Вегетативна нервова система

Вегетативну нервову систему людини поділяють на соматичну і вегетативну (vegetatio – рослина) – система рослинного життя. ЇЇ ще називають автономною. Це визначає, що вегетативна нервова система до певної міри автономна, незалежна від соматичної. Вважають, що вегетативна нервова система (автономна, вісцеральна нервова система) це частка нервової системи, яка регулює діяльність внутрішніх органів, залоз, кровотворних і лімфатичних судин, гладких і частково поперечно-посмугованих м’язів, а також органів відчуття. Вивчення вегетативної нервової системи має практичний інтерес для лікарів усіх фахів, тому що вона бере участь в регуляції діяльності всіх функцій організму.

Перші відомості про вегетативну нервову систему відносяться до ІІ століття нашої ери, коли Клавдій Гален описав 7 пар черепно-мозкових нервів і серед них блукаючий нерв з його зворотною гілкою. В середині 16 століття Андрій  Везалій (1514-1554 р.р.) бельгієць, працював в Італії, описав суміжний стовбур. Однак вивчення вегетативної нервової системи пов’язують з відокремленням Уіллісом (Willis) в 1611 році суміжного стовбура від блукаючого нерва. В 1762 році Уінслав (Winslaw) ввів поняття до суміжного стовбура – “симпатичний” і вважав, що він об’єднує діяльність внутрішніх органів В 1801 році французький анатом Біша (Bishof) розподілив нервову систему на два відділи (вегетативний і анімальний). Вів вважав, що вегетативні функції спільні для рослин і тварин, увесь час працюють і визначають будову органів і тканин, здійснюють процеси асиміляції і дисиміляції. Анімальні функції властиві лише тваринному світу. Для фізіології вегетативної нервової системи мали значення праці французького фізіолога  (  ст.) Клода Бернара. Він поклав початок встановленню центрів у мозку, які регулюють обмін речовин в організмі (вкол в ділянку четвертого шлуночка мозку кроликів супроводжувався глюкозурією). Було встановлено групу клітин симпатичної нервової системи, подразнення яких супроводжується глюкозурією. Значний внесок в розвиток вчення про вегетативну нервову систему зробили англійські вчені Гаскел (1888-1889) та Ленглі (1888). Гаскел у 1888 році назвав вегетативну нервову систему вісцеральним відділом, а Ленглі (1900) назвав вегетативну нервову систему автономною. Ленглі поділив вегетативну нервову систему на два відділи: симпатичний (співчуваючий) і парасимпатичний. Такий поділ не втратив свого значення і в наш час. В Росії і Україні в цей час вивчали вегетативну нервову систему Міславський (Казань), який встановив наявність дихального і судинорухового центрів у продовгастому мозку, а в Харкові професор Данилевський в експерименті на кроликах показав вплив подразнень кори головного мозку на підвищення артеріального тиску. Однак до початку ХХ століття анатоми й фізіологи вивчали переважно периферичні відділи вегетативної нервової системи, тоді як центральні її апарати і клінічні прояви мало вивчались.

Переломним періодом в цьому відношенні слід вважати 1910 рік, коли два віденських автори Epinger-Hess видали монографію під назвою “Ваготонія”. В ній вони запропонували клінічні методи дослідження вегетативної нервової системи і відокремили дві клінічні форми вегетативних неврозів: симпатикотонічний та ваготонічний. Вони вважали, що обидва відділи вегетативної нервової системи знаходяться в стані нестійкої рівноваги, яка при фармакологічному подразненні виявляє більш виражену збудливість.

Велике значення у вивченні нейрогуморальної регуляції мало відкриття у 1921 році французьким фізіологом Отто Леві медіаторів симпатина і ацетилхоліна, що було підтверджено в Росії Самойловим і Кібяновим. Багато цінного у вчення про хімічну передачу нервового збудження внесли Кібяков, харківський професор патофізіолог Д.Е. Альперн, а також Коштоянц, Генецинский та інші вчені. З цього часу появилось вчення про нейро-гуморальну регуляцію функцій організму. В останні роки відкриті нейротрансміттери, опіатні речовини, енкефаліни, серотонін, ендоморфіни.

Сучасна фізіологія визначає вегетативну нервову систему як частину нервової системи, завдяки якій регулюється діяльність внутрішніх органів і обмін речовин в організмі. Вегетативна нервова система  поряд зі своєю прямою регулюючою діяльністю внутрішніх органів, залоз, судин, гладких м’язів, виконує адаптаційно-трофічну функцію, пристосовує органи і тканини до найкращого і найбільш досконалого виконання ними діяльності, регулюючих соматичною нервовою системою.

Вегетативна нервова система функціонує у тісному контакті з ендокринною системою, з гуморальними факторами, нейротрансміттерами, електролітами і метаболітами, утворюючи з ними досить складний комплекс, який забезпечує цілісність організму, сталість його внутрішнього середовища (гомеостаз) Клод Бернар, Вальтер, Кеннон.

Між вегетативною і соматичною нервовою системою існує тісний взаємозв’язок. В складі черепних і спинномозкових нервів знаходяться волокна вегетативної нервової системи. Основною морфологічною одиницею вегетативної нервової системи, як і соматичної, є неврон, а основною функціональною одиницею є рефлекторна дуга.

Вегетативна нервова система має центральний відділ (клітини й волокна розташовані в головному і спинному мозку) і периферичний відділ (всі інші утвори).

Виділяють також парасимпатичний і симпатичний її відділи. Основна різниця між ними полягає в функціональній іннервації і визначається відношенням до засобів, які діють на вегетативну нервову систему. Так, наприклад, симпатична нервова система збуджується адреналіном, парасимпатична – ацетилхоліном. Гальмівний вплив на симпатичну нервову систему має ерготамін, а на парасимпатичну – атропін.

Анатомічно вегетативна нервова система, як і соматична, має центральний і периферичний відділи. Для кращого розуміння її ділять на симпатичний і парасимпатичний відділи. Філогенетично обидва відділи – старовинні утворення. Однак парасимпатичний відділ філогенетично більш старіший, ніж симпатичний.

Симпатична нервова система сприяє швидкій мобілізації енергії і адаптації організму до постійно мінливих умов зовнішнього середовища. Через адренергічні структури вона забезпечує соматовегетативну кореляцію в різних проявах діяльності організму. Зокрема в поведінкових актах, в процесах фізичної і розумової праці. Це в основному ерготропна система, пов’язана з катаболічними (дисиміляторними) процесами.

Парасимпатична нервова система, навпаки, сприяє забезпеченню сталості внутрішнього середовища, керує процесами відновлення понесених організмом втрат енергії і поживних речовин, підвищує активність асиміляторних процесів. Особливо важливу роль вона відіграє в регуляції травлення, деяких фаз сну. Це трофотропна система, пов’язана з анаболічними (асиміляторними) функціями

Анатомія вегетативної нервової системи.

В ЦНС розрізняють сегментарний апарат вегетативної нервової системи (клітини розташовані в стовбурі головного і спинного мозку), які дають початок прегангліонарним еферентним волокнам і надсегментарний відділ, до якого належать ядра гіпоталамусу, а також лімбіко-ретикулярний комплекс та деякі відділи асоціативної зони кори великого мозку, які справляють переважно пригнічуючий вплив на гіпоталамус.

Кора центральної частки медіальної поверхні півкуль головного мозку (лімбічна доля) є  кірковою часткою вісцерального аналізатора. Термін лімбічна система належить американському вченому Маккліну (1952), який запропонував свою схему будови і діяльності лімбічної системи або вісцерального мозку. По Маккліну до лімбічної системи відносяться ряд кірково-підкіркових структур, зокрема: нюхові цибулини, тракти, трикутник, передня дірчаста речовина (substantia perforata anterior). На медіальній поверхні півкуль до неї належать: septum pellucidum, оперізуюча закрутина (g.сinguli), закрутина морського конька, орбітальні частки лобної долі, передня частка острівка, полюс скроневої частки. Важливими структурами лімбічної системи є гіпокамп, зубчаста закрутина, острівець старої кори біля мозолистого тіла, основа і передоснова гіпокампа.

Підкірковими структурами лімбічної системи є хвостате ядро, шкаралупа, мигдалеподібне ядро, передні (неспецифічні) ядра таламуса, гіпоталамус, ядра вуздечки. Серед підкіркових структур лімбічної системи центральне місце належить гіпоталамусу. Таким чином, лімбічна система представляє собою складне перехрещення висхідних і низхідних шляхів, які утворюють множинні замкнуті кола, анатомічно пов’язані з ретикулярною формацією стовбура мозку.

Фізіологія лімбічної системи.

1. Лімбічна система є вісцеральним мозком, який сприймає аферентні імпульси із внутрішніх органів.

2. Вона бере участь в здійсненні емоційних реакцій.

3. Вона є нервовим субстратом пам’яті, яка зберігає не генетично спадковий, а набутий досвід. Двобічне видалення медіальної поверхні скроневих часток мозку викликає важкі розлади пам’яті, настає ретроградна амнезія, порушується здатність запам’ятовувати нове, різко страждає короткотривала пам’ять.

4. Лімбічна система забезпечує мотивації до спраги, голоду, статевого потягу, регулює ритм сну і бадьорості, бере участь в регуляції дихальної, серцево-судинної, травної, сечостатевої систем, вегетативних реакцій, забезпечує інтеграцію серцево-судинної і дихальної систем, ендокринних й вегетативних функцій. Вона здійснює вплив на діяльність нової кори, робить усвідомленими вісцеральні відчуття, особливо при патологічних станах внутрішніх органів.

Другим представником центрального відділу вегетативної нервової системи є гіпоталамічна ділянка, в якій здійснюються вищі субкортикальні механізми регуляції симпатичної й парасимпатичної іннервації.

В гіпоталамусі розрізняють 32 групи клітинних ядер: центральна сіра речовина, паравентрикулярне, супраоптичне (n. supraopticus), ядро сірого горба (n. tuberis cinerei), інфунбуло-туберальні ядра. Задня група (n. mamilloinfundubularis), ядра мамілярних тіл, ядр алюісових тіл. В стінках ІІІ шлуночка  розташовані пармедіальне і сполучне ядра. В соскових тілах ядра соскових тіл (мамілярне, премамілярне, медіальне, супрамамілярне, латеральне). Гіпоталамус з’єднаний з іншими відділами нервової системи: корою головного мозку, зоровими горбами, екстрапірамідною системою, нижче розташованими ядрами  мозкового стовбура і спинного мозку, ретикулярною формацією і гіпофізом. Передній відділ гіпоталамуса – з парасимпатичною нервовою системою, задній відділ – з симпатичною нервовою системою.

В гіпоталамусі знайдено 7 тропних нейрогомонів, активуючих виділення відповідного гормону гіпофіза – рилізинг-фактори і 3 інгібуючі (гальмуючих) виділення тропних гормонів гіпофіза.

До рилізинг-факторів відносяться:

1.   АКТГ – рилізинг-фактор – кортиколіберин

2.   Тіриотропін  – рілізинг-фактор – тіреоліберин

3.   Рилізинг-фактор лютеінізуючого гормону – люліберин

4.   Рілізинг-фактор фолікулостимулюючого гормону – фоліліберин

5.   Моматотропін- рилізинг-фактор – соматоліберин

6.   Пролактин-рилізинг-фактор – пролактоліберин

7.   Рилізинг-фактор меланоцитостимулюючого гормону – меланоцитоліберин

До гальмівних (інгібуючих) факторів відносяться:

1.   Пролактин – інгібуючий фактор – пролактостатин

2.   Меланоцитоінгібуючий фактор – меланоцитостатин

3.   Соматотропін-інгібуючий фактор – соматостатин

Зміна концентрації гіпоталамічних нейрогормонів впливає на біосинтез і виділення передньою долею гіпофізу відповідних тропних гормонів, що призводить до розвитку ендокринних захворювань: акромегалія, хвороба Іценко-Кушинга, зоб, гіпотіреоз, гіпофізарна кахексія та інше.

Гіпоталамус приймає участь в регуляції наступних функцій організму:

1.   Діяльності серцево-судинної системи

2.   Терморегуляції

3.   Водного, вуглеводного, жирового, мінерального, мукополісахаридного обміну

4.   Проникливості судин і тканинних мембран

5. Функцій ендокринних залоз як через гіпофіз так і через симпатичний так і парасимпатичний відділи вегетативної нервової системи

6. Морфоутворення

7. Функцій органів шлунково-кишкового тракту.

8. Забезпечує сталість внутрішнього середовища

9. В адаптаційному пристосуванні завдячуючи корково-підкорковим взаємовідношенням

10. Відіграє важливу роль в емоційній поведінці.

Гіпоталамус пов’язаний з ретикулярною формацією і лімбічною системою.

Парасимпатичний відділ вегетативної нервової системи представлений чотирма частками:

1.   гіпоталамічною

2.   мезенцефальною

3.   бульбарною

4.   сакральною.

В гіпоталамусі парасимпатична нервова система представлена в передньому відділі супраоптичними ядрами. Його клітини прегангліонарні нейрони контролюють клітини задньої частки гіпофізу, які є модифікованими постгангліонарними нейронами. В мезенцефальному відділі парасимпатична нервова система представлена вегетативними нервовими клітинами і волокнами окорухового нерва (ядра Якубовича і ядро Перля на дні водопроводу середнього мозку), волокна якого іннервують сфінктер зіниці -–m. sphincter pupille та війовий м’яз (функція акомодації); слізне і верхнє слиновидільне ядра (в ділянці моста), проміжного нерва (чутливо-парасимпатичної частини лицевого нерва), які іннервують слізні, піднижньощелепну та під’язикову слізну залози; нижнє слиновидільне ядро язикоглоткового нерва у довгастому мозку, яке іннервує привушну слинну залозу; заднє ядро блукаючого нерва (в довгастому мозку), від якого йдуть волокна до гортані, трахеї, бронхів, серця та інших органів грудної і черевної порожнини, тобто до всіх внутрішніх органів, стінок, судин, за винятком органів малого тазу.

До сакрального відділу парасимпатичної нервової системи належать клітинні групи в сірій речовині спинного мозку на рівні ІІ, ІІІ та ІV крижових сегментів. Їхні аксони утворюють тазові нутряні нерви (n.n. splanchnici pelvini), що іннервують м’язи та слизову оболонку органів малого тазу (сечовий міхур, пряму кишку, зовнішні та внутрішні статеві органи).

Симпатичний відділ вегетативної нервової системи окрім центрального представництва в гіпоталамічному відділі (задня частка) представлена клітинними групами (перші нейрони), розміщеними в сірій речовині бічних рогів спинного мозку від VІІІ шийного до ІІ і ІІІ поперекових сегментів. Аксони цих клітин у складі передніх корінців, а потім білих сполучних гілок (rr communicantes albi)  входять до вузлів симпатичного стовбура (gangl. truncis sympathici), які розміщені симетрично у вигляді ланцюжків по боках хребтового стовбура, по 20-25 вузлів з кожного боку. В куприковому відділі обидва ланцюжки з’єднуються за допомогою непарного вузла (gangl. impar).Деякі волокна пронизують вузли симетричного симпатичного стовбура і закінчуються в них або в інтрамуральних вузлах.

В цих вузлах розміщені другі нейрони, відростки яких ідуть безпосередньо до того чи іншого органу. Таким чином, розрізняють передвузлові (передгангліонарні) і післявузлові (постгангліонарні) вегетативні волокна. Волокна, які йдуть до вузлів черевної порожнини, зливаючись у великі нервові стовбури – нерв нутряний великий (n. splanchnicus major) від V-ІХ грудних вузлів та нерв нутряний малий                       (n. splanchnicus minor) від Х-ХІ грудних вузлів. Найбільшими превертебральними вузлами є парний черевний вузол  (gangl. celiacus), верхній та нижній брижові вузли (gangl. mesentericum superius et inferius).

До превертебральних та інтрамуральних вузлів та сплетень приєднуються й парасимпатичні волокна від блукаючого нерва. Симпатичні волокна в м’язовій оболонці шлунка утворюють м’язово-кишкове сплетення (Ауербаха – plexus niyenferius),а від нього йдуть волокна до підслизової основи слизової оболонки шлунка, утворюючи підслизове сплетення (Мейенера) – plexus submucosus).Ці сплетення розповсюджуються на кишки, стравохід та глотку.

Частина волокон клітин бічних рогів, які не йдуть до паравертебральних, превертебральних та інтрамуральних вузлів підходять до соматичних периферичних нервів і в їхньому складі йдуть до м’язів, судин, шкіри та її придатків (потові залози та м’язи, які піднімають волосся).

Від вузлів симпатичного стовбура йдуть симпатичні волокна до органів та ділянок тіла. Отже, ураженню кожного вузла відповідає певна клінічна картина. Так для ураження верхнього шийного вузла (gangl. cervicale superius)  характерні звуження зіниці, звуження очної щілини енофтальм (синдром Бернара-Горнера); при ураженні шийно-грудного або зірчастого вузла (gangl. cervicothoracicum seu stellatum) характерні розлади серця, біль і розлади чутливості у верхній кінцівці і верхньому відділі грудної клітки.

Грудний відділ симпатичного стовбура складається з 10-12 вузлів. Після гангліонарні волокна від них ідуть до міжреберних нервів, судин та органів грудної і черевної порожнини; від І-У вузлів – до серцевого сплетення, від V-Х вузлів – великий і малий нутряні нерви йдуть до черевного (сонячного) сплетення і брижових вузлів.

Поперековий відділ складається з 4-5 вузлів, від яких волокна йдуть до крижових корінцевих нервів, черевного сплетення, черевної частини аорти.

Симпатична іннервація не має такого строгого розпорядку як соматична. Симпатичні волокна, які йдуть від VІІІ шийного та І, ІІ, ІІІ грудних сегментів, іннервують обличчя та шию; від ІV-УІІ – верхню кінцівку, від VІІІ та ІХ – тулуб, від Х-ХІІ грудних, І та ІІ поперекових сегментів – нижню кінцівку. Симпатичні постгангліонарні волокна (разом з парасимпатичною) утворюють сплетення навколо судин та внутрішніх органів грудної і черевної порожнини. Найбільшими сплетеннями є грудне аортальне, черевне аортальне, верхнє брижове і верхнє підчеревне.

Особливості діяльності вегетативної нервової системи.

Вегетативна нервова система регулює процеси, які проходять в органах і тканинах. Однак ці процеси можуть порушуватися при дисфункції вегетативної нервової системи; виникають численні розлади. Більшість патологічних процесів в ній обумовлює не випадіння функцій, а подразнення, тобто підвищену збудливість центральних і периферичних апаратів. Особливістю вегетативної нервової системи є реперкусії: порушення в одних відділах цієї системи може призвести до змін в інших.

Клінічні прояви ураження вегетативної нервової системи.

Патологічні процеси, які локалізуються в корі головного мозку, можуть призвести до розвитку трофічних порушень в зоні іннервації. При ураженні lobulus paracentralis порушується сечовиділення по центральному типу, а при ураженні лімбікоретикулярного комплексу порушується емоційна сфера (перманентного або афективного характеру). З’являється анорексія або булімія, сексуальні розлади порушується пам’ять по типу аментивного Корсаківського синдрому, при якому хворий втрачає здатність запам’ятовувати сучасні події, порушення сну, психосенсорні розлади, зміни свідомості можуть проявлятися акінетичним мутизмом, нападами стовбурової і скроневої епілепсії, розладами серцево-судинної, дихальної систем. Іритація лімбічних структур супроводжується підвищеним фоном настрою, ейфорією, надзвичайними емоційними реакціями, неспокоєм, гіперсексуальністю. Функціональне пригнічення лімбічної системи проявляється пониженим фоном настрою, абулією, пониженням статевого потягу, іпохондричною фіксацією неприємних відчуттів з внутрішніх органів, станом панастенії.

При ураженні гіпоталамуса можуть виникати різні клінічні прояви (синдроми):

1.   Вегетативно-судинно-вісцеральний

2.   Обмінно-ендокринний

3.   Нервово-трофічний

4.   Нервово-м’язовий

5.   Порушення терморегуляції

6.   Порушення сну

7.   Психопатологічний

8.   Діенцефальна епілепсія.

Найбільш часто ураження гіпоталамуса проявляється вегетативно-судинними,  нейро-ендокринними розладами, порушеннями терморегуляції, водного, мінерального, жирового і білкового обміну, розладами сну і бадьорості. Хворіють частіше жінки у віці 20-40 років.

Найчастіше зустрічається гіпоталамічний синдром із вегетативно-судинними розладами (вегетативно-судинна форма). У міжкризовому стані хворі скаржаться на загальну слабість, підвищену втому, фізичну і психічну виснаженість, погану переносимість змін метеорологічних факторів, біль в серці, серцебиття, відчуття нестачі повітря, порушення ритму дихання. Нерідко ведучими є симптоми зі сторони шлунково-кишкового тракту: біль в епігастральній ділянці, неприємні відчуття в кишечнику, нудота, відрижка повітрям і жовчю, поклики на дефекацію, іноді проноси. При об’єктивному обстеженні виявляється пожвавлення сухожильних і періостальних рефлексів, асиметрія артеріального тиску, коливання його з нахилом до підвищення, тахікардія, лабільність пульсу, підвищена пітливість, стійкий розлитий червоний дермографізм, тремтіння повік і пальців витягнутих рук, схильність до алергічних реакцій. Спостерігаються емоційні розлади (тривога, страх), порушення сну. Частіше вегетативні зсуви мають симпатичну спрямованість. Рідше при вегетативно-судинній формі домінують парасимпатичні прояви, але вони можуть поєднуватися (змішана форма). На фоні постійних вегетативних розладів виникають вегетативно-судинні пароксизми або кризи. Частіше їх провокують емоційні напруження, зміни погодних умов, менструація, больові фактори, стресові ситуації та інше. Приступи виникають частіше у другій половині дня або вночі, без провісників. Іноді приступам передують зміни настрою, головний біль, неприємні відчуття в ділянці серця, стан розбитості, кволості. Тривалість приступу від 15-20 хвилин до 2-3 годин і довше.

В залежності від домінування вегетативних розладів кризи можуть бути симпатико-адреналовими, ваго-інсулярними (парасимпатичними) або змішаними.

При симпатико-адреналовому кризі з’являється або посилюється головний біль, виникає серцебиття, затерпання й похолодання кінцівок, підвищується  АТ до 150/90-180/110 мм рт. ст., почащується пульс до 110-140 за хвилину, відмічаються неприємні відчуття в ділянці серця, знобіння, “гусяча шкіра”. В окремих хворих підвищується температура тіла до 38-39 0 С, виникає збудження, руховий неспокій, страх смерті.

Вагоінсулярні кризи  проявляються відчуттям жару в голові і на обличчі, ядухою, важкістю в голові, іноді виникають неприємні відчуття в епігастральній ділянці, нудота, завмирання серця, загальна слабкість, запаморочення, пітливість. При обстеженні відмічається сповільнення пульсу (до 4550 за хвилину), зниження АТ до 80/50-90/60 мм рт.ст. Можуть виникати поклики на дефекацію, посилення перистальтики кишківника, утруднюється вдих. Можливі алергічні прояви у вигляді кропивниці або набряку Квінке.

Змішані кризи. Характеризуються поєднанням симптомів типових для симпатико-адреналового і вагоінсулярного кризів або почерговими їх проявами. Вегетативні пароксизми можуть виникати не лише при ураженні гіпоталамічної ділянки, але й скроневих часток стовбура мозку, вегетативних гангліїв, сплетень і інших утворів вегетативної нервової системи.

Нейроендокринно-обмінна форма. Порушення гіпоталамуса у більшості випадків супроводжується порушенням функції залоз внутрішньої секреції і частіше всього функцій гіпофізу. Розрізняють порушення пов’язані з гіпер- та гіпофункцією гіпофізу і інших залоз внутрішньої секреції. Звичні ендокринні порушення виникають на тлі вегетативних порушень. Виникають порушення жирового, вуглеводного, білкового, водно-електролітного обміну, апетиту у форму булімії або анорексії, спрага, сексуальні розлади, можуть спостерігатися ізольовані форми ураження залоз внутрішньої секреції (наприклад, нецукровий діабет, тіреотоксикоз та інше). Однак частіше мають місце порушення функцій ряду ендокринних залоз. Часто відмічається пригнічення гонадотропної функції гіпофізу, що проявляється аменореєю або дисменореєю у жінок, зниженням потенції у чоловіків. Можуть розвиватися нейроендокринні синдроми: Іценко-Кушинга, адінозо-генітальної дистрофії Фреліха-Бабінського, синдром Лоренса-Муна-Барде-Бідля, Морганьї-Стюарда-Мореля, Прадера—Віллі, Клейне-Левіна, Альстрема-Хальгрена, Едвардса, лейкодистрофія Барракера-Симонса, хвороба Деркума, хвороба Маделунга та змішані форми церебрального ожиріння. Відмічається ранній клімакс у молодих жінок, зміни зі сторони  щитовидної залози гіпоталамічного генезу, акромегалоїдні явища.

Нейродистрофічні форми. Трофічні розлади шкіри (свербіж, сухість, нейродерміт, виразки, пролежні), м’язів кісток(остеомаляція, склерозування), розповсюджені виразки в слизовій оболонці шлунку, нижньої частини стравоходу, гострі перфорації стравоходу, шлунку і дванадцятипалої кишки.

Нейром’язовий синдром проявляється періодичними міастенічними або міотонічними порушеннями, а також пароксизмальною міоплегією. Часто спостерігаються поєднання різних видів м’язових розладів.

Порушення терморегуляції. Характеризується тривалою субфебрильною температурою з періодичним її підвищенням у формі гіпертермічних кризів (до 38-40 град. С). Відмічаються також прояви вегетативної дистонії симпатико-адреналового або змішаного типу. Температурні порушення на самопочуття хворих не впливають. Особливістю їх є те, що температура переважно підвищується зранку і знижується ввечері. Запальних змін в крові і сечі не виявляється. Застосування амідопірину чи аспірину у таких хворих не знижують температури.

Розлади сну і бадьорості. Проявляються утрудненим засинанням, поверхневим, тривожним сном в нічний час і сонливістю вдень. Рідше зустрічається патологічна сонливість. Іноді гіперсомнія нагадує окремі симптомокомплекси: нарколепсію, синдром Клейне-Левіна, синдром Піквіка та інші гіперсомнічні прияви. В механізмі розвитку гіперсомнії певна роль відводиться зниженню активуючого впливу на кору півкуль великого мозку ретикулярної формації, яка локалізується на гіпоталамо-стовбуровому рівні.

Гіпоталамічний синдром з нервово-психічними розладами проявляється астенією, порушенням сну, зниженням психічної активності. У хворих виникають синестопатії, неспокій, гіперпатичний синдром або іпохондричні розлади, характерні афективні порушення, зміни настрою від пригнічення до підвищеного фону. Часто виникають кризи з картиною вазо-вегетативної бурі, так звані  панічні атаки. При ураженні мезенцефального відділу вегетативної нервової системи виникає анізокорія, мідріаз, міоз, синдром Аргайля Робертсона. При ураженні n. salivatotorius порушується сльозо- й слиновиділення. При ураженні ядер блукаючого і язикоглоткового нервів виникають бульбарний параліч, розлади дихальної функції й серцевої діяльності.

Спінальні вегетативні синдроми. При ураженні бічних рогів спинного мозку виникають вегетативні кризи з судинними, потовими, волосяними ознаками, ціаноз, набряк кінцівки, зміни частоти пульсу і дихання, порушення функцій органів черевної порожнини і тазових органів.

При ураженні гангліїв суміжного стовбура виникає картина трунциту із різними каузалгіями. При ураженні верхнього шийного симпатичного вузла виникає ptos, myos enophtalmus (синдром Горнера). При його подразненні – розширення очної щілини і зіниці, блідість обличчя, вушної раковини. Грудні симпатичні трунцити і ураження зірчастого вузла супроводжуються розладами чутливості по типу гіперпатії, розладами дихання, серцебиттям, лабільністю пульсу, аритмією, болем  в ділянці шиї, голови, із іррадіацією в черевні відділи. Напади перебігають по типу стенокардії.

Поперекові симпатичні трунцити важко відрізнити від грудних. Відчуття вегетативного типу локалізуються в черевній порожнині і відповідній нижній кінцівці. Спостерігаються потові, судинні розлади.

При ураженні сегментів S3-S5  виникають розлади функцій тазових органів за периферичним типом. Intohtinentio vera або ischuria paradoksa справжнє нетримання сечі або виділення сечі краплями при наповненому сечовому міхурі.

Периферичні вегетативні синдроми спостерігаються  при ураженні периферичної нервової системи внаслідок ураження вегетативних нервових клітин, волокон або внаслідок функціональних змін їх діяльності. Синдроми периферичних нервових порушень складаються із вегетативних і соматичних ознак. Вони найчастіше спостерігаються при полірадикулоневритах, плекситах, мононевропатіях.

При підвищенні тонусу парасимпатичної нервової системи відмічаються звуження зіниць, холодна, волога, синюшна шкіра, брадикардія, зниження АТ, астматичне дихання, посилене слиновиділення, Пітливість, підвищена кислотність шлункового соку, спастичні закрепи, які змінюються проносами, розслабленням сфінктерів, частими покликами до сечовипускання, яскравим червоним дермографізмом, схильністю до ожиріння, набряків. Виникає апатія, астенія, депресія, схильність до непритомних станів, сонливість. Стан ваготонії характерний для сплячої людини, у хворих на бронхіальну астму.

Для симпатикотонії характерні: блискучі очі, екзофтальм, широкі зіниці, бліда суха шкіра, тахікардія, підвищений АТ, схильність до змарніння, послаблена перистальтика кишківника, схильність до закрепів, розширення бронхів, парестезії, мерзлякуватість, неприємні відчуття в ділянці серця, затримка сечі і стільця. Такі особи погано переносять сонячну погоду, яскраве світло, шум, часто з’являється тремтіння, страх, неспання, При патологічних станах обидва відділи вегетативної нервової системи діють не антагоністично, а синергічно. При пропасниці (морозінні) підвищується тонус обох відділів вегетативної нервової системи. При шокових станах – знижується.

Амфотонія – рівновага. Гіперамфотонія відмічається під час статевого дозрівання, а гіпоамфотонія – в інволюційному періоді.

Нормотонія – рівновага обох відділів вегетативної нервової системи (дифтонія – порушення рівноваги).

Вегетативна дисфункція може бути генералізована або регіонарна симптомові, проявлятися змінами в одній вісцеральній системі (серцево-судинній, травній, сечостатевій, терморегуляції та ін.) і мати перманентний або пароксизмальний характер.

Потрібно зауважити, що більшість патологічних процесів у вегетативній нервовій системі обумовлене не випадінням її функцій, а подразненням, тобто підвищену збудливість центральних і периферичних апаратів. Особливістю вегетативної нервової системи є реперкусії: порушення в одних відділах цієї системи може призвести до змін в інших відділах.

Методи дослідження вегетативної нервової системи. Існують багато чисельні клінічні, лабораторні та інструментальні методи дослідження вегетативної нервової системи. Вибір методик визначається завданням і умовами дослідження. Однак в усіх випадках потрібно враховувати вихідний стан вегетативного тонусу, рівень коливань відносно фонового значення.

Дослідження краще проводити зранку натще до сніданку або через дві голини після прийому їжі в одну і ту ж годину не менше трьох разів. Для дослідження вихідного вегетативного тонусу застосовують спеціальні таблиці, в яких містяться дані, що уточнюють суб’єктивний стан, а також об’єктивні показники вегетативних функцій (стан живлення, колір шкіри, стан шкірних залоз, температура тіла, частота пульсу, артеріальний тиск, ЕКГ, вестибулярні прояви, функція дихання, шлунково-кишкового тракту, тазових органів, працездатність, сон, алергічні реакції, характерологічні, емоційні особливості.

Для визначення стану вегетативного тонусу використовують індекс Кердо ВІ= ( 1-   Д/Р   ) х 100, де Д – діастолічний тиск, Р – частота серцевих скорочень за хвилину. При повній вегетативній рівновазі (ейтонія) в серцево-судинній системі ВІ=0. Якщо коефіцієнт зі знаком (+), то переважає симпатичний вплив, якщо ж коефіцієнт буде зі знаком (-), то переважає парасимпатичний тонус.

Після дослідженні стану вегетативного тонусу досліджують вегетативну реактивність за допомогою фармакологічних середників або фізичних факторів. В якості фармакологічних середників використовують введення розчинів адреналіну, атропіну, гістаміну, пілокарпіну, метазону та ін.

Для оцінки стану вегетативної нервової системи використовують такі функціональні проби:

Очно-серцевий рефлекс (Даніньї-Ашнера). При натисненні на очні яблука у здорових осіб серцеві скорочення сповільнюються на 6-12 за хвилину. Якщо  скорочення сповільнюються на 12-16 за хв., це свідчить про різке підвищення тонусу парасимпатичної ланки.

Ортокліностатичний рефлекс. Дослідження проводиться у два прийоми. У хворого, який лежить на спині, підраховують частоту серцевих скорочень, а потім пропонують перейти у вертикальне положення. При переході із горизонтального у вертикальне положення частота серцевих скорочень збільшується на 12 за хв. і підвищується артеріальний тиск (АТ) на 20 мм рт. ст. При переході хворого в горизонтальне положення показник пульсу і  АТ повертаються до вихідних значень протягом 3 хвилин (кліностатична проба). Ступінь прискорення пульсу при ортостатичній пробі є показником збудливості симпатичної частини вегетативної нервової системи. Значне сповільнення частоти пульсу при кліностатичній пробі вказує на підвищену збудливість парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи.

Термометрія шкіри.  Дослідження проводять електротермометром. Шкірна температура відбиває стан кровопостачання шкіри, який є важливим показником вегетативної іннервації. Визначають ділянки гіпер-, нормо- . та гіпотермії. Різниця шкірної температури на 0,5 0С на симетричних ділянках шкіри є ознакою порушення вегетативної іннервації.

Дермографізм.  Судинна реакція шкіри на механічне подразнення тупим кінцем шпильки. Звично на місці подразнення виникає червона смуга, ширина якої залежить від стану вегетативної нервової системи. У окремих осіб смуга може підвищуватись над шкірою (підвищений дермографізм). При підвищенні симпатичного тонусу смуга має білий колір (білий дермографізм). Дуже широкі смуги червоного дермографізму вказують на підвищення тонусу парасимпатичної частки вегетативної нервової системи.

Для топічної діагностики використовують рефлекторний дермографізм, який викликають подразненням гострим кінцем голки. Рефлекторний дермографізм являє собою спинно-мозковий рефлекс. Він зникає при ураженні задніх корінців спинного мозку, передніх корінців і спинномозкових нервів на рівні ураження. Вище і нижче зони ураження рефлекс зберігається.

Дослідження зіничних рефлексів.

Електроенцефалографічні дослідження дозволяють оцінити стан неспецифічних систем мозку, розряди синхронізуючих (таламокортикальних) систем мозку. Дослідження соматосенсорних викликаних потенціалів в мозку дозволяє диференційовано оцінювати функціональний стан різних рівнів специфічних і неспецифічних систем аферентації.

Ураження вегетативної нервової системи можуть проявлятися психовегетативними розладами. Тому проводять дослідження емоційних і особистих особливостей хворого, вивчають психічний анамнез, можливість психічних травм, здійснюють психологічне обстеження за допомогою різних методик і тестів (Стаберга, Айзенка, Кеттела, продективного тесту Роршаха та ін.)