“Дурень, ще спасибі скажеш”, – говорив Микола Амосов молодому медику, відправляючи його на роботу до відділення дитячої кардіохірургії. “Микола Михайловичу, я ж “дорослий” лікар, лікувальник!” – у розпачі відповів йому Борис Тодуров, випускник медуніверситету за спеціальністю “Лікувальна справа”. Він був не в захваті від майбутньої роботи. Але тільки спочатку.

Ми розповімо про сучасників, які діяли і домагалися успіху наперекір усьому: годині, обставинам, загальноприйнятим уявленням про те, що можливо. Вчені, художник, музикант, видавець, військовий. Поляки, росіяни, кримський татарин, індіанець черокі. Одного дня ці люди ідентифікували собі українцями, тому жили і працювали заради своєї країни – України.

– Потім сказали Амосову спасибі? – Живлю Тодурова.

Успішний кардіохірург посміхається. У 2001 році він зробив те, що не встиг зробити Амосов – пересадку серця, перше в Україні. А у 2007-му створивши унікальну кардіохірургічну клініку – саме таку, про яку мріяв.

– Я взагалі улюбленець долі. Іноді дивуюсь, за які заслуги мені стільки всього у житті. Але я намагаюся розрахуватися за це важкою роботою.

Тодуров не лукавити. Підйом о 5 ранку. Дорога до роботи. П’ять-шість операцій. І це лише перша половина робочого дня. Потім він сідає за масивний стіл у своєму кабінеті і перетворюється на адміністратора клініки.

В цей момент я застала хірурга. Після шостої години в операційній. Зі стін за нами спостерігають три пари очей Божої Матері з немовлям Ісусом (картина, яку помічаєш ще біля входу до кабінету) та архієпископа Луки (Війно-Ясенецького) на чорно-білій фотографії – професора медицини, основоположника гнійної хірургії, зарахованого до лику святих.

Операційний день Тодурова

Тодуров не вибирав професію. Просто так мало було трапитися у батьківщині, де мама – лікар, старший брат – хірург, двоюрідні брати – теж медики. Засновником медичної династії став дід Бориса Тодурова – Микола Константинович Будик.

– Він воював. Часто лежав у шпиталях. Мабуть, тому з благоговінням ставився до медиків. Дід зробив усе, щоб мама стала лікарем, – каже Тодуров.

Після випуску з медичного університету ім. Богомольця Тодуров хоче працювати в Інституті урології, але місця там не знайшлося. Так він потрапив до Амосова до Інституту сердечно-судинної хірургії, де 13 років оперував дітей.

– Чому вас навчивши Амосов?

– Цілеспрямованості, – не замислюючись, відповідає Борис Михайлович. – Це був мрійник, який умів реалізовувати мрії. Уявіть, повоєнні роки. Хліб за картками. Злидні, розруха. А чоловік мріє про операції на серці. І робить їх. Вмирає кожен другий, потім – кожен третій, кожен четвертий. Він переступає через це і створює українську кардіохірургію.

Мрії самого Тодурова остаточно оформилися після його поїздки до Німеччини на тримісячне стажування 1997-го.

– Звідти я повернувся іншим чоловіком, – каже Тодуров.

Саме в німецькій клініці він вперше взяв участь в операціях з трансплантації серця, сподіваючись, що колись зможе повторити їх у Києві і довести до кінця справу, розпочату Амосовим у 1969-му. Тоді відомий кардіохірург був у кроці від того, щоб зробити пересадку, але так і не зміг попросити у родичів загиблої дівчини-донора серце.

Чи думав Амосов, беручи Тодурова на роботу, що молодий лікар проведе першу трансплантацію? Можливо. Саме цю операцію Амосов вважав за вершину майстерності. Шанс зробити її випав Тодурову у 2001 році.

– Я думаю, це було чисте везіння. У нас в Інституті хірургії та трансплантології ім. Шалімова лежав пацієнт, який потребував у чужому серці, а в Інституті нейрохірургії з’явився донор. Родичі погодились на процедуру.

На цьому везіння закінчилося – почалася смуга перешкод. Колега відмовився підвезти хірурга, який зібрався їхати по серце.

– “У мене лисі шини, а на дорогах слизько”, – так він мені пояснив своє небажання допомогти, – згадує медик.

Потім не приїхала швидка допомога до Інституту нейрохірургії, і Тодуров уночі з валізкою, в якому під льодом лежало серце, ловивши таксі. Діставшись нарешті до Інституту трансплантології, виявивши закриту операційну та непідготовленого до операції хворого. А серце поза організму живе всього три години. Двері в операційну довелося вибивати.

– Наступного дня на робочій п’ятихвилинці на мене посипалися докори, мовляв, хто дозволив операцію. Після неї у мене були переважно проблеми. Кілька разів опинявся на межі виходу з інституту Шалімова через те, що мені періодично забороняли оперувати. Напевно, років 3-4 зі мною боролися, потім звикли.

– Чому боролися?

– Уявіть, прийшов молодий хірург, 35 років, зробив пересадку серця. Професійні ревнощі.

Натомість Тодурова привітав сам Амосов.

Пацієнт із донорським серцем прожив дві тижні. Другу операцію з пересадки Тодуров провів за два роки. Харків’янин Едуард Соколов живе із серцем курсанта військового вишу вже 11 років. За цю годину лікар і пацієнт стали майже родичами.

– Що відчуває людина, яка потребує нового серця?

– Він живе в очікуванні. На його очах помирає багато людей. Він лежить і чекає, коли прийде його черга. Повна безнадія. І це диво, якщо серце. Після операції він прокидається – рожеві руки, дихає на повні груди. Нібі наново народився. Але людина до всього швидко звикає, особливо до доброго, — із сумом у голосі додає лікар. – Едік Соколов, наприклад, є як не в собі. Коли він помирав, говорив мені: “Ви тільки спасіть життя, а я робитиму все, що скажете”. А потім набравши ваги понад 100 кілограмів.

2006-го Тодуров провів ще одну успішну трансплантацію Сергію Маценку. Усього в Україні було зроблено 6 пересадок, чотири з них Борисом Тодуровим.

У Німеччині українського кардіохірурга вразила не лише трансплантація серця, а й сама лікарня. Зброївшись фотоапаратом, він фіксував всі деталі. Саме там став розуміти, яку клініку хотів би бачити в Україні. А коли Тодурова назначили директором споруджуваного у Києві Центру серця, зумів реалізувати майже всі ідеї. Для цього довелося стати ще й віконробом.

Інститут серця: будинок, а не вахта

Блідо-жовтий корпус тепер уже не просто Центру серця, а Інституту серця, біля вікна якого відображається яскраво-блакитне небо, обгороджене забором. На території акуратні газоні, туї, ялини. Доріжки підметені. Усередині вимита до блиску підлоги і якось зовсім не по-лікарняним. Напроти клініки, за сотню метрів – Лікарня швидкої допомоги. Вона в тіні, від чого здається ще похмурішою.

– Бачите двері? – Тодуров показує у бік дверей. – Металева рама, металеве полотно, вкрите ламінатом. І гладка ручка.

Чомусь саме на ній він робить акцент.

– У медустановах ручки – проблема. Лікарі рвуть хлястики та кармани, чіпляючись за них. А в нас нема. Від таких дрібниць все і складається. Лінолеум, те, як він загнутий, плоскі батареї, двері, ліфти – все вигризався у будівельників зубами, – продовжує директор клініки. – Мене три рази звільняли через незговірливість. Не все вдалося відстояти. Але багато чого зроблено саме так, як я задумував.

Борис Тодуров демонструє макет Центру серця – до відкриття клініки півроку (2007 р.)

Клініку побудували 8 років тому. Вона досі виглядає, майже як у день відкриття.

З пацієнтами Тодуров буває більше, ніж з рідними, проводячи на роботі по 14 годин на день.

Щорічно в Інституті серця проводять 5 тисяч операцій. Тут лікують складні вади серця, легеневу тромбоемболію, розвивають мініінвазивну кардіохірургію і можуть робити пересадки серця. Але ексклюзивність клініки, за словами її директора, не в тому, щоби робити те, що інші не роблять.

– Ексклюзивність у тому, що ми проводимо наші стандартні операції з заміни клапана, коронарне шунтування – з хорошими результатами. У всіх рівень летальності 3%, у нас – 2%. І ось це вже ексклюзивно. Хірурги зараз борються за десяті чи соті частки, як спортсмени на стометрівці.

За результат відповідальні всі. Прокол будь-якого із співробітників, говорить Тодуров, може коштувати пацієнту життя. Тому слабкі ланки, якщо їх неможливо зміцнити, просто видаляють із цепочки. З кожним новим співробітником головлікар укладає джентльменську угоду – якщо через півроку роботи фахівець не показує фаховий ріст або не підходить клініці за якимись іншими критеріями, він пише заяву про звільнення.

Тодуров має дві головні вимоги до співробітників. Доброзичливість до пацієнтів і прагнення до професійного зростання.

– Ваші діти продовжують медичну династію?

– Донька – кардіолог в Інституті серця. Син навчається на іншому курсі медуніверситету.

Нещодавно Тодурова порадував онук. Перед малюком розклали пістолеті, ножі, фонендоскопи, інші предмети. З усіх скарбів малюк вібрав саме фонондоскоп.

Лікар сяє, розповідаючи цю історію. Вибором внука він пишеться. Схоже, майбутню професію малюка визначено. Так само, як колись вона була визначена у Бориса Тодурова.

П’ять запитань Борису Тодурову

У чому секрет хорошої медустанови?

– Зайдіть у будь-яку клініку, і ви одразу зрозумієте – хороший тут головний лікар чи ні, на місці вин. Є речі, на які потрібні великі гроші. Наприклад, комп’ютерний томограф. Але щоб ходити в чистому халаті, відремонтувати сходинку, на якій всі спотикаються, або засипати калюжу перед входом, багато не треба. Потрібна лише правильна організація.

Ви, директор інституту, проводите щодня по 6 годин у операційній. Так і має бути?

– У кардіохірургічних клініках зазвичай так і відбувається. Щоб бути повноцінним директором, потрібно бути гарним хірургом. Тільки так можна заробити авторитет у своїх співробітників. Ну і, правду кажучи, більшість хворих приїжджають не просто в клініку, а до конкретного хірурга. Іноді хочеться відпочити, взяти пару днів без операцій, щоб зайнятися іншими справами, але щодня жива черга під кабінетом.

Як підбираєте людей у ​​команду?

– Пробую брати молодь. З нею набагато простіше. У порожню склянку можна ще щось влити, повну вже нічого.

Що найскладніше у пересадках серця?

– Тяжко розмовляти з людьми, у яких загинув близький. Тяжко просити, щоб вони віддали що ще б’ється серце. Серце майже завжди стає предметом торгівлі. Про це мало кажуть. Але ще жодного разу не було так, щоб родичі не поставили запитання: “Скільки ви нам за це заплатите?” У Білорусі, наприклад, ухвалили закон, який вирішив проблему. Якщо людина за життя не відмовилася від донорства, то після смерті стає донором. Дуже просто. І зараз українські пацієнти їздять до Білорусі і платять від 60 тисяч доларів до 300 тисяч за шкірну пересадку печінки, нірок, серця.

Хірург звикає до смерті?

– Смерть – частина роботи. Яким би геніальним не був хірург, якийсь відсоток пацієнтів помирає. На цьому не можна зациклюватися. Завтра буде нова черга з пацієнтів. І вони чекають від тебе холодної голови та теплих рук. І ти маєш зайти до операційної, абстрагуватися і робити свою роботу. Інакше, який ти професіонал? Так, це завжди тяжкі втрати. Але ти не можеш з тремтячими руками проводити наступну операцію.