Наша начмед ніколи особливо не оберігала трепетні почуття колективу. Вона народилася, виросла і відбулася як фахівець в епоху, таку далеку від офісної вихованості, як далекий світ, видимий нами, яке народили його зірки. Тому на ранкових лікарських конференціях, названих якимсь жартівником «п’ятихвилинками», ми отримували за повною програмою.

На доповіді чергових лікарів про минулі дні йшло хвилин п’ятнадцять, на розбір польотів – від двадцяти до сорока хвилин. Як пощастити. Здобувши бодрий заряд конструктивної критики, ми вирушали по робочі місця натхненні. Натхнення у всіх виявлялося по-різному. Хтось, пихкаючи і червоніючи, закликавши у свідки колег, Господа Бога і меблі і погрожував негайно звільнитися. Інший понуро брів до ліфта, щоб спуститися в підвал і закурити «несправедливі звинувачення». Більша частина випурхували з конференц-залу як ні в чому не бувало і приступала до повсякденної роботи без лишньої рефлексії.

У більш пізній офісний період моєї життя я працювала в колективі, де психологія робочих взаємин була іконою, а політкоректність – священними мощами, яким поклонявся наш безпосередній начальник, громадянин Сполучених Штатів Америки. На статусах, що проводяться в понеділок вранці та ввечері у п’ятницю, він жодного разу не дозволив підвищити собі голос, критика його не зачіпала характерологічні та зовнішні особливості співробітників, вона стосувалася виключно і тільки ділових аспектів. І після побажання продуктивного робочого тижня або приємних вихідних, ми вирушали по робочих місцях або по домівках…

Але!

Чому ж ми так по-різному реагуємо на критику? Тому що критика буває різна? Аж ніяк. На якій козі ні під’їджай до інших з нас, які коректні словосполучення ні твори – Іване Васильовичу буде психувати, червоніючи, а Василь Іванович і в ус не повіє. Мабуть, справа таки в нас самих, а не в тих, хто критикує. Просто ми з різних «підрозділів».

«Зовнішня реклама»

У цих – величезне почуття власної гідності. Надіта поверх, як біле пальто в зльоті. Можливо, у дитинстві їх гавкали за мінус поруч із п’ятіркою або, наоборот, захвалюють за самі рутинні успіхи. Бабуся співала внучку дифірамбі за те, що він сходив за хлібом. Мама до непритомності захоплювалася малюнком до 8 березня, де на тонких ніжках, зачіпаючи хмари з невідповідно великою головою, тримаючи в руці – паличці тюльпан, гідний кисті Далі, косо парило чудовисько, написавши для надійності верифікації: «Улюблена мамуся! Вони звикли бути першими, незважаючи ні на що. Або, незважаючи ні на що, вважати собі такими. І трохи з простору постійні цьому підтвердження. Найменше протиріччя чи навіть сумнів ззовні – і вони будуть психувати, незважаючи на форму підношення ними цього факту.

Перед тим як виправити помилку у звіті, договорі, таблиці, тексті або, просто-напросто, перемити вікна, вони будуть хапати колег за пуговиць, закликаючи у свідки своїй бездоганності, звалювати вину на того, хто вчасно не надіслав, своєчасно не прийшов, просто шарудів над головою, а також на погані миючі засоби та неякісні ганчірки. Вони завжди праві. Якщо вони не праві – дивись попереднє предложение.

Для них не існує справедливих зауважень і конструктивної критики, навіть якщо перед тим, як вимовити сакраментальне: «Потрібно виправити, переробити, бо…» ви перерахуйте всі їхні переваги і подаруйте букет фіалок. З них виходять відмінні «літуни», які на кожній співбесіді повідомляють, що на колишньому місці роботи не оцінили їх творчий потенціал за заслуги. Їм неможливо пояснити, що оцінюють не потенціал, а результат. Для отримання якого іноді треба зняти біле пальто і надіти робочий комбез, що не лякався «плям» критики.

«Підвійні агенти»

Бути може, в детстві вони неабияк захоплювалися Достоєвським. І питання « тварюка я тремтяча чи право маю? » Придушивши в їхній свідомості світлі образи мушкетерів, капітана Блада та графа Монте-Крісто. Вони усвідомлюють справедливість зроблених ним зауважень. Але все одно страждають. Нескінченний внутрішній монолог заважає їм зосередитися на виправленні помилок. «Так, звичайно, Мар’їванна має рацію, і цю роботу я міг зробити краще. Я справді помилився, але врешті-решт це не фатально. Це легко виправити, і нема чого було при всіх тикати мене носом… І я гарний, баран! Мало того, що, справді, припустившись помилки, так ще й не зумів привести догідних аргументів на свою захист, а стоячи і бекавши».

Він ураховує, виправляє, допускаючи іншу помилку. Тому що заважає нескінченний внутрішній монолог. Саме «підвійні агенти» без кінця читають літературу, на кшталт: «Як сприймати критику», «Двадцять шість правил правильного підношення інформації» та «Офісний клімат. Прогнози найкращих метеопсіхологів». Зосередься вони на безпосередніх обов’язках – ціни б їм не було. А поки що вони роками працюють на одному місці без видимих ​​просувань по службі і з мізерною надбавкою до зарплатні в кращому разі раз на рік.

«Внутрішня розвідка»

Цих хвалили, коли вони того заслуговували, і гавкали, якщо було за що. У них немає перекосів самооцінки: вони відмінно орієнтуються у собівартості, не зрозумійте зовсім буквально. Вони знайомі з тим фактом, що від помилок ніхто не застрахований. Коли вони не впоралися, то завжди віддають собі у цьому звіт. Думка з боку для них не така вже й важлива. Вирушаючи на будь-який розбір польотів заздалегідь знають, за що отримають, а за що будуть відзначені. Форма підношення критики для них не має принципового значення, хоча вони люди, а не машини. Просто вони вміють відокремлювати головне від другорядного, і за емоціями бачити раціональне. Чи не затаюють образ, не готують іскрометних відповідей «на майбутнє». Просто працюють. Головним чином – над собою. Все, що їм потрібно, вже є у них усередині. Для таких будь-яка критика – конструктивна. Відокремивши зерна від полови, вони не будуть витрачати годину на перемелювання останніх. А з «зерен» завжди спечуть собі «булочку» маленького чи великого успіху. Вони досить швидко просуваються по службі, і бонуси їм виплачують без втомливих бесід та чисельних графіків – процентів – перерахунків участі у кабінеті начальства. Типи з внутрішньої розвідки мають незамінною для будь-якого керівника якістю: самокритикою. Завдяки якій вони з часом і займають робочі місця, що дозволяють їм метати громи і молнии тієї чи іншої міри коректності на адресу «зовнішників» та «підвійних агентів».

Втім, у чистому вигляді жодний з описаних типів, як правило, не зустрічається. Чи не тому так мало ідеальних керівників, здатних критикувати, не ображаючи? Хоча особисто я досі віддаю перевагу критику в духі начмеда занудного, витриманого та делікатного бубнежа американського топу. Тому що серед емоційно офарблених ідіом першими завжди гранично ясно розбиралися конкретні помилки і давались дуже чіткі вказівки на майбутнє. А від внутрішньо на всю голову коректних узагальнень «ні про що» американця постійно вистрибував із білого пальта «зовнішники» маленький «підвійний агент», так і не доріс до «внутрішньої розвідки».