Головна / Хірургія / Інфузійна терапія

Інфузійна терапія

Мета:

• вивчити систему груп крові АВО і систему резус; показання, протипоказання до переливання крові та її компонентів (мал. 16);

оволодіти методикою визначення груп крові за допомогою стандартних сиро­ваток і цоліклонів анти-А і анти-В, а також проведення проб на сумісність крові донора і реципієнта.

Про цілющі властивості крові люди дізналися дуже давно. Наука про гемотрансфузію бере початок з давніх часів. Гіппократ пропонував пити кров психічно хво­рим і епілептикам. У творах Плінія, Цельса, Гомера е відомості про те, що слабким людям і людям похилого віку давали пити кров вмираючих гладіаторів. Початок другого періоду відносять до 1628 р., коли Гарвеєм був обнародуваний закон кро­вообігу, в якому вчений довів існування великого кола кровообігу. Далі особливо успішно дослідження з переливання крові розвиваються у Франції, де 15 червня 1667 р. вперше людині перелито кров тварини. Великий внесок у розвиток методи­ки переливання крові зробили російські вчені. У 1900 році бактеріолог Ландштейнер відкрив групи крові, а у 1907 р. Янський відкрив IV групу крові. Початком п’ятого періоду історії розвитку вважається 20 червня 1919 р., коли в Петрограді С.Н. Шамовим було проведено перше в світі сумісне з точки зору групи переливан­ня крові.

Отже, инфузійно-трансфузійна терапія займає велике місце в сучасній меди­цині.

Інфузією називають уведення в організм рідин парентеральним шляхом, трансфузією — уведення парентеральним шляхом крові та її препаратів. Шляха­ми уведення в організм інфузійних і трансфузійних рідин є: підшкірне, внутрішньо­венне, внутрішньоартеріальне, внутрішньокісткове — у губчасту речовину кістки.

Основним джерелом крові, її препаратів і компонентів є донорство— доб­ровільне здавання певної частини крові та її компонентів. Людей, що дають свою кров або орган для уведення або пересадки хворим, називають донорами. Хворих, що одержують донорські органи і тканини, називають реципієнтами.

Мал. 16. Структурна схема теми «Інфузійна терапія»

Існують різні групи донорів:

1. Активні донори: здають кров декілька разів на рік за власного ініціативою. За­раховують в активні донори після медичного обстеження. Кров здають безплат­но або отримують за це грошову компенсацію.

2. Донори резерву — люди з рідкісними групами крові (IV Rh —), які здають кров у разі потреби.

3. Донори-родичі — здають кров разово для лікування близьких, що опинились У біді.

Перед здаванням крові потенційного донора оглядає терапевт, потім донор здає аналіз крові на RW, СНІД, кров і сечу — на загальний аналіз, робить ФГДС. Кров можна здавати по 400 мл, 1 раз на 1,5—2 міс, але не більше 5 разів. Основний вид донорства — доброчинне донорство.

Дія перелитої крові на організм реципієнта

Дія перелитої крові на організм реципієнта зумовлена складними регуляторними механізмами. Перелита кров діє на елементи нервової рецепції, а також фермент­ні і гормональні системи тканинного обміну, зміни його на всіх рівнях — від органотканинного до молекулярного.

У першій фазі (пригнічення) в результаті неминучого порушення гомеостазу вини­кає короткочасний конфлікт. Ця фаза є нетривалою.

Друга фаза триває довше. Вона характеризується посиленням фізіологічних процесів, які мають захисно-пристосувальне значення.

Переливання крові справляє такий ефект на організм реципієнта:

1 . Замісний ефект.

Замісна дія полягає у поповненні втраченої організмом частини крові. Ерит­роцити, уведені в організм, відновлюють об’єм крові та її газопровідну функцію. Лейкоцити підвищують імунну здатність організму. Тромбоцити коригують сис­тему згортання крові. Плазма й альбумін мають гемодинамічну дію. Імуноглобуліни плазми створюють пасивний імунітет. Фактори згортання крові і фібри­нолізу регулюють агрегатний стан крові. Живильні речовини, що вводяться разом з кров’ю (білки, жири і вуглеводи), включаються в ланцюг біохімічних реакцій.

Еритроцити перелитої крові функціонують у судинному руслі реципієнта про­тягом ЗО діб і більше. Клітини білої крові покидають судинне русло незабаром піс­ля переливання, білки плазми донорської крові циркулюють у судинному руслі реципієнта 18—36 днів.

2. Гемодинамічний ефект.

Переливання крові має всебічну дію на серцево-судинну систему. У хворих з гострою крововтратою і травматичним шоком воно призводить до різкого збіль­шення ОЦК, збільшення припливу венозної крові до правих відділів серця, поси­лення роботи серця і підвищення хвилинного об’єму крові.

Пожвавлюється мікроциркуляція: артеріоли і венули розширюються, розкри­вається мережа капілярів, у них прискорюється рух крові, скорочуються артеріове­нозні шунти, унаслідок чого витікання крові припиняється.Протягом 24—48 год після переливання крові у хворого посилюється приплив тканинної лімфи в крово­носне русло, унаслідок чого об’єм ОЦК стає ще більшим. Тому інколи приріст ОЦК перевищує об’єм перелитої крові.

3. Імунологічний ефект.

З перелитою кров’ю вводять гранулоцити, макрофагальні клітини, лімфоцити, комплементи, імуноглобуліни, антибактеріальні й антитоксинні антитіла. Зростає фагоцитарна активність лейкоцитів, активується утворення антитіл.

4. Гемостатичний ефект.

Перелита кров стимулює систему гемостазу реципієнта, викликає помірну ко­агуляцію, що зумовлена збільшенням тромбопластичної і зменшенням антикоагулянтної активності крові.

5. Стимулювальний ефект.

Переливання крові спричинює в організмі зміни, схожі на стрес. Відбуваєть­ся стимуляція гіпоталамо-гіпофізарно-адреналінової системи, що підтверджується збільшенням вмісту кортикостероїдів у крові і сечі реципієнтів у посттрансфузійний період. У реципієнтів підвищується основний обмін, збільшується дихальний коефіцієнт, посилюється газообмін.

За видом використовуваної крові методи переливання можна поділити на дві принципово різні групи.

I. Аутогемотрансфузія (переливання власної крові):

– трансфузія заздалегідь заготовленої крові;

реінфузія крові.

Полягає в переливанні хворому власної крові, що вилилась у закриті порож­нини організму.

II. Переливання донорської крові:

пряме переливання (кров переливається безпосередньо від донора хворому без її консервування);

непряме переливання (переливається заготовлена в спеціальних флаконах (пакетах) кров з консервантами);

обмінне переливання (є поєднанням кровопускання і заміщувального перели­вання крові, обидві операції здійснюють одночасно).

Показання і протипоказання до переливання крові та її компонентів поділяють на абсолютні й відносні.

Абсолютні показання:

гостра крововтрата понад 15 % ОЦК;

травматичний шок;

— тяжкі операції, що супроводжуються значним ушкодженням тканин і крово­течею.

Відносні показання:

анемія;

— захворювання запального характеру з тяжкою інтоксикацією;

— невпинна кровотеча, порушення системи згортання;

— зниження імунного статусу організму;

— тривалі хронічні запальні процеси зі зниженням регенерації і реактивності;

— деякі отруєння.

Абсолютні протипоказання:

— гостра серцево-легенева недостатність, що супроводжується набряком легень;

інфаркт міокарда.

Відносні протипоказання:

— свіжі тромбози і емболії;

— тяжкі порушення мозкового кровообігу;

— септичний ендокардит;

— вади серця;

гіпертонічна хвороба III стадії;

— тяжкі функціональні порушення печінки і нирок;

— захворювання, пов’язані з алергізацією організму;

— гострий або дисемінований туберкульоз; ревматизм.

Як відомо, на поверхні еритроцитів знаходяться аглютиногени (А і В) — біл­кові речовини, які за своєю біологічною природою є антигенами. У плазмі наявні аглютиніни (а і В) — тобто білки, що належать до фракції у-глобулінів і за своєю природою є антитілами. Залежно від наявності або відсутності того чи іншого аглютиногену або аглютиніну було виявлено 4 групи крові:

I група — в еритроцитах аглютиногенів немає, а в плазмі наявні аглютиніни а і В;

II група — в еритроцитах наявний аглютиноген А, у плазмі — аглютинін В;

III група — в еритроцитах наявний аглютиноген В, у плазмі — аглютинін а;

IV група — в еритроцитах наявні аглютиногени А і В, у плазмі аглютинінів немає.

Групові властивості крові передаються спадково за класичними законами ге­нетики.

Таким чином, у крові людини немає однойменних аглютиногенів і аглю­тинінів. При зустрічі однойменних аглютиногенів і аглютинінів відбувається скле­ювання еритроцитів (аглютинація). Згодом аглютинація в організмі реципієнта призводить до руйнування еритроцитів, тобто до гемолізу.

Групова належність крові за системою АВО визначається за допомогою реакції аглютинації. Нині існує три способи визначення груп крові за системою АВО:

– простою реакцією за стандартними ізогемаглютинувальними сироватками;

– за стандартними ізогемаглютинувальними сироватками та стандартними еритроцитами (перехресний спосіб);

– за допомогою моноклональних антитіл (цоліклонів анти-А та анти-В).

Ми детально зупинимось на визначенні групи крові простою реакцією і за до­помогою цоліклонів.

Визначення груп крові простою реакцією

Здійснюється серіями стандартних сироваток груп 0(1), А(ІІ), В(ІІІ); коли ж визна­чається IV група крові — AB(IV), необхідно для контролю мати стандартну гемаглютинувальну сироватку AB(IV).Порядок визначення груп крові такий.

1. Одягнутись згідно з наказом №720 про санітарно-епідеміологічний режим: ха­лат, шапочка, маска, окуляри, рукавички, фартух.

2. Планшетку знежирити ватяною кулькою, змоченою 70 % спиртом, і підписати. Нанести кров із флакона, вени, пальця у вічко з досліджуваною кров’ю.

3. Наносити стандартні сироватки перших трьох груп двох серій очними піпет­ками по 2 краплі. Скляною паличкою кров перенести з вічка з досліджуваною кров’ю до сироватки (у співвідношенні 1 : 10) та змішувати щоразу, міняючи палички.

4. Похитуючи планшетку, засікти 3 хв.

5. Наносити фізіологічний розчин очною піпеткою по 1 краплі у вічка, де відбу­лася реакція аглютинації, для виключення помилкової аглютинації.

6. Засікти ще 2 хв.

7. Оцінити результат; загальний час визначення групи крові — 5 хв.

Умови: достатнє освітлення, краще природне; температура навколишнього се­редовища 15—25 °С.

8. Увесь відпрацьований матеріал (ватяні кульки) утилізувати у спеціальному контейнері і піддати дезінфекції (замочити у 5 % розчині хлораміну на 1 год — окремо рукавички і скляні, металеві предмети).

Оцінювання результату:

– якщо реакція аглютинації в двох серіях перших трьох груп відсутня, то це І група крові;

– якщо реакція аглютинації спостерігається у вічках першої і третьої групи, то це II група;

– якщо реакція аглютинації спостерігається у вічках першої і другої групи, то це III група;

– якщо реакція аглютинації спостерігається у вічках трьох груп, то допускається IV група крові.

ПОМИЛКИ ПРИ ВИЗНАЧЕННІ ГРУП КРОВІ

Розрізняють 3 види помилок:

• помилки, пов’язані з недоліками техніки дослідження;

• помилки, пов’язані з недоброякісністю стандартних сироваток;

• помилки, пов’язані з біологічними особливостями випробовуваної крові.Помилки технічного характеру:

1. Неправильне розташування сироваток на тарілці.

2. Змішування сироваток різних груп.

3. Неправильне кількісне співвідношення сироватки та еритроцитів.

4. Оцінювання результату реакції раніше 5 хв.

5. Недотримання температури в приміщенні, де проводиться визначення.

6. Промивання піпеток водою або іншими розчинами, а не фізіологічним роз­чином.

7. Не додано фізіологічний розчин перед оцінюванням результату.

8. Визначення групи крові в старому, інфікованому зразку крові.

Помилки, пов’язані з недоброякісністю стандартних сироваток:

1. Використання стандартних сироваток з непридатним терміном.

2. Використання неактивних стандартних сироваток (титр нижче 32 од.).

3. Використання інфікованих або гнилих сироваток.

Помилки, пов’язані з біологічними особливостями випробовуваної крові:

1. Наявність у випробовуваних еритроцитах слабкого аглютиногену.

2. Властивість еритроцитів давати аглютинацію з усіма стандартними сироват­ками, незалежно від групової належності (феномен панаглютинації) при за­хворюваннях системи крові, печінки тощо.

Визначення групи крові за допомогою цоліклонів

Існує ще один спосіб визначення групи крові — за допомогою цоліклонів. Для виз­начення групи крові необхідні цоліклони: анти-А і анти-В, планшет з маркуван­ням, досліджувана кров, скляні палички.Порядок визначення такий:

1. Знежирити планшетку спиртом і нанести маркування.

2. Нанести на планшет по одній краплі (0,1 мл) цоліклонів анти-А і анти-В під відповідними написами.

3. Узяти кров з пальця або вени.

4. Поряд із краплями антитіл нанести по одній маленькій краплі (0,01 мл) до­сліджуваної крові, тобто співвідношення кров : цоліклони = 1 : 10.

5. Змішати різними скляними паличками.

6. Через 2,5—3 хв оцінити результат.

Оцінювання результату:

якщо реакція аглютинації не сталася ні з цоліклоном анти-А, ні з цоліклоном анти-В, то це 0(1) група крові;

якщо реакція аглютинації сталася з цоліклоном анти-А, то це А(ІІ) група крові;

якщо реакція аглютинації сталася з цоліклоном анти-В, то це В(ІІІ) група крові;

якщо реакція аглютинації сталася і з цоліклонами анти-А, і з цоліклоном анти-В, то це AB(IV) група крові (табл. 3).

Таблиця 3. Оцінювання результату при визначенні груп крові за допомогою цоліклонів

Група кровіНаявність аглютинації при реакції з цоліклоном
анти-Аанти-В
0(1)
А(ІІ)+
В(ІІІ)+
АВ(IV)++

Визначення резус-фактора

У 1940 році в еритроцитах людини був виявлений ще один антиген (аглютиноген), який назвали резус-фактором. Установлено, що резус-фактор наявний у 85 % лю­дей, тобто вони е резус-позитивними (Rh+), інші 15 % є резус-негативними (Rh-).

Резус-фактор можна визначати у клініці як за допомогою методів, що не потре­бують спеціального обладнання, так і за допомогою лабораторних методів.

Існує два способи визначення резус-фактора в клініці (так звані експрес-методи):

• експрес-метод зі стандартним універсальним реагентом у пробірці без підігрі­вання;

експрес-метод на поверхні без підігрівання.

Для першого способу необхідні центрифужні пробірки. Порядок визначення такий:

1. На дно пробірки наносять краплю стандартного універсального реагенту — антирезусної сироватки групи AB(IV), що містить 33 % розчин поліглюкіну.

2. Додають у пробірку краплю досліджуваної крові. Пробірку обертають кругови­ми рухами, добиваючись, щоб вміст розтікся по стінках, і спостерігають 3 хв.

3. Додають у пробірку 2—3 мл фізіологічного розчину та перемішують шляхом однократного або двократного перевертання пробірки.

Оцінювання результату:

наявність пластівців на тлі просвітленої рідини (аглютинація) вказує на резус-позитивну кров;

рівномірно забарвлена рожева рідина в пробірці вказує на відсутність аглюти­нації і на резус-негативну кров.

Правила переливання крові

Кров переливають натщесерце або після легкого сніданку. Перед трансфузією слід спорожнити сечовий міхур, виміряти артеріальний тиск і температуру.

Потім необхідно перевірити придатність крові донора, визначити групу крові донора і реципієнта, провести проби на індивідуальну сумісність (групову або за системою АBО і резус-сумісність), а також біологічну пробу.

Наприкінці переливання у флаконі залишають 10—15 мл крові і зберігають протягом 1 доби. Після переливання 2—4 год треба полежати у ліжку. Необхідно стежити за артеріальним тиском, температурою, частотою пульсу, характером сечі та її кількістю.

ВІЗУАЛЬНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПРИДАТНОСТІ КРОВІ ДО ПЕРЕЛИВАННЯ

Перевірити правильність паспортизації: наявність етикетки з номером, дати за­готовлення, позначення групи і резус-належності, найменування консерванту і терміну придатності, прізвище й ініціали донора, найменування установи-заготівника, підпис лікаря.

1. Перевірити термін придатності (21 доба і 35 діб при застосуванні нових кон­сервантів).

2. Перевірити герметичність упаковки. Недопустимі порушення її цілості, проко­лювання кришки флакона голкою.

3. Переконатись, що кров розділена на три шари (прозорі), не має пластівців. Унизу має бути червоний шар — еритроцити; посередині — вузька сіра смуж­ка — лейкоцити і тромбоцити; зверху — жовтий — плазма.

Якщо хоча б одна з перелічених вимог не виконана, таку кров переливати забороняється.

ОЦІНЮВАННЯ КРОВІ ДОНОРА І РЕЦИПІЄНТА

Для визначення сумісності крові за системою АВО Оттенберг увів правило, згід­но з яким аглютинують еритроцити крові, що переливається, а не крові хворого. Відповідно до цього правила можливе переливання різногрупної крові, при цьому представники групи AB(IV) є універсальними реципієнтами.

Але сучасними дослідженнями встановлено, що правило Оттенберга може застосовуватись лише при переливанні до 0,5 л донорської крові.Що стосується резус-сумісності, то резус-позитивним пацієнтам принципово можна переливати резус-негативну кров.

Сучасні досягнення імунології і клінічної практики дозволяють переливати тіль­ки одногрупну і однорезусну кров, за винятком екстрених випадків. Переливання різногрупної крові дітям заборонене взагалі.

ПРОБИ НА ІНДИВІДУАЛЬНУ СУМІСНІСТЬ

Проби на індивідуальну сумісність проводять у процесі підготовки до гемотрансфузії. Роблять пробу на індивідуальну сумісність за системою АВО і за резус-фак­тором. Порядок виконання такий:

1. Для проведення проб необхідно взяти у хворого напередодні або в день транс­фузії 5 мл крові в чисту суху пробірку, надписавши на ній в присутності хворо­го його прізвище, групу крові і дату. Пробірку для відстоювання поміщають у холодильник, а в термінових випадках кров центрифугують.

2. Проби проводять паралельно: великі краплі сироватки хворого наносять Пас­терівською піпеткою на чашку Петрі і білу площину, на яких надписують пріз­вище і групу крові хворого; прізвище, групу крові і номер флакона донора. По­ряд із краплями сироватки наносять кров донора з флакона у співвідношенні 1:10 і перемішують скляними паличками.

3. Визначення групової сумісності: наносять краплю на площину і похитують; результат визначають через 5 хв. Визначення резус-сумісності: чашку Петрі ставлять на водяну баню з температурою 46—48 °С, результат визначають че­рез 10 хв.

Наявність аглютинації хоча б в одній із крапель вказує на групову або резус-несумісність крові донора і реципієнта і неприпустимість переливання такої крові.

БІОЛОГІЧНА ПРОБА

Незважаючи на сумісність крові донора і хворого, визначену за системою АВО і резус-фактором, не можна бути впевненим у повній їх сумісності.

Існує багато другорядних групових систем, які можуть стати причиною уск­ладнень. Для того щоб виключити таку ймовірність, на початку гемотрансфузії проводять ще одну пробу на сумісність — біологічну.

Спочатку струминно переливають 10—25 мл крові, після чого трансфузію при­пиняють (перекривають крапельницю) і протягом 5—7 хв спостерігають за станом хворого.

За відсутності клінічних проявів реакції або ускладнень (почастішання пульсу, дихання, задишка, утруднене дихання, гіперемія обличчя тощо) вводять ще 10—25 мл крові і протягом 5—7 хв знову спостерігають за хворим. Так повторюють тричі.

Відсутність реакції у хворого після трикратної перевірки є ознакою сумісності крові і підставою для здійснення гемотрансфузії у повному обсязі.

У разі несумісності крові у реципієнта під час біологічної проби з’являються тахікардія, задишка, гіперемія обличчя, озноб або жар, біль у животі та (цуже важ­лива ознака) у поперековій ділянці.

В обов’язки середнього медичного персоналу, який виконує роботу під керів­ництвом лікаря,входить:

• завезення трансфузійних рідин, стандартних сироваток на станцію або відді­лення переливання крові;

• отримання трансфузіних рідин і їх реєстрація в «Журналі отримання і витра­ти крові та її компонентів»;

• дотримання правильного режиму зберігання крові і реєстрація температури холодильника в «Журналі температурного режиму зберігання крові»;

• заготовлення, оброблення, монтаж, стерилізація і зберігання систем для ге­мотрансфузії;

• підготовка всього необхідного для переливання крові та її компонентів;

• надання допомоги лікарю в проведенні досліджень групи крові, резус-фактора і проб на сумісність при трансфузії;

• спостереження за хворим під час і після переливання крові; ведення протоколу переливання крові.

Трансфузіологічна служба є мережею спеціальних організацій, зобов’язаних забезпечувати лікувальні установи кров’ю, її компонентами і кровозамінниками. До складу трансфузіологічної служби входять Гематологічний науковий центр АМН України, науково-дослідні інститути Міністерства охорони здоров’я, станції і відділення переливання крові.

Станції переливання крові комплектують донорські кадри, обстежують до­норів і ведуть їх облік, заготовляють і зберігають кров та її компоненти.

Розвиток донорства, забезпечення комплексу соціальних, екологічних, пра­вових, медичних заходів, захист прав донора регламентується законом.Перед гемотрансфузією лікар пише короткий епікриз з обґрунтуванням показань до ге­мотрансфузії.

Після трансфузії лікар записує в історію хвороби протокол переливання крові:

• показання до трансфузії;

• паспортні дані з кожного флакона: прізвище донора, група крові, резус-фак­тор, номер флакона, дата заготовлення крові;

• група крові і резус-фактор реципієнта і донора;

• результати проб на індивідуальну сумісність крові донора і реципієнта за сис­темою АБО і резус-фактором; результат біологічної проби;

• наявність реакції і ускладнень;

• дата, прізвище лікаря, що переливав кров, підпис.

Відповідний запис із зазначенням основних даних історії хвороби пацієнта (ПІБ, вік, діагноз, № історії хвороби) лікар робить і в спеціальній «Книзі реєстрації переливання крові, її компонентів і препаратів».

Від правильного вибору трансфузійної рідини, дози, методу, способу уведення залежатиме успіх гемотрансфузійної терапії та її безпечність.

Компоненти і препарати крові

Цілісна кров.

1. Свіжоцитратна донорська кров використовується в найближчі 1—2 год після взяття у донора. За ефективністю переливання такої крові аналогічне пря­мому переливанню крові; застосовується при порушеннях системи згортання крові реципієнта.

2. Консервована донорська кров заготовлюється на одному з консервуючих роз­чинів, термін придатності такої крові 21—35 днів залежно від консерванту. Протягом усього терміну зберігання підтримується здатність еритроцитів транспортувати кисень.

3. Аутологічна кров застосовується у вигляді аутогемотрансфузії (заздалегідь за­готовлена власна кров реципієнта) і реінфузії (повернення хворому власної крові, яка вилилася в серозні порожнини або операційну рану).

Компоненти крові.

1. Еритроцитна маса — термін зберігання 21 день; застосовується при анемії внаслідок крововтрати, кровотечах з метою поліпшення киснево-транспортної функції еритроцитів.

2. Лейкоцитна маса — трансфузійне середовище з високим вмістом лейкоцитів і домішкою еритроцитів, торомбоцитів і плазми. Основна функція — фагоцитоз мікробів і корекція імунодепресії різного генезу. Лейкоцитну масу застосову­ють або свіжозаготовлену, або з терміном зберігання не більше 1 доби. Пока­занням є лейкопенія менше 1,5 • 109/л, імунодефіциті стани при гнійно-сеп­тичних ускладненнях.

3. Тромбоцита маса — це плазма, збагачена тромбоцитами. Показаннями вва­жають тромбоцитопенічний синдром, ДВЗ-синдром, застосування з гемоста­тичною метою при кровотечах.

4. Плазма— рідка частина крові, до складу якої входять білки, ліпопротеїди, фермент, гормони, вітаміни та інші біологічно активні речовини. Показан­нями є ДВЗ-синдром, масивна крововтрата, опікова хвороба, гнійно-септичні стани, коагулопатії.

Препарати крові.

І. Препарати комплексної дії.

• Альбумін— білок плазми, що синтезується в печінці. Виконує транспортну і дезінтоксикаційну функцію, підтримує колоїдно-осмотичний тиск плазми.Розчини альбуміну готують з донорської плазми і плацентарної сироватки. Випускається у вигляді 5 %, 10 %, 20 % розчину. Термін зберігання 5 років. Застосовують для поповнення ОЦК при кровотечі, плазмаферезі, при захворю­ваннях, які супроводжуються гіпоальбумінемією, при опіковій хворобі, гнійно-септичних процесах, при інфекційних захворюваннях і отруєннях.

Протеїн — 4,3—4,8 % ізотонічний розчин білків людської плазми. Складаєть­ся з альбуміну (80 %) і глобулінів (20 %), а також еритропоетичних активних речовин. Показання ті самі, що і для альбуміну; крім того, протеїн має антианемічну дію.

II. Коректори системи гемостазу.

• Кріопреципітат містить антигемофільний глобулін (VIII фактор), фібриноген, фібриностабілізувальний фактор (XIII фактор). Показаний для запобігання і лікування кровотеч при гемофілії А, хворобі Віллебранда.

Протромбіновий комплекс є білковою фракцією крові з високим вмістом II, VII, IX і X факторів згортання крові. Уводиться з гемостатичною метою хворим з гіпопротромбінемією, гемофілією.

Фібриноген містить однойменний білок, який отримують з плазми крові. По­казаний у випадках вираженої гіпо- й афібриногенемії, при підвищеній фібринолітичній активності.

Тромбін містить однойменну речовину, невелику кількість тромбопластину і хлориду кальцію. Показаний для місцевого застосування при спиненні капі­лярних кровотеч з різних органів, при поверхневих ушкодженнях, оператив­них втручаннях на паренхіматозних органах.

Гемостатична губка виготовляється з плазми крові людини, є сухою пористою масою, що добре поглинає вологу. Застосовується при кровотечах з паренхіма­тозних органів, ушкоджених тканин, кісток черепа при трепанації. Фібринолізин — препарат фібринолітичної дії. Механізм дії полягає в розчи­ненні згустку крові завдяки протеїнолітичному розщепленню фібрину.

III. Препарати імунологічної дії.

З фракції глобулінів отримують імунологічно активні препарати: глобуліни (імуноглобуліни), антитіла. Імунізація дає змогу отримати високоефективні гло­буліни спрямованої дії: антистафілококовий, антирезусний, протиправцевий, протигрипозний тощо.

Кровозамінники

Кровозамінниками називають лікувальні розчини, призначені для заміщення втрачених або нормалізації порушених функцій крові.

За функціональними властивостями і спрямованістю їх поділяють на декілька груп:

І.Кровозамінники гемодинамічної дії.

Препарати гемодинамичної дії (протишокові кровозамінники) призначені для нормалізації показників центральної і периферійної гемодинаміки, яка по­рушується при крововтраті, механічній травмі, опіковому шоку, захворюваннях внутрішніх органів.

Розчини цієї групи характеризуються високою молекулярною масою і вира­женими колоїдно-осмотичними властивостями, завдяки чому тривалий час цир­кулюють у судинному руслі, підвищуючи кількість міжклітинної рідини і значно збільшуючи ОЦК.

До протишокових кровозамінників відносять 3 групи препаратів:

1. Похідні декстрану:

• середньомолекулярні (поліглюкін, поліфер, рондекс, макродекс, інтрадекс, декстран, плазмодекс, хемодекс, онковертін);

• низькомолекулярні (реополіглюкін, реоглюман, реомакродекс, ломодекс).

2. Препарати желатину — желатиноль, модежель, геможель, гелофузин, плазможель. Желатиноль — це 8 % розчин частково розщепленого харчового же­латину в ізотонічному розчині хлориду натрію. Є білком, який містить бага­то амінокислот. Лікувальна дія пов’язана з високим колоїдно-осмотичним тиском, який забезпечує швидке надходження тканинної рідини в судинне русло.

3. Препарати на основі оксиетилкрохмалю— оксиамал і волекам. Структурно ці розчини близькі до глікогену тваринних тканин і здатні розщеплюватися в кровоносному руслі.

II. Дезінтоксикаційні розчини.

Забезпечують детоксикацію організму шляхом скріплення, нейтралізації і ви­ведення токсичних речовин.

1. Препарати полівінілпіролідону:

• гемодез;

• неогемодез;

• перістон-Н;

• неокомпенсан;

• плазмодан;

• колідон.

2. Розчин низькомолекулярного полівінілового спирту:

• полідез.

III. Кровозамінники для парентерального харчування.

Показані в разі повного або часткового виключення природного харчування хворого внаслідок деяких захворювань і після оперативних втручань на органах ПІКТ при гнійно-септичних захворюваннях, травматичних, променевих і терміч­них ураженнях, тяжких ускладненнях післяопераційного періоду, при гіпопротеїнемії будь-якого походження. Парентеральне харчування забезпечується білкови­ми препаратами, жировими емульсіями і вуглеводами.

1. Білкові препарати:

• гідролізат білків: гідролізат казеїну, гідролізин, амінокровін, амінопептид, фебриносол, амінозол, амінон;

• суміші амінокислот: поліамін, інфузамін, вамін.

2. Жирові емульсії. Покращують енергетику організму хворого, мають виражену азотзберігальну дію, корегують ліпідний склад плазми і структуру мембран клітин. Найпоширенішими є інтраліпід, ліпофундин, ліпомул тощо.

3. Вуглеводи. Використовують для забезпечення енергетичних потреб, а також як енергетичну добавку до гідролізату білків. Найпоширенішими є розчини глюкози (5 %, 10 %, 20 % і 40 %), ксиліт, сорбіт.

IV. Регулятори водно-сольового обміну і кислотно-основного стану.

1. Кристалоїдні розчини:

• фізіологічний (ізотонічний) розчин;

• розчин Рінгера;

• розчин Рінгера—Локка;

• лактасоль.

Ці розчини застосовують для корекції водно-сольової рівноваги, вони містять найбільш адекватний складу крові набір іонів.

2. Осмотичні діуретики:

• манітол;

• сорбітол.

Механізм дії цих препаратів пов’язаний з підвищенням осмотичного рівня плазми і припливом інтерстиційної рідини в кровоносне русло, що сприяє збіль­шенню ОЦК і зростанню ниркового кровотоку.

V. Переносники кисню.

Створено препарати на основі перфторвуглеводів (перфторан, перфукол) і роз­чинного гемоглобіну (еригем, кон’югований гемоглобін), які переносять кисень. До цього часу не вдається вирішити проблему стерилізації і здешевлення процесу виготовлення цих кровозамінників. Через це у клінічній практиці переносники кисню практично не застосовуються.

Ускладнення при переливанні крові

І. Механічного характеру.

1. Гостре розширення серця.

2. Повітряна емболія.

3. Тромбози і емболії.

II. Реактивного характеру.

1. Гемотрансфузійний шок.

2. Цитратний шок.

3. Пірогенні реакції.

III. Інфекційного характеру.

1. Передача гострих інфекційних захворювань.

2. Передача захворювань, що поширюються сироватковим шляхом.

3. Розвиток банальної хірургічної інфекції.

ГОСТРЕ РОЗШИРЕННЯ СЕРЦЯ

Під цим терміном розуміють гострі циркуляторні порушення, гостру серцево-су­динну недостатність.

Причиною є перевантаження серця великою кількістю швидко влитої у ве­нозне русло крові. У системі порожнистих вен і правого передсердя виникає застій крові, порушується загальний і коронарний кровотік. Порушення кровотоку поз­начається на обмінних процесах, це призводить до зниження провідності і скорот­ливості міокарда аж до атонії та асистолії.

Клінічна картина

Під час переливання крові або після нього у хворого утруднюється дихання, він відчуває дискомфорт у грудях, біль в ділянці серця. З’являється ціаноз губ і шкіри обличчя, різко знижується AT і підвищується ЦВТ. Спостерігаються тахі­кардія і аритмія, а потім на перший план виступає слабкість серцевої діяльності.

Лікування

1. Негайно припинити гемотрансфузію.

2. Увести внутрішньовенно кардіотонічні засоби (1 мл 0,5 % розчину строфанти­ну; 1 мл 0,06 % розчину корглікону).

3. Увести внутрішньовенно вазопресори.

4. Підвести хворого, зігріти йому ноги.

5. Увести діуретичні засоби (40 мг лазиксу).

6. Дати хворому подихати зволоженим киснем.

Профілактика

Зменшення швидкості і обсягу інфузійної терапії, контролювання ЦВТ і діу­резу.

ПОВІТРЯНА ЕМБОЛІЯ

Виникає при введенні разом із трансфузійною рідиною деякої кількості повітря. Повітря з течією крові надходить у праві відділи серця, а з них — у легеневу ар­терію, закупорюючи її основний стовбур або дрібні гілки і створюючи механічну перешкоду для кровообігу.

Причиною цього найчастіше є неправильне заповнення системи кров’ю, негерметичність монтажу.

Клінічна картина

Раптове погіршення стану хворого, збудження, утруднення дихання. Розви­вається ціаноз губ, обличчя, шиї, знижується артеріальний тиск, пульс стає нитко­подібним, частим.

Масивна повітряна емболія призводить до клінічної смерті.

Лікування

1. Увести серцеві препарати.

2. Опустити головний і підняти ножний кінець ліжка.

3. Зробити пункцію легеневої артерії і відсмоктати з неї повітря.

4. При розвитку клінічної смерті провести реанімаційні заходи в повному об­сязі.

Профілактика

Ретельне збирання системи гемотрансфузії і постійне спостереження за хво­рим під час її проведення.

ТРОМБОЗИ І ЕМБОЛІЇ

Причиною є попадання у вену хворого згустків різної величини, які утворились через неправильну стабілізацію донорської крові, порушення методики гемотрансфузії, переливання великих доз консервованої крові тривалих термінів зберіган­ня.

Клінічна картина

Розвивається клінічна картина тромбоемболії гілок легеневої артерії: рапто­вий біль у грудях, різке посилення або поява задишки, кашлю, інколи кровохар­кання, блідість шкіри, ціаноз.

Лікування

1. Тромболітична терапія активаторами фібринолізу (стрептодеказа, урокіназа).

2. Безперервне уведення гепарину (до 24000—40000 ОД на добу).

3. Негайне струминне уведення не менше ніж 600 мл свіжозамороженої плазми під контролем коагулограми.

Профілактика

Вживання пластикових систем зі спеціальними фільтрами, правильні заго­товлення, зберігання і переливання крові.

ГЕМОТРАНСФУЗІНИЙ ШОК

Розвивається при переливанні крові, несумісної за системою АВО. Причиною роз­витку е порушення правил, передбачених інструкціями з техніки переливання крові, методики визначення груп крові АВО і проведення проб на сумісність. Клінічна картина

I. Гемотрансфузійний шок.

Настає безпосередньо під час трансфузії або після неї, триває від декількох хвилин до декількох годин. Спочатку характеризується загальним занепокоєн­ням, короткочасним збудженням, ознобом, болем у грудях, животі, попереку, ут­рудненим диханням, задишкою, ціанозом.

Біль у поперековій ділянці — патогномонічна ознака цього ускладнення.

На­далі наростають циркуляторні порушення: тахікардія, зниження AT, інколи пору­шення ритму серцевої діяльності.

Часто це супроводжується нудотою, блюванням, підвищенням температури. Спостерігаються мармуровість шкіри, судоми, мимовільне сечовипускання і дефе­кація.

Залежно від рівня артеріального тиску розрізняють 3 ступені шоку:

I ступінь: систолічний AT вище 90 мм рт. ст.

II ступінь: систолічний AT нижче 71—90 мм рт. ст.

III ступінь: систолічний AT нижче 70 мм рт. ст.

II. Гостра ниркова недостатність.

Перебігає у вигляді трьох фаз, що змінюють одна одну:

• анурія (олігурія);

• поліурія;

• відновлення функції нирок.

III. Реконвалесценція.

Характеризується відновленням функції всіх внутрішніх органів, системи го­меостазу і водно-електролітного балансу.

Перша допомога

1. Переливання крові припиняють.

2. Голку з вени не видаляють, щоб не втрачати венозного доступу.

3. Підключають систему із сольовим розчином.

Лікування

1. Інфузійна терапія:

• для підтримки ОЦК, стабілізації гемодинаміки і мікроциркуляції перелива­ють кровозамінні розчини — реополіглюкін;

для отримання лужної реакції сечі, що перешкоджає утворенню солянокислого гематину, вводять розчин соди — 4 % розчин бікарбонату натрію або лактасолу;

• для видалення вільного гемоглобіну переливають полійонні розчини.

2. Медикаментозні засоби першої черги — класична протишокова тріада:

• преднізолон 90—120 мг;

• еуфілін 2,4 % розчин — 10,0 мл;

• лазикс 100 мг.

Антигістамінні засоби — димедрол, тавегіл.

Наркотичні анальгетики — промедол.

3. Екстракорпоральні методи: плазмаферез.

4. Корекція функції органів і систем. За необхідності застосовують серцеві гліко­зиди, кардіотонічні засоби.

5. Корекція системи гемостазу:

• гепарин 50—70 ОД/кг;

• антиферменті препарат — контрикал.

Профілактика

Суворе дотримання правил виконання гемотрансфузії.

ЦИТРАТНИЙ ШОК

Розвивається при переливанні великих доз крові, заготовленої з використанням як стабілізатора цитрату натрію, особливо при великій швидкості переливання.Цитрат натрію зв’язує в кровоносному руслі вільний кальцій, зумовлюючи гіпокальціємію.

Клінічна картина

З’являються неприємні відчуття за грудниною, судомні сіпання м’язів гоміл­ки, порушення ритму дихання. Можливі зниження AT, серцева недостатність.

Лікування

1. Припинити уведення цілісної консервованої крові.

2. Увести в/в 10—20 мл глюконату кальцію або 10 мл 10 % розчину хлориду кальцію. Профілактика

1. Повільне уведення крові.

2. На кожні 0,5 л перелитої крові вводиться 10 мл 10 % розчину хлориду (глюко­нату) кальцію.

ПІРОГЕННІ РЕАКЦІЇ

Розвиваються внаслідок утворення в трансфузійному середовищі пірогенних ре­човин — продуктів розпаду білків донорської крові або продуктів життєдіяльності мікроорганізмів, які потрапили в кров при її заготовленні, зберіганні або внаслі­док порушення правил асептики при переливанні.

Клінічна картина

Підвищення температури, відчуття жару, ознобу. Можливі головний біль, тахікардія та інші вторинні прояви.

Розрізняють реакції трьох ступенів.

Легкі — підвищення температури тіла в межах 1 °С, біль у м’язах, кінцівках, головний біль, озноб, нездужання.

Середньої тяжкості — підвищення температури тіла на 1,5—2 °С, озноб, що наростає, почастішання пульсу і дихання, шкірні висипання.

Тяжкі реакції — температура підвищується більше ніж на 2 °С, сильний оз­ноб, ціаноз губ, блювання, сильний головний біль, болі у м’язах і кістках, задишка, кропив’янка або набряк Квінке.

Лікування

У разі реакції легкого ступеня у спеціальних заходах немає потреби.

При середньому і тяжкому ступені необхідно: припинити гемотрансфузію; жарознижувальні засоби; наркотичні анальгетики; антигістамінні препарати.

Профілактика

Дотримання правил заготовлення, зберігання і переливання крові.