Посткастраційний синдром

Посткастраційний синдром – симптомокомплекс, що включає вегетосудинні, нейроендокринні та нейропсихічні розлади, що розвиваються внаслідок тотальної оваріектомії (хірургічної кастрації) у жінок репродуктивного віку. Клініка посткастраційного синдрому характеризується вегетативними симптомами (припливами, тахікардією, пітливістю, аритмією, гіпертонічними кризами), змінами обмінних процесів (ожирінням, гіперглікемією, гіперліпідемією), психоемоційними порушеннями (плаксивістю, дратівливістю, агресивністю, агресивністю). симптомами . Діагностика посткастраційного синдрому ґрунтується на анамнестичних даних, комплексному гінекологічному обстеженні, дослідженні рівня гормонів. У лікуванні посткастраційного синдрому використовують ЗГТ, фізіотерапію, бальнеотерапію.

Посткастраційний синдром характеризується припиненням менструальної функції внаслідок двостороннього видалення яєчників або матки з яєчниками (пангістеректомії). Синонімами посткастраційного синдрому в гінекології служать «постоваріектомічний синдром» та «хірургічна (індукована) менопауза». Частота розвитку посткастраційного синдрому становить близько 70-80%; у 5% випадків синдром постоваріектомії протікає з тяжкими проявами, що призводять до втрати працездатності. На ступінь вираженості посткастраційного синдрому впливає вік пацієнтки на момент операції, преморбідне тло, функціональна активність надниркових залоз та інші фактори.

Розвитку посткастраційного синдрому передує тотальна або субтотальна оваріектомія з видаленням або без видалення матки. Тотальна оваріектомія з залишенням матки часто проводиться з приводу тубооваріальних (піовару, піосальпінксу) та доброякісних новоутворень яєчників у жінок, які не реалізували репродуктивну функцію. Надалі настання вагітності у цієї категорії жінок можливе за допомогою ЕКЗ.

Найбільш поширеною причиною розвитку посткастраційного синдрому в репродуктивному періоді служить пангістеректомія, що виконується у зв’язку з ендометріозом або фібромою матки. Тотальна оваріектомія з гістеректомією у жінок у пременопаузі зазвичай проводиться з міркувань онконастроженості. Ймовірною нехірургічною причиною посткастраційного синдрому може бути загибель фолікулярного апарату яєчників внаслідок гамма- або рентгенівського опромінення. Зазначено, що посткастраційний синдром частіше розвивається у пацієнток із обтяженим тлом – тиреотоксичним зобом, цукровим діабетом.

Провідним патогенетичним і пусковим фактором при посткастраційному синдромі служить різка гіпоестрогенія, що різко виникає, що викликає широкий діапазон патологічних проявів. У підкіркових структурах порушується секреція нейротрансмітерів, що регулюють кардіоваскулярні, респіраторні та температурні реакції. Це супроводжується появою патологічних симптомів, подібних до таких при розвитку клімактеричного синдрому.

Гіпоестрогенія викликає зміни з боку естроген-рецептивних тканин: у сечостатевій системі наростають явища атрофії сполучних та м’язових волокон, погіршується васкуляризація органів, розвивається витончення епітелію. Після хірургічного вимкнення діяльності яєчників за механізмом зворотного зв’язку збільшується рівень гонадотропних гормонів, що призводить до порушення функціонування периферичних залоз.

У кірковому шарі надниркових залоз посилюється синтез глюкокортикоїдів і знижується утворення андрогенів, що ще більше посилює дезадаптацію організму. При посткастраційному синдромі порушується утворення тироксину (Т4) та трийодтироніну (Т3) у щитовидній залозі; знижується секреція паратиреоїдного гормону та кальцитоніну, що призводить до порушення кальцієвого обміну та сприяє розвитку остеопорозу. Т. о., якщо при природній менопаузі функція яєчників згасає поступово протягом кількох років, то при посткастраційному синдромі відбувається різке одномоментне виключення гормональної функції яєчників, що супроводжується зривом пристосувальних механізмів і дезорганізацією біологічної адаптації організму до нового стану.

Початок проявів посткастраційного синдрому відзначається через 1-3 тижні після оваріектомії та досягає повноти свого розвитку через 2-3 місяці. У клініці посткастраційного синдрому провідними є порушення вегето-судинної регуляції – вони трапляються у 73% випадків. Вегето-судинні реакції характеризуються нападами припливів жару, пітливості, почервоніння обличчя, серцебиття (тахікардії, аритмії), болю в ділянці серця, головного болю, гіпертонічних кризів. Як і при клімаксі, тяжкість посткастраційного синдрому визначається частотою та інтенсивністю припливів.

У 15% пацієнток із посткастраційним синдромом відзначаються ендокринні та обмінні порушення, що включають гіперглікемію, гіперхолестеринемію, атеросклероз. На цьому фоні з часом розвивається цукровий діабет, ожиріння, ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба, тромбоемболії. До метаболічних порушень також відносяться дистрофічні процеси в сечостатевих органах. Відзначаються явища атрофічного кольпіту, лейкоплакію та крауроз вульви, тріщини слизових, цистити, цисталгії, заміщення залозистої тканини молочних залоз на жирову та сполучну.

При посткастраційному синдромі розвивається та прогресує остеопороз, який проявляється локальними болями в грудному та (або) поперековому відділі хребта, в області плечових, променево-зап’ясткових, колінних суглобів, м’язах, зростанням частоти переломів кісток. Ослаблення репаративних механізмів регенерації ясен часто спричиняє розвиток пародонтозу.

У 12% жінок самопочуття страждає через психоемоційні розлади – плаксивість, дратівливість, порушення сну, погіршення уваги, депресивних станів. У перші 2 роки при посткастраційному синдромі відзначається переважання нейровегетативних симптомів; надалі збільшується виразність ендокринно-обмінних порушень; психоемоційні розлади зазвичай зберігаються тривалий час.

Клініка посткастраційного синдрому подібна до проявів постгістеректомічного синдрому, але носить більш виражений характер. Тяжкість посткастраційного синдрому корелює з наявністю в анамнезі інфекційних та гінекологічних захворювань, патології гепатобіліарної системи.

Діагноз посткастраційного синдрому встановлюється з урахуванням гінекологічного анамнезу (перенесеної оваріектомії) та типових проявів. При гінекологічному огляді визначаються атрофічні зміни слизової оболонки вульви та піхви. Гінекологічне УЗД дозволяє динамічно відстежувати процеси в малому тазі після тотальної оваріектомії.

Велике діагностичне значення при посткастраційному синдромі має дослідження рівня гонадотропінів (ФСГ, ЛГ), гормонів гіпофізу (АКТГ), щитовидної залози (Т4, Т3, ТТГ), метаболізму кісткової тканини (паратиреоїдного гормону, остеокальцину та ін.), Глюкози крові. Для оцінки ступеня виразності остеопорозу виконується денситометрія. При змінах із боку серцево-судинної системи показано виконання ЕКГ та ЕхоКГ.

Перед призначенням ЗГТ для виявлення протипоказань потрібне проведення мамографії, кольпоскопії, дослідження мазка на онкоцитологію, печінкових проб, коагулограми, рівня холестерину та ліпопротеїнів. До обстеження пацієнток із посткастраційним синдромом залучаються гінекологи-ендокринологи, неврологи, мамологи, кардіологи, урологи, ендокринологи.

У лікуванні посткастраційного синдрому клінічна гінекологія використовує немедикаментозні та медикаментозні методи, спрямовані на нормалізацію регуляції процесів адаптації, компенсації та гормонального балансу.

Терапія посткастраційного синдрому починається із загальнозміцнювальних заходів шляхом призначення ЛФК, УФО, шийно-лицьової та ендоназальної гальванізації, мікрохвильової терапії на ділянку надниркових залоз, загального та нейроседативного масажу, загальних лікувальних ванн (хвойних, морських, хлоридно). Також доцільним є призначення вітамінотерапії (В, PP С, А, Е), гепатопротекторів, дезагрегантів та антикоагулянтів (ацетилсаліцилова кислота, пентоксифілін, дипіридамол) з урахуванням результатів коагулограми. Пацієнткам з психоемоційними проявами посткастраційного синдрому показаний прийом седативних препаратів (валеріани, собачої кропиви і ін.), транквілізаторів (феназепама, діазепама та ін), антидепресантів (тіанептину натрію, моклобеміду та ін).

Основним методом у лікуванні проявів посткастраційного синдрому є призначення статевих гормонів. Вибір режиму та препарату для ЗГТ залежить від тривалості запланованого лікування, наявності протипоказань. ЗГТ може проводитись різними способами: шляхом перорального прийому таблеток або драже або парентерального (трансдермального, інтравагінального, внутрішньом’язового) введення.

При лікуванні посткастраційного синдрому можна використовувати різні режими призначення ЗГТ. Монотерапія естрогенами (естрадіол, естріол, пластирі, гелі) показана при гістеректомії. У жінок із збереженою маткою використовуються дво- та трифазні препарати (естрадіол+левоноргестрел, естрадіол+дидрогестерон, естрадіол+ципротерон, естрадіол+норетистерон та ін.) у циклічному режимі контрацепції. Абсолютними протипоказаннями для призначення ЗГТ є виявлення раку матки або молочної залози, коагулопатій, захворювань печінки, тромбофлебіту.

Своєчасність призначення терапії після оваріектомії дозволяє запобігти і суттєво знизити прояви посткастраційного синдрому. Тяжкість перебігу посткастраційного синдрому визначається віком, премоорбідним тлом, обсягом операції, своєчасністю початку коригуючої терапії та профілактики порушень. Завдяки сучасним репродуктивним технологіям, вагітність у жінок, які перенесли оваріектомію, можлива за допомогою штучного запліднення з використанням донорської яйцеклітини або підсадки до матки донорських ембріонів. Бажання мати дітей у пацієнтки після гістеректомії може бути реалізовано шляхом сурогатного материнства.

Жінки після тотальної оваріектомії перебувають під диспансерним наглядом гінеколога, ендокринолога, мамолога, невролога, кардіолога. Пацієнткам із посткастраційним синдромом, що особливо перебувають на ЗГТ, потрібен систематичний контроль стану молочних залоз (проведення УЗД, мамографії), дослідження системи гемостазу, печінкових проб, холестерину, проведення денситометрії.