Черевна жаба

Черевна жаба – Хронічна ішемія кишечника, що розвивається при порушенні його кровопостачання внаслідок обтурації або спазму брижових судин. Виявляється нападами абдомінальних болів після їжі, завзятими проносами, схудненням. Діагностика включає оглядову рентгенографію черевної порожнини, ангіографію мезентеріальних судин, радіоізотопне дослідження ШКТ, за показаннями – гастродуоденоскопію, колоноскопію та ін. Консервативне лікування хронічної оклюзії спрямоване на покращення мікроциркуляції та зняття спазму судин; при субкомпенсації та декомпенсації проводяться реконструктивні втручання на мезентеріальних судинах.

Хронічна оклюзія мезентеріальних судин (черевна жаба, черевна ангіна, абдомінальна ішемія, субдіафрагмальна стенокардія) розвивається при тривалому розладі кровообігу в непарних вісцеральних гілках черевної аорти (брижової верхньої або нижньої). У клінічній гастроентерології та абдомінальній хірургії при проведенні цілеспрямованої ангіографії хронічна оклюзія мезентеріальних судин тією чи іншою мірою виявляється у 50-75% пацієнтів похилого віку. При повному раптовому тромбозі або емболії виникає гостра оклюзія мезентеріальних судин та обмежений інфаркт кишечника.

Безпосередньою причиною черевної жаби є спазм або часткова закупорка мезентеріальних судин. Фактори, що сприяють виникненню черевної жаби, поділяються на інтравазальні та екстравазальні. Хронічна інтравазальна оклюзія частіше розвивається у верхній брижової артерії. У більшості випадків клініка черевної жаби виникає на тлі атеросклерозу черевного відділу аорти та її вісцеральних гілок, рідше – при змінах судинної стінки, обумовлених неспецифічним аортоартеріїтом або вузликовим періартеріїтом, гіпоплазією, аневризмозою артерій.

Розвиток черевної жаби може бути обумовлено екстравазальними причинами: здавленням мезентеріальних судин ззовні фіброзними тяжами, медіальною «ніжкою» або серповидною зв’язкою діафрагми, пухлиною підшлункової залози, рубцевими тканинами. Екстравазальний здавлено, як правило, піддається черевний стовбур.

Залежно від локалізації оклюзії мезентеріальних судин лікарі-гастроентерологи та судинні хірурги розрізняють черевну, верхньобрижкову, нижньобрижову та змішану форми черевної жаби, які відрізняються клінічними проявами. Черевна форма абдомінальної ішемії характеризується переважанням больового синдрому. При хронічній оклюзії верхньобрижкової артерії виникає тонкокишкова ентеропатія з переважаючими явищами абсорбційної та секреторної дисфункції кишківника; у клінічних проявах черевної жаби превалюють диспепсичні порушення (відрижка, печія, блювання, нестійкість випорожнень, здуття живота).

При ураженні нижньобрижкової артерії розвивається товстокишкова колонопатія, при якій переважно порушується моторна функція товстої кишки, що спричиняє запори, ішемічні коліти. Змішана форма хронічної оклюзії мезентеріальних судин поєднує ураження кількох артерій та проявляється відповідною симптоматикою. За ступенем вираженості черевної жаби розрізняють такі стадії:

• Відносної компенсації. Дисфункція ШКТ виражена незначною мірою; хронічна оклюзія мезентеріальних судин, як правило, виявляється випадково під час обстеження з приводу іншої судинної патології (вазоренальної гіпертензії, синдрому Леріша).
• субкомпенсації. Наявні виражені розлади функції травлення, больовий синдром.
• Декомпенсація. Протікає з розгорнутою клінікою черевної жаби: абдомінальними болями, дисфункцією кишечника, прогресуючим схудненням, астено-іпохондричним депресивним синдромом.

Патологія протікає з постійними болями у різних відділах живота. Виникнення больового синдрому пов’язане з їдою: біль з’являється чітко через 20-40 хв після їди. Больовий спазм купірується після прийому спазмолітиків, штучної викликаної блювоти, прикладання теплої грілки до живота, прийняття вимушеного колінно-ліктьового положення.

Дисфункція ШКТ при черевній жабі характеризується нудотою, блюванням, здуттям живота, нестійким випорожненням (при оклюзії верхньобрижкової артерії), запором (при ураженні нижньобрижкової артерії). Прогресуюча втрата маси тіла спостерігається у хворих із тривалим декомпенсованим перебігом черевної жаби. Схуднення обумовлено порушенням процесів всмоктування в кишечнику, постійними проносами, помірністю від їжі через виражені абдомінальні болі. Астено-іпохондричний депресивний синдром є наслідком тривалого та безуспішного лікування черевної жаби.

Діагностика черевної жаби носить комплексний підхід, що враховує клінічні прояви, результати функціонального та рентгенологічного обстеження. При аускультації живота вислуховуються систолічні шуми в точках проекцій черевної та брижових артерій. Вісцеральний шум відрізняється від кардіального шуму втратою своєї інтенсивності з наближенням до серця; від аортального – тим, що не вислуховується зі спини. Об’єктивним методом функціональної діагностики служить фоноентерографія – реєстрація шумів кишечника.

При підозрі на черевну жабу обов’язково виконується ангіографія мезентеріальних судин (мезентерікографія) або черевного ствола (целіакографія), що дозволяє виявити оклюзію, стеноз, постстенотичне розширення артерій, локалізацію та ступінь порушення прохідності судин. При оглядовій рентгенографії черевної порожнини у ряді випадків вдається виявити кальциноз черевної аорти.

Фіброгастродуоденоскопія та колоноскопія при черевній жабі, як правило, виявляють набряк та атрофію слизової оболонки шлунка, дванадцятипалої та товстої кишки, іноді ерозії та виразки. При дослідженні копрограми виявляються неперетравлені м’язові волокна та слиз у великій кількості, що свідчить про порушення травлення та всмоктування у кишечнику.

Додатково при черевній жабі можуть проводитися термографія, сцинтиграфія шлунково-кишкового тракту, реогепатографія, УЗД черевної порожнини, УЗДГ черевної аорти, електромагнітна флоуметрія. У процесі обстеження виключаються інші патологічні процеси у черевній порожнині: гастрит, панкреатит, виразкова хвороба шлунка та виразкова хвороба 12-палої кишки, холецистит.

У стадії відносної компенсації проводиться лікування основного захворювання, призначаються спазмолітики, антикоагулянти, препарати, що покращують кровообіг. При дисбактеріозі кишечника приділяється увага нормалізації кишкової мікрофлори. У деяких випадках ефективною виявляється голкорефлексотерапія. Пацієнтам рекомендується дробове харчування малими порціями, виключення грубої та газоутворюючої їжі.

Оперативне лікування черевної жаби показано при субкомпенсації та декомпенсації хронічної ішемії. Операції при черевній жабі можуть мати умовно-реконструктивний та реконструктивний характер. До першої групи втручань можуть бути віднесені перетин медіальної ніжки або розтин серповидної зв’язки діафрагми, вивільнення артерій з фіброзних тяжів, видалення гангліїв сонячного сплетення та ін. До реконструктивних операцій на вісцеральних гілках аорти входять декомпресія чрев; ендартеректомія, протезування, дилатація та стентування черевного стовбура або брижових артерій.

Післяопераційна летальність при черевній жабі сягає 1-5%. У 75-90% випадків відзначається поступовий регрес симптомів, нормалізація травлення та самопочуття. За відсутності лікування за умов декомпенсації черевної жаби може виникнути ішемічний ентерит, ентероколіт, некроз кишечника, перитоніт. Профілактика хронічної оклюзії мезентеріальних судин потребує своєчасного лікування судинних та екстравазальних захворювань, що призводять до розвитку черевної жаби.