 3-6 місяців.

При всіх формах раку хворі скаржаться, залежно від особливостей метастазування, на прояви ураження інших органів і систем.

Тривалість маніфестованих проявів хвороби в анамнезі хворих РЛ буває дуже короткою при низькодиференційованих пухлинах. Триваліший анамнез (рік і більше) характерний для високодиференційованого раку. Мають значення також активне і пасивне куріння, вплив радіації і спадковість. Ризик розвитку раку в наступних поколіннях в сім’ях, де хоч би один член мав злоякісну пухлину, в 6-8 разів вищий, ніж у сім’ях, де цього не відмічено.

Огляд хворих, пальпація, перкусія й аускультація на ранніх стадіях захворювання не дають диференційованої діагностичної інформації. В пізніх стадіях можна відмітити землисто-сірий колір шкіри з ціанозом губ, грудна клітка на боці ателектазу западає, а при випітному плевриті – вибухає. Уражена половина відстає в акті дихання. При перкусії можна виявити зони з вкороченим перкуторним звуком. Інколи буває коробковий перкуторний звук, якщо обтурація бронха неповна і нижче нього формується зона тимчасової емфіземи. Зменшується рухомість нижнього краю легень. При обтураційному ателектазі органи середостіння зміщуються у хвору сторону, а при компресійному – в здорову.

Аускультативно можна виявити різноманітні звукові феномени, починаючи з амфоричного дихання при стенозі бронха і закінчуючи повною відсутністю дихальних шумів у зоні ателектазу чи великої кількості рідини. Над ділянками неповного ателектазу не є рідкістю різноманітні сухі й вологі хрипи.

Діагноз РЛ встановлюють на підставі комплексного клінічного і лабораторно-інструментального дослідження.

Рентгенологічні дослідження починаються з оглядових рентгенограм у двох проекціях, потім проводять томографію. Кращими в цьому плані є комп’ютерна томографія і (чи) ядерно-магнітна резонансна томографія.

Рентгенологічна картина РЛ дуже розмаїта. При невеликому центральному раці пухлинний вузол “губиться” на фоні елементів кореня. При повному закупоренні бронха наростає гіповентиляція сегмента (частки) чи цілої легені аж до ателектазу. В прикореневій зоні і середостінні вдається виявити тінь пухлини і збільшені лімфовузли. При периферичному раці можна побачити рівномірну не дуже щільну тінь, інколи з нерівними контурами.

Обов’язковим при раці є бронхоскопічне дослідження з біопсією і наступним цитогістологічним дослідженням пухлини.

При периферичному раці процент морфологічної (частіше цитологічної) верифікації складає 60-70, що досягається за рахунок діагностичної пункції периферичних утворів під рентгенологічним контролем. Досліджують харкотиння на атипові клітини.

У периферичній крові – ознаки анемії, лейкопенія чи лейкоцитоз при явищах па-раканкрозної пнемонії, значно прискорюється ШОЕ. На початку спостерігають гіпертромбоцитоз, а потім – тромбоцитопенію. А загалом, має місце гіперкоагуляційний синдром з високим рівнем фібриногену й активізації інших білків “гострої фази”, α₁-інгібітора протеїназ, α₂-макроглобуліну, С-реактивного білка тощо.

Плеврити (pleuritis) – запальні процеси плеври, що, за рідкісними винятками, є наслідком захворювань інших органів і систем. Проявляється синдромами: больовим, наявності рідини в плевральній порожнині, інтоксикаційним, дихальної неспроможності, ущільнення легеневої тканини (компресійний ателектаз), рідше – транзиторної легеневої гіпертензії та хронічного легеневого серця.

У терапевтичних стаціонарах плевральний випіт виявляють у 4,8-10 % випадків.

Існують певні етіологічні відмінності в структурі плевритів, залежно від віку хворих. У дітей і підлітків домінуюча роль належить туберкульозу і бактеріальній пневмонії, а із зростанням віку – пухлинам, захворюванням серця.

Етіологія. Плеврити бувають інфекційними і неінфекційними, або асептичними. В етіології інфекційних плевритів головну роль відіграють ті ж збудники, що викликали розвиток основного процесу в легенях (пневмонія, абсцес, гангрена, туберкульоз). Асептичні плеврити можуть бути пов’язані з травмою і внутрішньоплевральним крововиливом, з інфарктом легені, з дією ферментів підшлункової залози при панкреатиті, з ураженням плеври злоякісними новоутвореннями (карциноматозом). Крім того, асептичні плеврити виникають при системних захворюваннях сполучної тканини (ревматизм, колагенози), при деяких хворобах крові, при захворюванні печінки і нирок.

Патогенез. Проникнення збудників у плевру при інфекційних плевритах відбувається найчастіше з розташованих субплеврально інфікованих осередків легеневої тканини. Суттєва роль належить лімфогенному інфікуванню. При проникаючих пораненнях і операціях можливе пряме інфікування плеври із зовнішнього середовища. У патогенезі деяких форм плевритів, зокрема туберкульозного, суттєву роль відіграє сенсибілізація під впливом специфічного процесу (інфекційно-алергічний плеврит).

Патогенез асептичних плевритів різноманітний і не завжди достатньо вивчений.

Клініка. Виділяють три основних синдроми: 1) синдром сухого (фібринозного) плевриту; 2) синдром випітного (з рідким ексудатом, негнійного) плевриту; 3) синдром гнійного плевриту (емпієма плеври).

Прояви сухого плевриту доповнюють ознаки основного процесу в легенях (наприклад, пневмонії) або ж висуваються на перший план. В останньому випадку загальний стан страждає незначно. Хворі скаржаться на виражений колючо-деручий біль, здебільшого в латеральному відділі грудної клітки на боці ураження, що посилюється при диханні, кашлі і нахилі тулуба в протилежний бік. Якщо процес локалізується базально, то біль іррадіює в надпліччя і черевну порожнину, симулюючи симптоми “гострого живота”. Кашель сухий, зростає частота дихання. Інколи спостерігають гикавку і болісне ковтання.

Анамнез нечіткий, частіше пов’язаний з “простудою”.

Грудна клітка на боці ураження відстає в акті дихання. Перкуторних змін, при відсутності ураження легень немає.

При аускультації на боці ураження дещо послаблене везикулярне дихання (за рахунок поверхневого дихання у зв’язку з болем) і шум тертя плеври. Голосове тремтіння і бронхофонія не змінені.

Сухий плеврит сам по собі не дає рентгенологічної симптоматики. При відсутності виразного процесу в легенях зміни в периферичній крові мінімальні. Перебіг “ізольованого” сухого плевриту нетривалий (від декількох днів до 2-3 тижнів). Триваліший рецидивуючий перебіг, а також трансформація в ексудативний плеврит, спостеріються при туберкульозі і новоутвореннях.

При ексудативному (випітному) плевриті хворі на тлі загального нездужання відмічають відчуття важкості, розпирання й одночасно стискання на ураженому боці грудної клітки, інколи сухий кашель. Нагромадження великої кількості рідини дає знати про себе задишкою з певним утрудненням видиху, прискоренням серцебиття. Зрідка можуть з’явитися ознаки гострого легеневого серця.

Анамнез, як і в попередньому випадку, не досить чіткий. Можуть вказуватися різні етіологічні чинники (туберкульоз, пневмонія, системні захворювання сполучної тканини тощо), що їх хворі узагальнюють у “простуду”. Важливе значення травм, ангін.

Хворий перебуває у вимушеному положенні на ураженому боці. З’являється на фоні блідості ціаноз на обличчі, можуть набухати шийні вени, міжреберні проміжки на ураженому боці грудної клітки з її асиметричним збільшенням над ураженою ділянкою. Голосове тремтіння послаблене або відсутнє, а перкуторно в нижніх відділах розташування рідини – масивне притуплення з параболічним верхнім рівнем, вершина якого знаходиться на задній аксилярній лінії. Ззаду вона полого опускається до хребта, а спереду – вниз до середньоключичної лінії.

При цьому на грудній клітці розрізняють два прямокутні трикутники: Гарлянда і Грокко-Раухфуса. Катетами трикутника Гарлянда є лінія хребта і перпендикуляр, опущений з вершини рівня рідини до лінії хребта, а гіпотенузою є лінія Соколова-Дамуазо.

Трикутник Грокко-Раухфуса виявляється при наявності великої кількості рідини і його катетами є лінія хребта, нижній край легені на здоровому боці, а за гіпотенузу служить продовження лінії Дамуазо на здоровому боці.

У трикутнику Гарлянда визначають притуплено-тимпанічний звук внаслідок компресійного ателектазу. В трикутнику Грокко-Раухфуса перкуторний звук притуплений внаслідок зміщення середостіння в здоровий бік.

У ділянці ексудату дихання везикулярне, послаблене або зовсім відсутнє, в трикутнику Гарлянда – з бронхіальним відтінком, в трикутнику Грокко-Раухфуса – послаблене везикулярне.

Випітний плеврит з великою кількістю рідини призводить до зміщення серця і органів середостіння на протилежний бік, за винятком тих випадків, коли плеврит зумовлений центральним раком з обтураційним ателектазом на однойменному боці.

Перебіг захворювання залежить від етіологічного чинника. В цьому аспекті пальма першості за важкістю належить плевритам при злоякісних новоутвореннях і при наявності гнійного ексудату (емпієма) та інших станах.

Розрізняють 3 періоди хвороби: ексудації, стабілізації і розсмоктування.

За сприятливого збігу обставин розсмоктування ексудату триває від 1 до 1,5 місяця.

При тривалому розсмоктуванні ексудату і значному відкладанні на плевральних листках фібрину розвивається різко виражений спайковий процес, заростають плевральні щілини, утворюються шварти, може бути навіть і фіброторакс.

В аналізі – крові помірний лейкоцитоз, ШОЕ прискорена незначно при легких формах, а при ракових плевритах чи емпіємі зміни в крові можуть бути значні: виражений нейтрофільний лейкоцитоз, анемія, високі показники ШОЕ. Зменшується кількість альбумінів, а кількість α₁– і α₂-глобулінів зростає, високими є показники фібриногену й активності інгібіторів протеїназ.

Вагоме діагностичне значення мають ультразвукове дослідження плевральних порожнин, комп’ютерна рентгено- і ЯМР-томографія, рентгеноскопія і рентгенографія органів грудної клітки.

Важливим діагностичним методом є плевральна пункція, що дозволяє зробити висновки про наявність і характер випоту. В пунктаті досліджують кількість білка, проводять проби Рівальта чи Лукеріні. Осад пунктату досліджують цитологічно (зростання числа нейтрофілів може свідчити про нагноєння, багатоядерні атипові клітини – про пухлинний його характер). Мікробіологічні дослідження і посів ексудату, в тому числі і на спеціальні середовища, а також біологічні проби дозволяють підтвердити й ідентифікувати збудників.

Певне значення в діагностиці плевритів має торакоскопія, за допомогою якої візуальне дослідження доповнюється біопсією і морфологічним дослідженням змінених ділянок плеври.

Синдром дихальної недостатності

Синдром дихальної недостатності (ДН) виникає під час розвитку багатьох гострих і хронічних захворювань легенів, коли відбувається порушення функції апарату зовнішнього дихання, що призводить до недостатнього забезпечення організму киснем і видалення з нього вуглекислого газу. Ця функція тісно пов’язана з роботою системи кровообігу, тому за наявності ДН важливим елементом компенсації останньої є посилення роботи серця.

Першими ознаками ДН є прискорення (тахіпное) та поглиблення дихання, збільшення ХОД, зменшення МВЛ, коефіцієнту використання кисню та ін. Стан хворих з ДН різко погіршується, коли до легеневої недостатності приєднується серцева недостатність, що розвивається внаслідок розвитку гіпертензії в малому колі кровообігу. Підвищене наванта­ження на правий шлуночок призводить до його недостатності, що характеризується застійними явищами у великому колі кровообігу (легеневе серце).

Залежно від причин і механізму виникнення ДН виділяють 3 типи порушення вентиляційної функції легенів: обструктивний, рестриктивний і змішаний.

Обструктивний тип виникає у разі утрудненого проходження повітря через бронхи (обструктивний бронхіт, бронхоспазм, звуження трахеї, бронхів та ін.).

Рестриктивний тип розвивається внаслідок обмеження рухомості легенів, що відзначається за наявності пневмосклерозу, гідро- і пневмотораксу, плевральних спайок, кіфосколіозу.

Змішаний тип зустрічається у хворих з тривалими легеневими і серцевими захворюваннями. ДН може бути гострою (наприклад, під час приступу бронхіальної астми) і хронічною – за наявності тривалих захворювань легенів.

Виділяють 3 ступені хронічної ДН. І ступінь – поява задишки під час значного або помірного фізичного навантаження; II ступінь – виникнення задишки під час незначного фізичного навантаження; III ступінь – наявність задишки в спокої (у цьому разі спостерігають ціаноз і значні відхилення від норми функціональних легеневих проб).

4. План и організаційна структура навчального заняття з дисципліни.