Дисоціальний розлад особистості (Соціопатія)

Диссоціальний розлад особистості – розлад особистості, що характеризується імпульсивністю, агресивністю, асоціальною поведінкою та порушенням здатності до формування уподобань. Хворі з цим розладом переконані в правомірності власних потреб, грубо нехтують почуттями оточуючих, не відчувають почуття провини та сорому, добре орієнтуються у соціальній обстановці та легко маніпулюють іншими людьми. Розлад найбільш яскраво проявляється у підлітковому віці і зберігається протягом усього життя. Діагноз встановлюється на підставі анамнезу та бесіди з хворим. Лікування – психотерапія, фармакотерапія.

Дисоціальний розлад особистості (соціопатія, асоціальний розлад особистості, антисоціальна психопатія по Ганнушкіну, антисоціальна особистість за Мак-Вільямс) – розлад особистості, що проявляється стійкою асоціальною поведінкою, відсутністю почуття провини та сорому, імпульсивністю, агресивністю та порушенням здатності до підступності. Виявляється у 1% жінок та у 3% чоловіків. Найчастіше вражає міських жителів, дітей із багатодітних сімей та представників малозабезпечених верств населення. Дослідники стверджують, що пацієнти з дисоціальним розладом особи становлять до 75% контингенту місць ув’язнення. Разом з тим, далеко не всі соціопати стають злочинцями – частина хворих робить засуджувані соціумом, але дії, що формально не караються. Лікування цієї патології здійснюють фахівці в галузі психіатрії, клінічної психології та психотерапії.

Існує дві протилежні теорії розвитку цього розладу. Прихильники теорії біогенетичної схильності вказують на те, що у близьких родичів чоловічої статі соціопатія зустрічається вп’ятеро частіше, ніж у середньому по популяції. Крім того, у сім’ях хворих з дисоціальним розладом особистості нерідко виявляються істеричні розлади. Дослідники вважають, що це може свідчити про наявність спадкового захворювання або мутацію, що провокує розвиток цих двох видів розладів.

Послідовники психологічної теорії розглядають дисоціальний розлад особистості як наслідок впливу середовища. Вони вважають, що ця психопатія розвивається при неправильному вихованні (бездоглядності або надмірної опіки), нестачі любові та уваги з боку значних дорослих. Як фактори, що сприяють розвитку дисоціального розладу особистості, прихильники цієї теорії розглядають високу кримінальну активність членів сім’ї, наявність родичів, які страждають на алкоголізм і наркоманію, бідність і несприятливі соціальні умови, зумовлені раптовим переїздом через війну або важку економічну обстановку.

Більшість фахівців у галузі психічного здоров’я займають проміжну позицію, вважаючи, що дисоціальний розлад особистості розвивається внаслідок взаємодії внутрішніх (спадкових) та зовнішніх (середовищних) факторів. Певне значення мають супутні психічні розлади (олігофренія, шизофренія), перенесені хвороби та травми головного мозку. У хворих часто виявляються нерізко виражені неврологічні порушення та відхилення на ЕЕГ, що, на думку фахівців, може свідчити про органічне ушкодження головного мозку у дитячому віці.

Прояви розлади у хлопчиків зазвичай стають помітними вже в ранньому шкільному віці. У дівчаток симптоми з’являються трохи згодом – у період препубертату. Характерними рисами соціопатії є імпульсивність, розбещеність, впертість, жорстокість, брехливість та егоїзм. Діти, які страждають на дисоціальний розлад особистості, часто прогулюють школу, псують громадське майно, беруть участь у бійках, знущаються з більш слабких однолітків і дітей молодшого віку, мучать тварин, тікають з дому, бродяжничають.

Відмінною особливістю пацієнтів з дисоціальним розладом особистості є рання опозиція по відношенню до батьків. У соціальних відносинах залежно від індивідуальних особливостей хворого можлива або відкрита ворожість, або неявна, але вперта зневага до інтересів інших людей. Діти та підлітки з дисоціальним розладом особистості не відчувають докорів совісті, будучи спійманими при скоєнні непристойного вчинку. Вони моментально знаходять виправдання власною поведінкою, перекладаючи провину та відповідальність на оточуючих. Багато хворих рано починають курити, вживати алкоголь та наркотики. Спостерігається висока сексуальна активність у поєднанні з нерозбірливістю під час виборів партнерів.

У зрілому віці хворі зазвичай виглядають адекватними та соціально адаптованими. Проблеми у спілкуванні у пацієнтів з дисоціальним розладом особистості відсутні – завдяки чарівності, своєрідному шарму та вмінню привернути до себе оточуючих, вони нерідко справляють приємне враження при поверхневих контактах. Відсутність глибоких уподобань, егоїзм та нездатність до співпереживання провокують маніпулятивну поведінку. Хворі на дисоціальний розлад особистості легко брешуть, часто використовують інших людей у ​​своїх інтересах, загрожують суїцидом, розповідають про «важку долю» або імітують симптоми неіснуючих соматичних захворювань, щоб досягти певних цілей.

Основною метою пацієнтів, які страждають на дисоціальний розлад особистості, є отримання задоволення, можливість «урвати» від життя якомога більше насолод, незважаючи на об’єктивні обставини. Хворі впевнені у правомочності своїх бажань та своєму праві на задоволення будь-яких потреб. Вони ніколи не дорікають собі, не відчувають провини та сорому. Загроза покарання, засудження чи заперечення соціумом не викликає в них тривоги та депресії. Якщо їхні провини стають відомими оточуючим, пацієнти з дисоціальним розладом особистості легко знаходять пояснення та виправдання будь-яким своїм діям. Хворі практично не здатні вчитися на власному досвіді. Вони або не працюють, або спізнюються, прогулюють і перекладають свої обов’язки на інших співробітників і сприймають будь-яку критику як несправедливу.

Ерік Берн виділяє два типи пацієнтів з дисоціальним розладом особистості: пасивний та активний. Пасивні соціопати немає внутрішніх обмежень як сумління, правил пристойності чи людяності, але керуються нормами, встановленими якимось зовнішнім авторитетом (релігією, чинним законодавством). Така поведінка захищає їх від відкритих конфліктів із суспільством і дозволяє хоча б частково (або формально) відповідати вимогам соціуму.

Активні хворі на дисоціальний розлад особистості позбавлені як внутрішніх, так і зовнішніх обмежень. При необхідності вони в якийсь час можуть демонструвати оточуючим свою відповідальність, порядність і готовність дотримуватись правил соціуму, проте при найменшій нагоді відмовляються від будь-яких обмежень і повертаються до колишньої поведінки. Активні соціопати частіше демонструють відверто кримінальну девіантну поведінку, пасивні – приховану, формально непокарну (брехню, маніпуляції, зневагу до обов’язків).

Дисоціальний розлад особистості зберігається протягом усього життя. Деякі пацієнти створюють ізольовані від суспільства соціальні групи, стаючи лідерами сект чи злочинних угруповань. Після 40 років кримінальна активність хворих зазвичай знижується. З віком у багатьох пацієнтів виникають супутні афективні та соматизовані розлади. Часто розвиваються наркоманія та алкоголізм. Залежність від психоактивних речовин у поєднанні з асоціальною поведінкою стає причиною соціальної дезадаптації, що посилюється.

Діагноз встановлюється на підставі анамнезу життя та бесіди з пацієнтом. Для встановлення діагнозу «дисоціальний розлад особистості» необхідна наявність мінімум трьох критеріїв з наступного списку: нездатність до співпереживання та безсердечність стосовно оточуючих; безвідповідальність, нехтування відповідальністю та нормами соціуму; нездатність до формування стійких уподобань за відсутності проблем у спілкуванні; низька стійкість до фрустрації та агресивна поведінка; дратівливість; нездатність враховувати попередній негативний досвід; схильність перекладати провину інших людей.

Дисоціальний розлад особистості диференціюють із хронічною манією, гобоїдною шизофренією та вторинними змінами особистості, що виникли на тлі зловживання наркотиками, алкоголем та іншими психоактивними речовинами. Щоб точніше оцінити ступінь ігнорування обов’язків та зневаги до встановлених правил, при постановці діагнозу враховують соціальні умови та культурні норми, характерні для регіону проживання пацієнта.

Лікування соціопатії є непростим завданням. Пацієнти, які страждають на цей розлад, дуже рідко звертаються за професійною допомогою, оскільки практично не відчувають негативних емоцій. Навіть якщо хворий на дисоціальний розлад особистості відчуває своє «незбіг» з іншими людьми, відчуває, що йому не вистачає чогось важливого, і приходить на прийом до психолога чи психотерапевта, шанси на поліпшення невеликі, оскільки соціопати практично нездатні встановлювати стабільні емпатичні відносини, необхідні для продуктивної психотерапевтичної роботи.

Як правило, ініціаторами терапії дисоціального розладу особи стають співробітники навчальних закладів, роботодавці чи представники правоохоронних органів. Ефективність лікування в подібних випадках ще нижча, ніж при самостійному зверненні, оскільки до відсутності мотивації та нездатності встановлювати альянс із терапевтом додається виражений внутрішній опір. Винятком іноді стають групи самодопомоги, в яких пацієнт, який страждає на дисоціальний розлад особистості, може розкритися, не боячись засудження, і отримати підтримку доброзичливо налаштованих учасників. Для результативної терапії необхідні дві умови: наявність досвідченого ведучого, хворого, що не піддається на маніпуляції, і відсутність або мінімальна кількість провідних учасників, які можуть потрапити під вплив пацієнта.

При дисоціальному розладі особи з вираженою імпульсивністю, а також при супутніх соматизованих, тривожних та депресивних розладах застосовують лікарську терапію. Через високу ймовірність розвитку залежностей та можливого зниження мотивації до психотерапевтичної роботи препарати призначають у малих дозах короткими курсами. За підвищеної агресивності використовують літій. Прогноз на лікування несприятливий. Найчастіше дисоціальний розлад особистості мало піддається корекції.