Внутрішньолікарняні інфекції

Внутрішньолікарняні інфекції – Різні інфекційні захворювання, зараження якими сталося в умовах лікувального закладу. Залежно від ступеня поширення розрізняють генералізовані (бактеріємію, септицемію, септикопіємію, бактеріальний шок) та локалізовані форми внутрішньолікарняних інфекцій (з ураженням шкіри та підшкірної клітковини, дихальної, серцево-судинної, урогенітальної системи, кісток та суглобів, ЦНС). . Виявлення збудників внутрішньолікарняних інфекцій проводиться за допомогою методів лабораторної діагностики (мікроскопічних, мікробіологічних, серологічних, молекулярно-біологічних). При лікуванні внутрішньолікарняних інфекцій використовуються антибіотики, антисептики, імуностимулятори, фізіотерапія, екстракорпоральна гемокорекція і т.д.

Внутрішньолікарняні (госпітальні, нозокоміальні) інфекції – інфекційні захворювання різної етіології, що виникли у пацієнта або медичного співробітника у зв’язку з перебуванням у лікувально-профілактичному закладі. Інфекція вважається внутрішньолікарняною, якщо вона розвинулася не раніше 48 годин після надходження хворого до стаціонару. Поширеність внутрішньолікарняних інфекцій (ВЛІ) у медичних закладах різного профілю становить 5-12%. Найбільша питома вага внутрішньолікарняних інфекцій посідає акушерські та хірургічні стаціонари (відділення реанімації, абдомінальної хірургії, травматології, опікової травми, урології, гінекології, отоларингології, стоматології, онкології та ін.). Внутрішньолікарняні інфекції являють собою велику медико-соціальну проблему, оскільки обтяжують перебіг основного захворювання, збільшують тривалість лікування в 1,5 рази, а кількість летальних наслідків – у 5 разів.

Основними збудниками внутрішньолікарняних інфекцій (85% від загального числа) виступають умовно-патогенні мікроорганізми: грампозитивні коки (епідермальний і золотистий стафілокок, бета-гемолітичний стрептокок, пневмокок, ентерокок), грамнегативні палички. евдомонади та ін .). Окрім цього, в етіології внутрішньолікарняних інфекцій велика питома роль вірусних збудників простого герпесу, аденовірусної інфекції, грипу, парагрипу, цитомегалії, вірусних гепатитів, респіраторно-синцитіальної інфекції, а також риновірусів, ротавірусів та інфекцій. патогенними та патогенними грибами (дрожжеподібними, пліснявими, променистими). Особливістю внутрішньогоспітальних штамів умовно-патогенних мікроорганізмів служить їхня висока мінливість, лікарська резистентність та стійкість до впливу факторів середовища (ультрафіолету, дезінфектантів та ін.).

Джерелами внутрішньолікарняних інфекцій у більшості випадків виступають пацієнти або медичний персонал, які є бактеріоносіями або хворими на стерті та маніфестні форми патології. Як показують дослідження, роль третіх осіб (зокрема відвідувачів стаціонарів) у поширенні ВЛІ невелика. Передача різних форм госпітальної інфекції реалізується за допомогою повітряно-краплинного, фекально-орального, контактного, трансмісивного механізму. Крім цього, можливий парентеральний шлях передачі внутрішньолікарняної інфекції при проведенні різних інвазивних медичних маніпуляцій: забору крові, ін’єкцій, вакцинації, інструментальних маніпуляцій, операцій, ШВЛ, гемодіалізу та ін. захворюваннями, сифілісом, ВІЛ-інфекцією. Відомі випадки внутрішньолікарняних спалахів легіонельозу при прийомі хворими на лікувальний душ і вихрові ванни.

Факторами, що беруть участь у поширенні внутрішньолікарняної інфекції, можуть виступати контаміновані предмети догляду та обстановки, медичний інструментарій та апаратура, розчини для інфузійної терапії, спецодяг та руки медперсоналу, вироби медичного призначення багаторазового використання (зонди, катетери, ендоскопи), ендоскопи) шовний та перев’язувальний матеріал та багато інших. ін.

Значимість тих чи інших видів внутрішньолікарняної інфекції багато в чому залежить від профілю лікувального закладу. Так, у опікових відділеннях переважає синьогнійна інфекція, яка в основному передається через предмети догляду та руки персоналу, а головним джерелом внутрішньолікарняної інфекції є самі пацієнти. У закладах пологової допомоги основну проблему представляє стафілококова інфекція, що поширюється медичним персоналом-носієм золотистого стафілокока. В урологічних відділеннях домінує інфекція, що викликається грамнегативною флорою: кишковою, синьогнійною паличкою та ін. У педіатричних стаціонарах особливу значимість має проблема поширення дитячих інфекцій – вітряної віспи, епідемічного паротиту, краснухи, кору. Виникненню та поширенню внутрішньолікарняної інфекції сприяють порушення санітарно-епідеміологічного режиму ЛПЗ (недотримання особистої гігієни, асептики та антисептики, режиму дезінфекції та стерилізації, несвоєчасне виявлення та ізоляція осіб-джерел інфекції тощо).

До групи ризику, найбільшою мірою схильною до розвитку внутрішньолікарняної інфекції, відносяться новонароджені (особливо недоношені) і діти раннього віку; літні та ослаблені пацієнти; особи, які страждають на хронічні захворювання (цукровий діабет, хвороби крові, ниркову недостатність), імунодефіцит, онкопатологію. Сприйнятливість людини до внутрішньолікарняних інфекцій збільшується за наявності у нього відкритих ран, порожнинних дренажів, внутрішньосудинних та сечових катетерів, трахеостоми та інших інвазивних пристроїв. На частоту виникнення та тяжкість перебігу внутрішньолікарняної інфекції впливає тривале перебування пацієнта у стаціонарі, тривала антибіотикотерапія, імуносупресивна терапія.

За тривалістю перебігу внутрішньолікарняні інфекції поділяються на гострі, підгострі та хронічні; за тяжкістю клінічних проявів – на легкі, середньоважкі та тяжкі форми. Залежно від ступеня поширеності інфекційного процесу розрізняють генералізовані та локалізовані форми внутрішньолікарняної інфекції. Генералізовані інфекції представлені бактеріємією, септицемією, бактеріальним шоком. У свою чергу, серед локалізованих форм виділяють:

• інфекції шкіри, слизових та підшкірної клітковини, у т. ч. післяопераційних, опікових, травматичних ран. Зокрема, до них належать омфаліт, абсцеси та флегмони, піодермія, бешиха, мастит, парапроктит, грибкові інфекції шкіри та ін.
• інфекції порожнини рота (стоматит) та ЛОР-органів (ангіна, фарингіт, ларингіт, епіглоттит, риніт, синусит, отит, мастоїдит)
• інфекції бронхолегеневої системи (бронхіт, пневмонія, плеврит, абсцес легені, гангрена легені, емпієма плеври, медіастиніт)
• інфекції травної системи (гастрит, ентерит, коліт, вірусні гепатити)
• очні інфекції (блефарит, кон’юнктивіт, кератит)
• інфекції урогенітального тракту (бактеріурія, уретрит, цистит, пієлонефрит, ендометрит, аднексит)
• інфекції кістково-суглобової системи (бурсит, артрит, остеомієліт)
• інфекції серця та судин (перикардит, міокардит, ендокардит, тромбофлебіти).
• інфекції ЦНС (абсцес мозку, менінгіт, мієліт та ін.).

У структурі внутрішньолікарняних інфекцій частку гнійно-септичних захворювань припадає 75-80%, кишкових інфекцій – 8-12%, гемоконтактних інфекцій – 6-7%. На інші інфекційні захворювання (ротавірусні інфекції, дифтерію, туберкульоз, мікози та ін) припадає близько 5-6%.

Критеріями, що дозволяють думати про розвиток внутрішньолікарняної інфекції, є: виникнення клінічних ознак захворювання не раніше ніж через 48 годин після надходження до стаціонару; зв’язок із проведенням інвазивного втручання; встановлення джерела інфекції та фактора передачі. Остаточну думку про характер інфекційного процесу одержують після ідентифікації штаму збудника за допомогою лабораторних методів діагностики.

Для виключення чи підтвердження бактеріємії проводиться бактеріологічний посів крові на стерильність, бажано не менше 2-3 разів. При локалізованих формах внутрішньолікарняної інфекції мікробіологічне виділення збудника може бути зроблено з інших біологічних середовищ, у зв’язку з чим виконується посів сечі, калу, мокротиння, відокремлюваного ран, матеріалу зі зіва, мазка з кон’юнктиви, зі статевих шляхів на мікрофлору. Додатково до культурального методу виявлення збудників внутрішньолікарняних інфекцій використовують мікроскопію, серологічні реакції (РСК, РА, ІФА, РІА), вірусологічний, молекулярно-біологічний (ПЛР) методи.

Складності лікування внутрішньолікарняної інфекції обумовлені її розвитком в ослабленому організмі, на тлі основної патології, а також резистентністю до госпітальних штамів до традиційної фармакотерапії. Хворі на діагностовані інфекційні процеси підлягають ізоляції; у відділенні проводиться ретельна поточна та заключна дезінфекція. Вибір протимікробного препарату ґрунтується на особливостях антибіотикограми: при внутрішньолікарняній інфекції, спричиненій грампозитивною флорою, найбільш ефективний ванкоміцин; грамнегативними мікроорганізмами – карбапенеми, цефалоспорини IV покоління, аміноглікозиди. Можливе додаткове застосування специфічних бактеріофагів, імуностимуляторів, інтерферону, лейкоцитарної маси, вітамінотерапії.

При необхідності проводиться черезшкірне опромінення крові (ВЛОК, УФОК), екстракорпоральна гемокорекція (гемосорбція, лімфосорбція). Симптоматична терапія здійснюється з урахуванням клінічної форми внутрішньолікарняної інфекції за участю спеціалістів відповідного профілю: хірургів, травматологів, пульмонологів, урологів, гінекологів та ін.

Основні заходи профілактики внутрішньолікарняних інфекцій зводяться до дотримання санітарно-гігієнічних та протиепідемічних вимог. Насамперед, це стосується режиму дезінфекції приміщень та предметів догляду, застосування сучасних високоефективних антисептиків, проведення якісної передстерилізаційної обробки та стерилізації інструментарію, неухильного дотримання правил асептики та антисептики.

Медичний персонал повинен дотримуватися заходів індивідуального захисту під час проведення інвазивних процедур: працювати у гумових рукавичках, захисних окулярах та масці; обережно поводитися з медичним інструментарієм. Велике значення у профілактиці внутрішньолікарняних інфекцій має вакцинація медпрацівників від гепатиту В, краснухи, грипу, дифтерії, правця та інших інфекцій. Усі співробітники ЛПЗ підлягають регулярному плановому диспансерному обстеженню, спрямованому виявлення носійства патогенів. Попередити виникнення та поширення внутрішньолікарняних інфекцій дозволить скорочення термінів госпіталізації пацієнтів, раціональна антибіотикотерапія, обґрунтованість проведення інвазивних діагностичних та лікувальних процедур, епідеміологічний контроль у ЛПЗ.