«Я повинен дещо зізнатися, — говорити доктор Томас, звертаючись до учасників конференції з проблем старіння. – Я стара людина». «Ні, неправда, не старий!» — кричати із зали.

Безумовно вони вважають це компліментом: Томасу 56 років, у нього сива борода і зморшки навколо очей, але при цьому він буквально випромінює енергію. Чи не це ми всі хочемо почути у його віку? Що ми зовсім не старі, що виглядаємо молодше за свої роки?

Але Білл Томас, лікар-геріатр, першопроходець та фантазер, хоче почути зовсім інші слова. Ось уже більше двадцяти років він намагається заставити американців подивитись на вік по-іншому. Він упевнений: якщо ви дожили до сивини, вам пощастило. Для вас розпочався третій, наступний після «дорослого» етап вашої життя, який можна прожити так само повноцінно, як і попередні. «Скільки ж ще потрібно!» — зітхає він, передає Укрмедіа.

У «країні ботокса», де підлітки стають знаменитостями, а основна цільова аудиторія будь-якого бізнесу — люди у віці 18-34, думка про те, що старість — це так само добре, як і молодість, доки приживається насилу. Люди так звикли боятися старості, що ця думка перетворилася для них у самозбутнє пророцтво, яке в літньому віці призводить до ізоляції, самотності та безпорадності.

Лікар Томас звалив на собі нелегке завдання – змінити цей стереотип. У 1991 році, коли Білл працював реаніматологом, йому несподівано запропонували стати головним лікарем в одному з будинків для літніх людей Нью-Йорка. Він погодився, але коли прибув на нове місце роботи, то виявив сумовитий «склад непотрібних людей» похилого віку, в яких ледь жевріє життя і розум. Це було зовсім не схоже на спогади дитинства: Томас народився у робітничій сім’ї та ріс у оточенні літніх родичів.

«Їх вік не мав жодного значення. Вони були невід’ємною частиною нашої родини. Моїй прабабусі було за вісімдесят, але жодного особливого догляду вона не вимагала. Так, рідня надавала їй якусь допомогу, але й прабабуся теж усім допомагала».
Однак у професійному співтоваристві лікарів-геріатрів і донині панує зовсім інша думка: старість – це даремний вік, вік безпорадності, похилого віку – це тягар для суспільства, хворі, яких треба лікувати.

Томас вирішив переробити свій будинок престарілих. Він завів двох собак, чотирьох кішок, кілька курей та кроликів, а ще попугайчиків, сотні кімнатних рослин, розбивши сад та місто. При будинку для літніх людей заробивши дитячий садок для дітей співробітників. Тримати тварин біля будинку для літніх людей було проти законів штату Нью-Йорк, але результат був фантастичний. Коли з’явилася необхідність доглядати рослин і тварин, у постояльців звідки тільки енергія взялася: вони стали самостійно одягатися і виходити з кімнат, навіть апетит покращився. У порівнянні з іншими подібними закладами кількість прийнятих ліків, особливо заспокійливих, знизилася вдвічі, різко впали витрати на лікування та рівень смертності. Томас назвав свій будинок престарілих The Eden Alternative, тобто «Альтернативний рай», бо вважає, що це має бути не лікарня, а щось схоже на сад. Цей досвід потім повторили у сотнях будинках престарілих у Канаді, Європі, Японії та Австралії, а також у 50 штатах США (заборона на утримання тварин у Нью-Йорку була скасована).

Томас – один із тих, кого можна назвати вічними експериментаторами. Коли він побачив, що ідея «райського саду» працює, він вирішив випробувати ще одну, яку назвав «зелені будинки». Це невеликі резиденції для літніх з окремою спальнею та ванною, головна особливість яких – маленький розмір. Ефект від зменшення розмірів був несподіваним. «За шість тижнів ми викликали вантажівку і вивезли всі інвалідні крісла, – розповідає доктор Томас. – Знаєте, чому багато людей похилого віку в будинках для людей похилого віку їздити на візках? Будівлі дуже великі для них. Саме відстані перетворюють літніх на інвалідів».

Це був ще один успіх. Ідея «зелених будинків» отримала безліч галузевих нагород, і її знову підхопили та розмножили. Але того, на що розраховував сам Томас: докорінно змінити ставлення суспільства до людей похилого – знову домогтися не вдалося.

Тоді Томас знову змінив рід зайняти: тепер він уже не лікар у білому халаті, а лектор, актор і музикант. Його виступи – це суміш лекцій з соціології, присмачених притчами, спогадами, музикою та піснями. Головна думка, яку він хоче донести до аудиторії, полягає в тому, що молодість і старість – це два періоди життя людини, кожен з яких не кращий і не гірший за інший, просто вони різні. Він розповідає про те, що мозок молодих і літніх по-різному обробляє інформацію, що відбивається, наприклад, на творчості (у молодості ми всі сприймаємо буквально і логічно, а в літньому віку нам краще даються імпровізації та асоціації). Його виступи докладно сплановані, але в них немає готових рецептів, що засмучує деяких глядачів. Однак Томас говорить, що його мета інша: не говорити людям, що робити, а змінити їхній підхід до старості і до самих себе, а вихід вони повинні знайти самостійно.

Багато хто називає Томаса утопістом і кажуть, що він бореться з вітряними млинами. Незважаючи на успіх його колишніх проектів, більшість будинків престарілих і раніше засновані на ідеї «перетримки» старих. За два роки він прочитав свою лекцію 25 тисячам осіб різного віку; Тим часом у США 300 мільйонів жителів. Чи розуміє він, що може просто не встигнути донести до них свою ідею? Так, розуміє.

«Я – це таке кочове шоу з однієї людини і, цілком можливо, негайного результату не дочекаюсь. Але я зможу сказати, що зробив усе, що міг. Просто мета була надто великою».