Гепатомегалія

Гепатомегалія – Синдром, що характеризується збільшенням розмірів печінки. Причиною можуть бути вірусні гепатити, інфекційний мононуклеоз, алкогольна хвороба, цироз, патологія накопичення (гемохроматоз), синдром Бадда-Кіарі (тромбоз печінкових вен), жирова дистрофія, онкологічні, серцево-судинні та інші захворювання. Основні прояви – почуття тяжкості, болючість у правому підребер’ї, ознаки здавлення сусідніх органів, диспепсичні порушення. Діагностика ґрунтується на результатах печінкових проб, УЗД органів черевної порожнини, МСКТ, пункційної біопсії печінки та інших методів. Лікування визначається причиною синдрому.

Гепатомегалія – патологічний синдром, що полягає у справжньому збільшенні печінки (розмір по правій середньоключичній лінії перевищує 12 см або ліва частка пальпується в епігастральній ділянці). У нормі печінка м’якої консистенції легко промацується під реберною дугою. При різних захворюваннях розміри органу можуть значно збільшуватися, структура стає більш щільною. Гепатомегалія може бути обумовлена ​​дистрофічними змінами печінкових клітин (при гепатозах), лімфомакрофагальною інфільтрацією (у разі гострого або хронічного гепатиту), формуванням вузлів та фіброзуванням (при цирозі), застоєм крові (при ураженні вен печінки, констриктивному пері). (При абсцесах, пухлинах, кістах). Цей синдром найчастіше є провідним, що визначає клінічну картину. Гепатомегалія – це не самостійне захворювання, а ознака певної патології.

Збільшення розмірів печінки може траплятися при багатьох хворобах. Одні з найпоширеніших етіологічних чинників – захворювання судинного русла органу. Найчастіше гепатомегалія розвивається при ураженні ворітної та печінкових вен внаслідок тромбоутворення, синдрому Бадда-Кіарі, набагато рідше – при ураженні печінкової артерії.

Другою за значущістю групою причин є інфекційно-вірусні ураження, наслідком яких може бути пошкодження паренхіми печінки, ворітної вени та жовчних проток (при вірусних гепатитах, інфекційному мононуклеозі, амебному абсцесі, гнійному тромбофлебіті воротної вени, не вен. Гепатомегалія є характерною ознакою неопластичного процесу (онкологічної патології). Первинне пухлинне ушкодження печінки зустрічається досить рідко, частіше розвивається метастатична поразка; з доброякісних пухлин можуть виявлятися аденоми та гемангіоми печінки.

Гепатомегалія також виникає при дегенеративних ураженнях тканин печінки (стеатогепатоз, стеатогепатит неалкогольного генезу, вторинні зміни при патології серцево-судинної системи), амілоїдозі, дії гепатотоксичних речовин (алкоголю, лікарських препаратів, деяких синтетичних та природних сполук). Рідше причиною гепатомегалії є вроджена патологія, аутоімунні, ендокринні захворювання (цукровий діабет, ендокринопатія при вагітності) та травматичне пошкодження печінкової тканини (травми печінки).

Найчастіше гастроентерологи використовують етіологічну класифікацію даного синдрому. Залежно від захворювань, що спричинили збільшення печінки, розрізняють гепатомегалії внаслідок порушення кровообігу, розладу обміну речовин, первинних хвороб печінки, інфільтративних процесів в органі, деяких гематологічних захворювань та локальних уражень.

Також при верифікації діагнозу враховується анатомо-морфологічна класифікація гепатомегалії: ураження паренхіми, жовчних проток, сполучної тканини або судинної мережі. Для проведення диференціального діагнозу в класифікації відображають, чи поєднується цей симптом зі спленомегалією (збільшенням селезінки), жовтяницею або асцитом.

Залежно від ступеня збільшення органу виділяють гепатомегалію помірну (незначну зміну розмірів та структури, що не вкладається у показники норми), виражену (збільшення на 10 см від норми) та дифузну (більш ніж на 10 сантиметрів). Окремою формою є парціальна гепатомегалія, коли печінка збільшується нерівномірно – лише її частина чи одна частка.

Симптоми збільшення розмірів печінки визначаються основним захворюванням. Помірна гепатомегалія, що розвивається при гострих вірусних інфекціях та порушення харчування у дітей, може ніяк не проявлятися. При досягненні печінкою значних розмірів можливий дискомфорт у правому підребер’ї, хворобливі відчуття, що посилюються під час рухів. Характерні також свербіж шкіри, висипання, диспепсичні скарги (нудота, порушення стільця, метеоризм), неприємний запах з рота.

У разі гепатомегалії на фоні вірусного гепатиту визначається ущільнення паренхіми печінки, що легко виявляється навіть за пальпації. Збільшення печінки супроводжується жовтяничністю склер та шкірних покривів, явищами інтоксикації. При своєчасному ефективному лікуванні синдром може регресувати. Гепатомегалія при цирозі печінки виникає внаслідок пошкодження гепатоцитів та формування на їх місці сполучної тканини. Характерно значне ущільнення органу, постійний біль у правому підребер’ї, землистий відтінок шкіри, схильність до кровотеч.

Збільшення печінки внаслідок первинного неопластичного ураження виникає досить рідко, при цьому провідними симптомами є: гепатоспленомегалія, біль, диспепсичні розлади, жовтяниця, набряки та асцит. При вторинному (метастатичному) ураженні симптоми гепатомегалії зазвичай менш виражені, ніж ознаки первинного пухлинного росту. У разі доброякісних утворень печінки збільшення органу зазвичай є першою та провідною ознакою. При досягненні утворенням значних розмірів можливе асиметричне збільшення живота, ознаки здавлення сусідніх органів.

Особливістю гепатомегалії при дегенеративних змінах (жирової хвороби печінки) є убога симптоматика, рідкісний розвиток тяжкого ураження. Зазвичай це захворювання є діагностичною знахідкою при зверненні пацієнта з інших причин. При амілоїдозі печінка може досягати істотних розмірів, її структура щільна, край рівний, болючості при пальпації немає.

Гепатомегалія при захворюваннях серця розвивається у разі правошлуночкової недостатності; синдром швидко прогресує, що призводить до розтягування капсули органа та вираженого болю. Розміри печінки мінливі та при успішному лікуванні основного захворювання зменшуються.

У разі токсичного пошкодження гепатоцитів збільшення печінки може бути єдиною ознакою, рідше поєднується із свербінням, жовтяничністю склер та шкіри, помірною зміною лабораторних показників. При травматичному пошкодженні печінкової тканини гепатомегалія на фоні тяжкого загального стану пацієнта супроводжується ознаками внутрішньочеревної кровотечі та геморагічного шоку. Прогресують артеріальна гіпотензія та тахікардія, гіпоксія; при пальпації печінка різко болісна.

Визначення збільшення розмірів печінки не складно – з цією метою проводиться пальпація та перкусія, а також УЗД органів черевної порожнини. Необхідне встановлення причин даного синдрому.

Диференціальна діагностика гепатомегалії у гастроентерології починається з виключення вірусної етіології. Детально вивчається анамнез (чи були переливання крові чи її компонентів, гемодіаліз та інші несприятливі епідеміологічні чинники). У лабораторних аналізах при вірусних гепатитах визначається підвищення активності амінотрансфераз, причому переважно АЛТ. Достовірним методом діагностики є виявлення специфічних імуноглобулінів та генетичного матеріалу збудника шляхом полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР). Для оцінки ступеня гістологічної активності проводиться пункційна біопсія.

З метою виключення аутоімунної природи гепатомегалії визначається рівень циркулюючих аутоантитіл. Найчастіше дана патологія розвивається у жінок віком до 25 років і в постменопаузальному періоді і може супроводжуватися такими ознаками, як біль у суглобах (артралгії), гломерулонефрит та лихоманка.

Циротична етіологія гепатомегалії підтверджується анамнестичними вказівками на вживання алкоголю або захворювання печінки, підвищеним рівнем гамма-глобулінів у крові, активності лужної фосфатази та амінотрансфераз, низьким рівнем протромбіну та альбуміну у сироватці. При УЗД органів черевної порожнини виявляється дифузна неоднорідність паренхіми печінки, а також збільшення діаметра портальної та селезінкової вен.

Діагностика судинних причин гепатомегалії (обструкції печінкових вен) ґрунтується на результатах ультразвукової доплерографії, нижньої каваграфії, пункційної біопсії печінки та радіоізотопного сканування. Для виключення пухлинного ураження проводиться МСКТ органів черевної порожнини.

Основні напрями лікування гепатомегалії залежить від її причини. Терапія включає дієтичне харчування (стіл №6), що передбачає часті прийоми їжі, відмову від жирних, смажених страв, надлишку простих вуглеводів та достатнє надходження вітамінів, білка та мікроелементів.

З метою захисту та відновлення функціонування печінкових клітин призначаються гепатопротектори (есенційні фосфоліпіди, препарати рослинного походження, вітаміни та амінокислоти). При гострих гепатитах також проводиться дезінтоксикаційна та специфічна противірусна терапія. При хронічних гепатитах використовуються інтерферони та імуномодулятори.

Кардіогенна гепатомегалія добре регресує при призначенні лікування, яке усуває серцеву недостатність по великому колу кровообігу. У разі тромбозу ворітної вени провідною є тромболітична та антикоагулянтна терапія, при гострому тромбозі показана трансплантація печінки. При абсцесі проводиться антибактеріальна або антипаразитарна терапія, пункція порожнини та зовнішнє дренування. У лікуванні амілоїдозу застосовуються преднізолон та колхіцин.

Гепатомегалія неопластичної етіології вимагає проведення хіміотерапії, променевих методів чи хірургічного видалення пухлини (залежно від типу первинного вогнища). При доброякісних новоутвореннях оперативне лікування необхідне при досягненні значних розмірів гепатомегалією і порушенні роботи прилеглих органів.

Прогноз та профілактика гепатомегалії

Прогноз визначається причиною синдрому та ступенем пошкодження гепатоцитів, оборотністю процесу. Прогностично несприятливі гепатомегалії при цирозі печінки, токсичному пошкодженні, первинному неопластичному процесі. Помірне збільшення органа при загальних захворюваннях, у тому числі вірусних інфекціях, транзиторна гепатомегалія у дітей характеризуються швидкою регресуючою течією. Профілактика полягає у запобіганні захворюванням, які можуть стати причиною збільшення печінки.