Гіперактивна дитина

Гіперактивна дитина – це дитина з синдромом дефіциту уваги та гіперактивності (СДВГ), неврологічними та поведінковими порушеннями, що розвиваються у дитячому віці. Поведінці гіперактивної дитини властиві непосидючість, відволікання, труднощі концентрації уваги, імпульсивність, підвищена рухова активність тощо. буд. Гіперактивній дитині потрібно нейропсихологічне та неврологічне (ЕЕГ, МРТ) обстеження. Допомога гіперактивній дитині передбачає індивідуальне психолого-педагогічне супроводження, проведення психотерапії, немедикаментозної та лікарської терапії.

СДВГ – синдром підвищеної фізичної та розумової активності, що характеризується переважанням процесів збудження над гальмуванням. Гіперактивна дитина відчуває труднощі з концентрацією та підтриманням уваги, саморегуляцією поведінки, навчанням, обробкою та утриманням інформації в пам’яті.

За офіційними статистичними даними, у Росії діагноз СДВГ мають від 4 до 18% дітей. Більше того, даний синдром присутній у 3-5% дорослого населення, оскільки в половині випадків гіперактивна дитина зростає у гіперактивного дорослого. У хлопчиків СДВГ діагностується у 3 рази частіше, ніж у дівчаток. СДВГ є предметом пильного вивчення педіатрії, дитячої психіатрії, дитячої неврології, дитячої психології.

Фахівцям важко визначити точні причини синдромом дефіциту уваги та гіперактивності. Вважається, що гіперактивність у дітей може бути обумовлена ​​генетичними факторами та раннім органічним ушкодженням ЦНС, які нерідко поєднуються один з одним. Сучасні дослідження вказують на те, що при СДВГ має місце неузгодженість функціонування структур, що забезпечують організацію довільної поведінки та контроль уваги, а саме – асоціативної кори, базальних гангліїв, таламуса, мозочка, префронтальної кори.

Генетичний механізм СДВГ пояснюється успадкуванням генів, що регулюють обмін нейромедіаторів (дофаміну та норадреналіну) у головному мозку. Внаслідок дисфункції нейромедіаторних систем порушується процес синаптичної передачі, що спричиняє роз’єднання зв’язків між корою лобових часток та підкірковими структурами. На користь цієї теорії вказує той факт, що в лікуванні гіперактивності у дітей ефективними виявляються лікарські засоби, що сприяють вивільненню та гальмування зворотного захоплення нейромедіаторів у пресинаптичних нервових закінченнях.

У числі пре- і перинатальних факторів, що детермінують розвиток СДВГ, слід відзначити різноманітні несприятливі впливи, що сприяють розвитку мінімальної мозкової дисфункції у гіперактивної дитини. Це може бути:

• патологічний перебіг вагітності та пологів у матері (гестоз, еклампсія, загроза викидня, гемолітична хвороба плода, стрімкі або затяжні пологи,
• вживання вагітної алкоголю або деяких лікарських препаратів, куріння),
• асфіксія, недоношеність, родові травми у дитини та ін.
• інфекційні захворювання та ЧМТ, перенесені у перші місяці та роки життя.

У формуванні гіперактивності в дітей віком не виключається вплив несприятливих екологічних чинників, насамперед забруднення природного середовища нейротоксикантами (свинцем, миш’яком, ртуттю, кадмієм, нікелем та інших.). Зокрема, доведено кореляцію між підвищеним вмістом свинцю у волоссі за даними спектрального аналізу та рівнем гіперактивності, когнітивними та поведінковими порушеннями у дітей.

Виникнення чи посилення проявів СДВГ то, можливо пов’язані з незбалансованим харчуванням, недостатністю надходження у організм мікронутрієнтів (вітамінів, омега-3 жирних кислот, мікроелементів – магнію, цинку, заліза, йоду). Посилення труднощів адаптації, поведінки та уваги у гіперактивної дитини сприяють несприятливі внутрішньосімейні стосунки.

Міжнародна психіатрична класифікація (DSM) виділяє такі варіанти СДВГ:

• змішаний – Поєднання гіперактивності з порушенням уваги (зустрічається найчастіше). Зазвичай виявляється у хлопчиків з певним фенотипом – світлим волоссям та блакитними очима.
• неуважний – Переважає дефіцит уваги. Найчастіше зустрічається у дівчаток, характеризується відходом у свій світ, бурхливою фантазією, «витанням» дитини «в хмарах».
• гіперактивний – переважає гіперактивність (найрідкіший тип). З однаковою ймовірністю може бути обумовлений як індивідуальними особливостями темпераменту дітей, і певними порушеннями ЦНС.

У ранньому дитинстві гіперактивна дитина часто має підвищений м’язовий тонус, страждає на неодноразові та невмотивовані напади блювання, погано засинає і неспокійно спить, легко збуджується, має підвищену чутливість до будь-яких зовнішніх подразників.

Перші ознаки синдрому гіперактивності в дітей віком, зазвичай, виявляються у віці 5-7 років. Батьки зазвичай починають «бити на сполох», коли дитина йде до школи, що вимагає від неї певної організованості, самостійності, дотримання правил, зосередженості та ін. Другий пік проявів посідає пубертатний період (13-14 років) і пов’язаний з підлітковим гормональним сплеском.

Основними клініко-діагностичними критеріями СДВГ є неуважність, гіперактивність та імпульсивність.

1. Неуважність у гіперактивної дитини виявляється у нездатності утримання уваги; неможливості сконцентруватися на грі чи виконання завдання. Зважаючи на підвищену відволікання на сторонні стимули, гіперактивна дитина допускає безліч помилок у домашніх завданнях, не може до кінця виконати пропоновану інструкцію або доручені обов’язки. У гіперактивної дитини виникають складнощі з організацією самостійної діяльності, відзначається розсіяність, забудькуватість, постійна переключення з одного заняття на інше, схильність до незавершення розпочатих справ.
2. Гіперактивність у дітей передбачає неспокійну поведінку, непосидючість, надмірну рухову активність у ситуаціях, які потребують збереження відносного спокою. При спостереженні за гіперактивною дитиною можна помітити постійні стереотипні рухи в кистях та стопах, посмикування, тики. Гіперактивній дитині властива відсутність довільного контролю над своєю поведінкою, тому діти з СДВГ постійно перебувають у безцільному русі (бігають, крутяться, розмовляють тощо) у невідповідних для цього ситуаціях, наприклад, під час шкільних занять. У 75% гіперактивних дітей відзначається диспраксія – незграбність, неповороткість, нездатність виконувати рухи та роботу, яка потребує певної спритності.
3. Імпульсивність у гіперактивної дитини виявляється у нетерплячості, поспішності виконання завдань, прагненні дати відповідь, не задумавшись над її правильністю. Гіперактивна дитина зазвичай не може грати в колективні ігри разом з однолітками, оскільки вона постійно заважає оточуючим, не дотримується правил гри, конфліктує і т.д.

Гіперактивна дитина часто скаржиться на головний біль, стомлюваність, сонливість. У деяких дітей відзначається нічний та денний енурез. Серед гіперактивних дітей поширені затримки психомоторного та мовного розвитку, у шкільному віці – дисграфія, дислексія, дискалькулія. За даними дитячих психологів, 60-70% дітей із СДВГ є прихованими шульгами або амбідекстрами.

Розгальмованість і нерозсудливість супроводжується зниженням інстинкту самозбереження, тому гіперактивна дитина легко отримує різноманітні травми.

Гіперактивна дитина є пацієнтом дитячого невролога, дитячого психіатра та дитячого психолога. Згідно з критеріями, виробленими DSM у 1994 р., СДВГ може бути визнаний при збереженні у дитини, принаймні, 6 ознак неуважності, гіперактивності та імпульсивності протягом півроку. Тому при первинному зверненні до фахівців діагноз СДВГ не ставиться, а проводиться спостереження та обстеження дитини.

У процесі клініко-психологічного обстеження гіперактивної дитини використовують методи інтерв’ю, бесіди, безпосереднього спостереження; отримання інформації від педагогів та батьків за допомогою діагностичних опитувальників, нейропсихологічне тестування.

Необхідність проведення базового педіатричного та неврологічного обстеження обумовлена ​​тим, що за СДВГ-подібним синдромом можуть ховатися різні соматичні та неврологічні розлади (гіпертиреоз, анемія, епілепсія, хорея, порушення слуху та зору та ін.).

З метою уточнюючої діагностики гіперактивній дитині можуть призначатися консультації вузьких дитячих фахівців (дитячого ендокринолога, дитячого отоларинголога, дитячого офтальмолога, епілептолога), ЕЕГ, МРТ головного мозку, загальний та біохімічний аналіз крові і т. д. Консультація логопеда намітити план корекційної роботи з гіперактивною дитиною.

Гіперактивність у дітей слід диференціювати від фетального алкогольного синдрому, посттравматичного ураження ЦНС, хронічного отруєння свинцем, проявів індивідуальних характеристик темпераменту, педагогічної занедбаності, олігофренії та ін.

Гіперактивна дитина потребує комплексного індивідуалізованого супроводу, що включає психолого-педагогічну корекцію, психотерапію, немедикаментозну та медикаментозну корекцію.

Гіперактивній дитині рекомендується щадний режим навчання (клас малої наповнюваності, скорочені уроки, дозовані завдання), достатній сон, повноцінне харчування, тривалі прогулянки, достатня фізична активність. Зважаючи на підвищену збудливість, слід обмежувати участь гіперактивних дітей у масових заходах. Під керівництвом дитячого психолога та психотерапевта проводяться аутогенні тренування, індивідуальне, групове, сімейне та поведінкове психотерапія, тілесно-орієнтована терапія, БОС-технології. У корекції СДВГ має бути активно задіяне все оточення гіперактивної дитини: батьки, вихователі, шкільні освітяни.

Фармакотерапія є допоміжним методом корекції СДВГ. Вона передбачає призначення атомоксетину гідрохлориду, що блокує зворотне захоплення норадреналіну та покращує синаптичну передачу в різних структурах мозку; препаратів ноотропного ряду (піритинолу, кортексину, холіну альфосцерату, фенібуту, гопантенової кислоти); мікронутрієнтів (магнію, піридоксину) та ін. У ряді випадків гарний ефект досягається використанням кінезіотерапії, масажу шийного відділу хребта, мануальної терапії.

Усунення порушень писемного мовлення здійснюється у рамках цілеспрямованих логопедичних занять з корекції дисграфії та дислексії.

Своєчасна та комплексна корекційна робота дозволяє гіперактивній дитині навчитися вибудовувати взаємини з однолітками та дорослими, контролювати власну поведінку, попереджає труднощі соціальної адаптації. Психолого-педагогічне супроводження гіперактивної дитини сприяє формуванню соціально-прийнятної поведінки. За відсутності уваги до проблем СДВГ у підлітковому та зрілому віці зростає ризик соціальної дезадаптації, алкоголізму та наркоманії.

Профілактика синдрому гіперактивності та дефіциту уваги повинна починатися задовго до появи дитини на світ та передбачати забезпечення умов для нормального перебігу вагітності та пологів, турботу про здоров’я дітей, створення сприятливого мікроклімату в сім’ї та дитячому колективі.